Закарпатський редактор Америки відзначає ювілей

Петро ЧАСТО_3ТРУДИ І ДНІ КРАЯНИНА,
НИНІ УКРАЇНСЬКОГО ПУБЛІЦИСТА
І ПИСЬМЕННИКА США
До 75-річчя від дня народження Петра Часта

Петро Іванович Часто народився 24 червня 1939 року в серці Лемківщини на Холмській Русі, в селі Долгобичі  Грубешівського повіту на Люблінщині.
Тут родину Частів, як і всіх лемків-українців Польщі,  спіткала лиха доля сталінського етногеноциду. Тамтешні власті, згідно зі схваленою Сталіним операцією «Вісла» (боротьба з Українською Повстанською Армією), однією-однісінькою акцією ліквідували лемків цієї країни як компактну найзахіднішу групу українців, що споконвіку жила на цих землях, поголовно виселивши її зі століттями  насиджених місць і перетворивши їх на пустку – одних невеличкими групками на північ Польщі, других в Україну.
Одним з ешелонів родину Частів вивезли на Волинь.
Вічним болем душі зосталася у нім та подія, а місцина, де прийшов у світ, живе у його серці досі, про що згадує в одному з недавніх листів: «В мені все життя живе рідне село‚ яке я ледь-ледь пам’ятаю – мовби у сні. Тільки зі слів матері знаю‚ які гарні господарства мали мої діди‚ Гриць і Петро. Дід Гриць‚ батьків тато‚ мав отару овець‚ пару коней‚ дві корови‚ велике поле‚ два гектари свого лісу. З початком Першої світової російське військо вивозило українські родини вглиб Росії. Сім’я мого батька – тоді йому ішов сьомий рік‚ опинилася під Тулою‚ село назвалося Синявіно. Там мій тато п’ять років ходив до школи‚ потім дуже добре знав російську мову і літературу. А повернулися в рідні краї у 1920 році. Білополяки застрілили діда Гриця‚ все господарство лягло на плечі мого тата. Він тяжко працював‚ застудив собі кості‚ ревматизм дійшов до серця‚ і батько помер у 60 років. А в мене навіки залишилося враження‚ що було б усе інакше‚ якби поруч з батьком був тоді я – на полі‚ на жнивах‚ на косовиці…».  Матері Бог дав справді красні літа, діждалася онуків і правнуків, проживаючи до недавнього часу з його сестрою у Львові.
На Волині Петро закінчив середню школу. Потім працював шахтарем, упродовж трьох років відбув строкову армійську службу й подався в журналістику. Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету. Суспільна відлига кінця 50-х, що прийшла була на якийсь час, дала змогу боротися за українську національну ідею, аж раптом, знов почався тріумфальний брежнєвсько-суслівський рух назад, до сталінізму. Мав неприємності й він, але уник долі політв’язня, обійшлося доганою. Все ж таки для продовження журналістської праці довелося зі Львівщини переїхати на Закарпаття.
З другої половини 60-х років його вдумливу, емоційно наснажену публіцистику не тільки на шпальтах обласної, але й республіканської преси добре пам’ятають на Закарпатті, коли якийсь час працював у районній газеті, відтак у «Закарпатській правді» спершу кореспондентом, потім завідувачем відділу культури. Аж тут знов з’явилися копачі компромату і відкопали  догану в його обліковій картці члена КПРС. Довелося перейти на іншу роботу — літпрацівником обласного музично-драматичного театру в Ужгороді. Доклав чимало зусиль, аби  знову повернутися до улюбленого фаху. З 1975 по 1990 рік був редактором і завідувачем редакції у книжковому видавництві «Карпати». У 1989—1990 рр., ще за Радянського Союзу, редагував також першу на Закарпатті газету нового типу, концепцію якої сам й розробив — «XXI вік».
У серпні 1990 року виїхав у США. Аж ніяк не задля здійснення американської мрії, суть якої в тім, що кожна здібна, енергійна,  роботяща людина, може стати успішною у житті. Там він справді багато встиг, але у мрії Петра Часта чимало від долі його предків-лемків, яку метафорично окреслив поетичним рядком видатний лемко-культуролог і поет з Пряшівщини Іван Мацинський – після сталінського етногеноциду лемки «у світ самітний тягнучись заклопотано, й Карпати тягли за собою».
Петра Часта з дружиною змусили виїхати до США родинні обставини – тяжка, невиліковна тоді в Радянському Союзі, хвороба найменшої доньки. Там вдалося, уже здавалося безнадійно хвору, поставити на ноги. Нині його добре знає україномовний читач у США як публіциста й редактора найстарішої, ще за його тямки щоденної, української газети США «Свобода», тепер щотижневика, одним із двох  редакторів якого він  є. Редагував також два українські журнали.
