Українці не збираються здавати зброю

гуменюкПро це заявив один оборонців Майдану Борис Гуменюк.

Цей пост – про зброю.
Вогнепальну, гладкоствольну і нарізну. Незареєстровану.

Цей пост для тих, хто не був 18-20 лютого в центрі Києва,
хто ніколи не збирався туди йти,
хто сьогодні щиро оплакує Небесну Сотню,
хто святкує нашу спільну перемогу.

Отож, спробую дуже коротко:
Ранок 18. Ми біля ВР.
На Інститутській, на Шовковичній, на Грушевського, на Кріпосному спалахують з різною почерговістю запеклі бої:
ми їх бруківкою, коктейлями Молотова, палицями – вони нас газом, світлошумовими гранатами і вогнепальною зброєю.
Сили нерівні. Півдня протистоянь, але вони нас потроху відтісняють.
Починаємо залишати парк біля ВР, Інститутську, а потім по Грушевського: хто пірнає в метро на Арсенальній, а хтось відходить до Лаври. Тікаємо.
Частина з тих, що в метро, повертається на Майдан, інші їдуть на Лівий берег.
Ще у вагонах дехто з людей починає знімати з себе жовто-блакитні стрічки – сором і розпач – через чутки, що на виходах зі станцій людей з національною символікою б’ють тітушки і менти та пакують в автозаки.
Сідаємо в авто, новини на FM: 26 загиблих за сьогоднішній день.
Все, блядь, без зброї на Майдан не повернемось.
Година їзди додому, година вдома – скинути з себе просмерділий одяг, прийняти душ – година їзди назад.
Попри те, що зупинили метро, і попри велику кількість ментів, вдалося практично без перешкод проїхати аж на Бесарабку.
Ха! Йоб вашу мать! Ось я знов на Майдані! І я не сам! Разом зі мною четверо моїх побратимів! І у нас на п’ятьох «ТТ», два «Макарових» і два обрізи мисливських рушниць, і повні кишені патронів.
Ну шо, повоюємо, бляді?!
(Психологічно це, звичайно, працює, особливо, коли ти зі зброєю виходиш на барикаду в перші ряди. Хлопцям, які кидають шини і коктейлі, це додає духу. Але суто з військової точки зору – це понти; єдине усвідомлення того, що менти тепер не зможуть убивати безкарно.)
Знаєте, скільки Січових Стрільців було на Майдані 18-20 лютого?
Я думаю, десь так чоловік з п’ятдесят.
Знаєте, яке основне завдання ми собі визначили?
(так, самі визначили, бо переважна більшість з нас ніякого Яроша, ніякого Парубія ніколи в очі не бачили)
Стати в ланцюг від рогу Будинку профспілок до рогу консерваторії, зайняти позиції в другій лінії оборони, 3-5 ряд, зняти з себе камуфляжі, каски, броніки та іншу хуйню, шоб не привертати до себе увагу снайперів, і нашим хлопцям з самооборони не заважати робити свою роботу.
А от коли стане гаряче, коли наші побіжать, тоді відкривати вогонь, щоб зупинити беркутню, і дати можливість відійти і перегрупуватися нашим хлопцям.
Все ясно? Добре.
Далі все, як сон, який багатьом з нас усе життя буде снитися.
В середу через блокпости прорвалися хлопці з Тернополя. 9 чоловік. Зброя є? 2 пістолоти і обріз. А вдома? Вдома є. Їдьте назад по зброю. Хлопці зі Львова. Два мікроавтобуси. Та сама історія.
Дядько припер арбалет. Каже, я вже не стрілець, але він зі ста кроків проб’є бронік.
Додому вже ніхто не їде. Або переможемо, або нам пиздець. Ми усі засвітилися на Майдані зі зброєю.
І так до ранку 20.

Я не бачив цього моменту, бо знаходився в іншому місці, але розповідали хлопці, які там були.
На барикаду поблизу стели пропхався немолодий вже чоловік, розстібнув пальто, дістав мисливську рушницю і, звертаючись до наших, сказав: «хлопці, вони вчора мого сина убили», – і почав стріляти в бік беркуту.
Ніхто нічого не планував, ніхто такого не чекав, але оцей вчинок батька убитого напередодні хлопця був для усіх наче сигнал, і всі, у кого була зброя, відкрили вогонь по беркуту.
А що далі? А далі ви все бачили і все знаєте.
Менти почали падати, інші почали тікати, треті почали здаватися в полон;
хлопці з Самооборони перестрибнули через барикади, погнали їх по Хрещатику до Грушевського і по Інститутській,
побігли з палицями на снайперів,
хто мав зброю – частина теж побігли, інші прикривали, як могли, але як ти прикриєш свого хлопця, коли у тебе старенький «ТТ», і, щоб влучити, тобі треба підійти до мусора на 50 кроків, а робоча відстань снайпера 300 метрів.
Попри все, ми перемогли. У нас немає більше Яника, і, на жаль, є Небесна Сотня.
Чи могло бути інакше? Мабуть, могло. Невідомо, гірше чи краще.
А тепер нам кажуть: здайте зброю.
І хто каже? Аваков? Наливайченко? Не знаю, як Аваков, але у Наливайченка, який був головою СБУ, у Гриценка, який був Міністром оборони, та багатьох інших видатних діячів точно є зареєстрована зброя, але я чомусь нікого з них не бачив під час бою.
Може, ми й здали б зброю, якби настали мирні часи, а зараз часи такі, що впору ще більше озброюватись.
Так, ми маємо зброю, зброю, яка освячена в бою, зброю, яку ми взяли до рук, щоб боронити свою Вітчизну.
Тому наша відповідь наступна:
Хочете нашу зброю?
Прийдіть і візьміть.
Тільки затямте: після 50 кроків навіть зі старенького «ТТ» настає зона прицільного обстрілу.
P.S. І ще. Мало не забув сказати. Серед нас немає мародерів, серед нас немає бандитів, серед нас немає психічно хворих – звісно, якщо не вважати такими – з точки зору обивателя – тих, хто готовий віддати за свою країну власне життя, наше братство скріплене кров’ю наших побратимів і перевірене в бою – зачепите одного з нас – піднімемося всі. Всі як один. Зі зброєю. І опинитеся ви, знаєте де? Знаєте. В Ростові.


Loading...

Comments:

1 Response

  1. сектор А коментує:

    Сильна та своєчасна заява. Сміливої та чесної людини.
    Бо гидота маючи зброю, мовчить та здатна стріляти лише у спину або у беззбройних людей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × five =