Нині – весь у журналістських буднях  – з номера в номер щотижня готує нові й нові  матеріали, свої авторські й замовні чи дописувачів, роками упорядковує й готує до друку поважний обсягом і змістом альманах-щорічник Українського Народного Союзу США. Щобудня раннього ранку ні світ ні зоря їздить на роботу й, повернувшись додому, тішиться двома внучками, які подарувала врятована свого часу від потойбіччя американським хірургом донечка Люба.
З його журналістським доробком можна ознайомитись, зайшовши в електронний архів «Свободи» за адресою: svoboda-news.com, починаючи  з 2014-го і йдучи по роках назад‚ аж до 1990-го. Вийшовши на певний рік‚ слід лише набрати «Петро Часто»‚ й архів видасть номери з його матеріалами, а редакторська його праця – у всіх номерах. Так само можна ознайомитися зі змістом упорядкованих і відредаґованих  ним альманахами УН Союзу. У кожному з цих річників – і його власні вагомі, відточені до філіграні публікації: «Непорушне лиш сонце любови» (2000, с. 92–98), «Ми, Боже, це ми» (2001, с. 62–76), «Будив поснулих» (2003, с. 153–161), «І в слав’янофіли  так і претесь» (2004, с. 61–70) … «Російська інтелігенція: ключі до розгадки» (2010), «Брак віри в національний ідеал: до 170-річчя Михайла Драгоманова» (2011).
В одній із публікації уже після 15-ліття перебування у США він розмірковує: «Вихор незалежних від нас змін розносить наших людей по світу, по Канадах і Америках, Бразиліях і Аргентинах, а вони туди й беруть скристалізовані віками вартості, котрі знову й знову відтворюють святий зв’язок між небом і землею – пісню, звичай, релігійний обряд, і щось більше – не вичерпаний виявленою назовні традицією, таки невичерпний моральний світ». У побуті і праці Петро Часто, як зіницю ока, береже набутки рідного народу, його етичні принципи високої проби.
Нинішня газета «Свобода», у якій він працює, практикує спілкування на шпальтах зі  своїм читачем. В одній недавній подібній розмові «Приватна справа? І так, і ні», П. Часто, погодившись з читачем-патріотом Д. Гребенюком зі штату Массачусетс, додає: «Наші смертельні вороги знають краще, ніж ми самі, за що вони нас ненавидять – не за нашу „відсталість“, не за наш „буржуазний націоналізм“, а за нашу священну і незнищенну закоріненість у рідну землю і за те, що з цієї закорінености постало таке ж незнищенне відчуття неба. Тому треба берегти в серці те, без чого серце – не серце, – Україну і Бога, і шлях від України до Бога, до Христа, котрий вчить нас не протиставляти осібну душу душі соборній. Христос прийшов, аби пройняти спасенним світлом наш темний світ – увесь світ, все, що є в ньому. Добра воля кожної людини, услід за Христом, покликана робити те саме – просвітлювати земне життя.
Кожна культура – національна, поза нацією жодна культура не могла б виникнути, культура поступається місцем перед „проґресом“ тоді тільки, коли нація, з власної безвольности або з чужої злої волі, втрачає інстинкт самозбереження, коли осібне „я“ відривається від соборного „ми“, глухне до минулого, до традиції, забуває материнську колискову, бабусину казку, пісню, яку співали  предки.
Ну, з воріженьками, то ясно, що робити – битися до загину. А от відщепенців шкода: десь там-там, на порозі вічности, на їхні душі чекатимуть духовні сутності усіх „я“ з попередніх поколінь, пов’язних з цими душами походженням, родом-народом, всією духовною енерґетикою нації. І що тоді ті відщепенці скажуть на докірливі погляди „забутих предків“?“
Публіцистичний доробок ювіляра на газетних шпальтах, як і його відданість газетярству  взагалі, подиву гідні. Праця в газеті  стала сенсом  його життя, внутрішньою сутністю єства,  сферою, якій віддав найбільше сил. Перегортаючи нині публікацію за публікацією, переконуємося  – він ніколи не писав абияк‚ сумління укупі з роками підтримуваною високою професійністю унеможливили будь-яку неохайність.
Чи не із самих початків журналістської діяльності крізь роки і десятиліття він проніс вірність публіцистиці емоційного типу.
Його поважні журналістські набутки  засвідчують  плідну майстерність в усіх публіцистичних жанрах. Цікаві і повчальні, його газетні публікації цілком заслуговують на окреме наукове дослідження.
Лише інтерв’ю Петра Часта з відомими людьми  Америки, України  та інших обширів світу, опубліковані ним у США, важко навіть перерахувати. Епіцентром тут Україна, її історія і сьогодення. Вдало підібраними питаннями, зацікавленим проникненням у сутність життя і праці тих, від кого бере  інтерв’ю, кожне з них повчальне й цікаве для читача. Частка тих, з ким розмовляв: київський Патріарх Філарет‚ кардинал Любомир Гузар‚ єпископ Василь Лостен‚ ректор УКУ Борис Ґудзяк‚ Мирослав Маринович‚ Валентин Мороз‚ Дмитро Павличко‚ дириґент нью-йоркської „Думки“ Василь Гречинський‚ Анатолій Солов’яненко‚ колишній президент Світового конґресу українців Аскольд Лозинський‚ кінорежисер Олесь Янчук‚ член Мальтійського ордену Роман Барановський і голова Комісії здоров’я Нац. ради жінок України Людмила Порохняк-Гановська, – представлена у його книзі  «З нашого поля», видрукуваній в Ужгороді у 2009 році.
Високою майстерністю і добротністю позначені полемічні статті Петра Часта-журналіста. Взяти хоча б полеміку  з відомим  українським і американським літературознавцем, професором кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновником і головним редактором київського часопису «Критика», нині головою Наукового товариства Шевченка у США Григорієм Грабовичем, у  розлогій статті «Вже й до Куліша наближаються…». Предметом полеміки стала Грабовичева стаття «Наближаючись до Куліша» (2006) у газеті «Свобода».  Не заперечуючи потребу підготовки і випуску в Україні повного зібрання творів П. Куліша, полеміст дотепно і переконливо спростував надто завищену оцінку Грабовичем Кулішевої постаті в історії української літератури і суспільному поступі України, а також його спробу попіаритися – подати себе як єдиного дослідника, що відкрив світові справжнього, у всьому безпомильного П. Куліша. Ніби пам’ятаючи настанову педагога-закарпатця Юрія Гуци-Венеліна, що не можна копійчаним аргументом спростувати аргумент вартістю в карбованець, Часто предметно проникає у життя і творчість П. Куліша та багатющу літературу про нього. Вагомими аргументами,  оцінками Кулішевої постаті Іваном Франком, Іваном Нечуй-Левицьким, Ю. Липою, М. Зеровим, Ю. Охримовичем, подиву гідним власним  заглибленням у життя і творчість П. Куліша, журналіст-аналітик Петро Часто переконливо спростовує необґрунтовані постулати академіка, чи не єдиним копійчаним аргументом якого виявилася надто завищена оцінка постаті П. Куліша М. Хвильовим. Тож цілком закономірним є присуд: Грабовичеві «залишається захищати Куліша хіба від нього самого, але  це якраз варіянт, котрий відкриє драматичну внутрішню непослідовність цієї людини, неузгодженість між світовідчуванням і світорозумінням.  «Синтезованого», за проф. Грабовичем, Куліша як «ключової постаті в становленні модерної української літератури» не вийде».
Такою ж  добротністю пройняті і його рецензії на англо-саксонський епос «Беовульд» у перекладі українською мовою Олени О Лір (2012) чи книгу вибраних літературознавчих статей і досліджень Леоніда Рудницького «Світовий код українського письменства» (2011), як і багато-багато інших, найрізноманітніших  публікацій.
Неперехідна роль журналіста Петра Часта в ознайомленні широкого україномовного і не лише україномовного  читача газети «Свобода» у її паперовому та електронному виглядах (газета має також свій англомовний  варіант) із українською революцією гідності листопада 2013 – лютого 2014-го і подальшими драматичним подіями в Україні. З дня в день, пильно відслідковуючи події, буквально у кожному номері, нерідко на кількох сторінках, як ніхто інший з публіцистів зарубіжжя, він подав і продовжує подавати багатогранну картину мужньої  боротьби українського народу за гідне свого народного генія місце на світових обширах.
Як письменник-прозаїк в українське красне  письменство він увійшов книгою новел «Високе село» (1978), що ввібрала висі карпатські, живлячись водночас чеснотами його незабутніх Долгобичів.
Глибокодумні, інтелектуально наснажені оповідання Петра Часта про себе у світі і світ у собі з виходом на далекі овиди Сходу, конкретніше однієї з найдревніших його цивілізацій — Індії, що справила на автора незабутні враження, склали другу його поважну книгу «Самотності просто нема» (1985).
В останні закарпатські літа інтенсивно трудився над повістю про світоча доби Просвітництва на Закарпатті, вченого-академіка, поета Василя Довговича, однією з центральних постатей якої мав бути також загадковий засновник багатоголосого хорового мистецтва на Закарпатті Костянтин Матезонський.
Усі написані ним у США книги вийшли в Ужгороді: 1998 року у видавництві «Патент» – нова книга із символічною, короткою, як той найкоротший українській тост, назвою «Між…». Із її сторінок в улюбленій автором філософській публіцистиці постає перед читачем такий пізнаваний простір рідної землі, а з ним й Петро Часто. Постає між Америкою і Українськими Карпатами. Цими далями останні десятиліття мандрує і його добра душа. І не лишень вона. Ужгородська домівка досі радо приймає його при кожній можливості приїхати додому, «додому»  – завжди каже він сам.
Того ж 1998-го року Петро Часто видрукував ще одну гостро публіцистичну книгу  «Звідки ж ти‚ Росіє‚ і куди?», ніби передбачивши й нинішні трагічні перипетії ставлення сильних світу російського до України.
Його переклад на українську релігійних праць Володимира Соловйова під назвою «Володимир Соловйов – про Вселенську Церкву» прийшов до читача  у 2000 році‚ книга «На полі Куру», у епіцентрі якої постать Івана Франка – у 2006 році‚ «Жовте листя по синій воді» та  «Пам’ятай» – у 2009 році‚ «Вільне слово американської України» – у 2012 році, на книжковій виставці в Ужгороді 2013-го визнана кращою книгою Закарпаття 2011–2012 років.
Нелегка робота над останньою книжкою велася  автором кілька років. У ній йдеться про найбільш тривалу в часі українську газету «Свобода», яка виходить у світ тепер уже 121-й рік підряд, у вересні 2013-го минуло 120 років з часу виходу її першого номера. Книжка й готувалася до ювілею, презентована восени 2012-го автором та художнім редактором Ерікою Слуцькою студентам та викладачам-журналістам Ужгорода, Львова та Києва, розіслана по всіх вузах України, які готують журналістів. В одній із розлогих рецензій на неї цілком слушно зазначено: «52 розділи книжки містять «пунктирну» історії газети. Багато розділів могло б вийти як окремі брошури, деякі могли б скластися навіть у цілком солідні книжки, тож рецензоване видання по суті є цілою бібліотекою. Але автор  все-таки вирішив оприлюднити її такою монолітною великою формою на 816 сторінках… Він працював у рідкісному жанрі ідеологічної історії (історії ідеологій). Тому книжка читається як захоплюючий роман ідей. Водночас це і серйозне дослідження з історії української журналістики, яке стане у нагоді при викладанні спецкурсу «Преса української діаспори», що читається більш як на 30 журналістських відділеннях України, тим більше, що ніякого підручника з цього курсу поки немає. Дана ж книжка показує, що пропонована навчальна дисципліна аж ніяк не надумана. Писати є про що, це не тільки читабельно, а й повчально, корисно для наших сучасників». (http://zakarpattya.net.ua/Zmi/103444-V-Uzhhorodi-vyishla–odna-z-naitovstishykh-knyzhok-za-vsiu-istoriiu-zakarpatskoho-knyhodrukuvannia).
А з приводу прожитого й пережитого та сприймання людьми один одного Петро Часто помірковано розмірковує: «Людина в людині‚  випрозорюється тільки на схилі літ. Тоді до неї приходить ясне відчуття‚ хто вона є за внутрішньою сутністю‚ і ця сутність може виявлятися дуже іншою‚ ніж зовнішня‚ формальна біографія. Це не обов’язково означає‚ що у цьому випадку людина жаліє‚ що не так прожила‚ як могла. Ледве чи взагалі хтось проживає „так“‚ бо течія життєвої ріки кожного зносить вниз‚ нижче  від ідеальної чи бажаної точки на протилежному березі. Все ж кожне життя – це незамінний досвід‚ сенс якого збагається лише в посмерті…».
Скромного, інтелігентного, по-селянськи роботящого й сумлінного народного повпреда Закарпаття й усієї України  на українській культурній ниві США щиро вітаємо з ювілеєм під ясними українськими зорями, що здавна сягають й інших країн та континентів! Многая і благая літ, Петре Івановичу, на благо родини, України, людської цивілізації!
Дмитро ФЕДАКА


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eight + six =