Легенданда закарпатських орієнтувальників (ФОТО)

Напередодні Дня фізичної культури та спорту згадаємо закарпатця, що зробив вагомий внесок у розвиток спортивного орієнтування в Україні. Випускник Ужгородського державного університету Михайло Тіщенко, без перебільшення, не тільки беззаперечний авторитет для своїх учнів, але й для всіх українських орієнтувальників.

“Михайло Григорович – просто легенда! Це вчитель, якого буде пам’ятати кожний і тільки з найкращої сторони. Хороша і цікава людина! Михайло Тіщенко не тільки POWER, а ще FOREVER (невгамовна енергія)! Він – душа і гордість ліцею. Заздрю його вихованцям!” – так пишуть про свого наставника його колишні учні.

Вчитель фізики та астрономії Чернівецького ліцею №1 математичного та економічного профілів, “Вчитель-методист” вищої категорії, Відмінник освіти України, Соросівський учитель. Підготував сотні призерів міської та обласних олімпіад, і півтора десятка призерів Всеукраїнських олімпіад з фізики – ось короткий перелік педагогічних досягнень Михайла Григоровича.

Йому ледь виповнилося шістнадцять, коли став першокурсником фізико-математичного факультету Ужгородського університету. На третьому курсі майбутній фізик подружився з “королевою спорту”. І дружба ця вилилась у невід’ємну частину його життя.

  • Моїм тренером в університеті був Степан Плішка, разом зі мною в групі займалися Анатолій Редько – спортбагаторазовий чемпіон України в бігу на 100 метрів, та  Самойленко – призер першості України у потрійному стрибку, – згадує ветеран. – Спорт по-справжньому нас загартував, дав путівку в життя. Важливо, що жоден з нас не збився з дистанції, не опинився на узбіччі життя. Всім, чого досяг, я зобов’язаний спорту: він виховав у мені волю до перемоги, працьовитість, терпіння, витривалість, порядність.
    В 1960 році, коли Михайло Тіщенко одержав диплом і був направлений в одну із шкіл Чернівців, в університеті про нього залишилась не тільки добра згадка, як про зразкового студента і відмінного спортсмена. Залишився і його рекорд вузу в бігу на 5000 метрів. Надовго.

У 1967 році під час традиційного ужгородського марафону (тоді це були найпопулярніші легкоатлетичні змагання в Закарпатті), де одночасно розігрувалися медалі чемпіонату України, він виконав норматив кандидата у майстри спорту з марафонського бігу.

Михайло Григоровичу, а як ви прийшли в орієнтування?

  • Це був липень 1966-го. Мені вже було 27 років. Повертався зі стадіону, безмірно втомившись від виснажливих тренувань на доріжці, і біля виходу з стадіону зустрів свого колишнього учня Юрія Папкова.

Каже:  – Збірна команда області запрошена до Києва де відбудеться матч 8-ми найсильніших міст України з орієнтування, а з нашої команди вибув лідер. Нам терміново потрібен чоловік, який би нормально бігав і розумів топографічну карту. Ви ж в армії служили?

  • Ні. Але що цей чоловік повинен робити? – питаю.
  • У лісі, використовуючи карту, години за дві знайти 20 контрольних пунктів.
  • А яка загальна довжина дистанції?
  • Приблизно 15 кілометрів.
  • Згоден, включай мене в команду – у такий контрольний час я без проблем вкладуся (подумки прикинув, що на шосе пробіжу 15 км за 53 хвилини). Хоча в армії я не служив, але офіцерське звання в мене є і в армійському запасі я – розвідник. А за азимутом ходити нас вчили на уроках військової підготовки, тож, хоча й теоретично, але абсолютно точно я розумію, як це робиться.
  • Тоді поїхали з нами завтра до лісу на тренування.
  • Та я й так все зрозумів і тренування мені не потрібні – відповів я.

У Києві нашій команді випав жереб під номером один, і мене, природно, як новачка, поставили в перший забіг. Я розім’явся. Не поспішаючи вийшов на старт у всеозброєнні, тобто, з компасом Андріанова, лінійкою, транспортиром, аркушем чистого паперу. І на пункті видачі карти, як учив мене незабутній полковник Адмайкін, завідуючий військової кафедри Ужгородського університету, переніс КП з контрольної карти на свою, з’єднав їх під лінійку, зміряв всі азимути, відстані, перевів їх у пари кроків… Судді з цікавістю заглядали з-за спини, що ж це робить вже 7 хвилин чернівецький “чемпіон”. Я піднявся і, як у легкій атлетиці, стартував, знаючи за яким азимутом і яку відстань треба пробігти.

тищенко2Але ось рахунок закінчився, а КП я не виявив, хоча потрібний горбок був. Я закрутив круги навколо пагорба, знайшов ще кілька інших, але не КП. “Прасував” місцевість ще кілька хвилин і тут зустрічаю Макса Друкмана, який стартував в нашій команді другим, тобто я програвав йому вже 18 хвилин. Макс спокійно мені сказав: “Зараз ми його візьмемо! ” І дійсно, воно стояло на першому горбку, який я взрил на швидкості, але “в запалі боротьби”, я його не помітив.

Як я знайшов інші КП вже й не пам’ятаю, але й надалі, просуваючись по дистанції із застосуванням самостійно винайдених методів, добрів до фінішу через чотири (!) години і 16 хвилин. Не смійтеся! Бо контрольний час був чотири з половиною години. Я вклався! Решта семеро членів нашої команди із завданням не впоралися. У процесі подолання дистанції я не раз падав, травмувався, тож бігти естафету наступного дня вже не міг. Перші змагання закінчилися. Чому я навчився?  Риторичне запитання. Зауважу, що в орієнтуванні з тієї “зоряної” команди залишився один я.

Наступні роки я продовжував виступати на стаєрських та марафонських дистанціях, а в орієнтуванні дещо розчарувався. Тільки через чотири роки знову почав стартувати.

І чому ви повернулися?

  • У 1971 році в Чернівцях була створена обласна федерація орієнтування. З її представниками ми часто зустрічалися на спільних тренуваннях, тож невдовзі я “перейшов в їхню віру” – назавжди, на все життя. Спортивне орієнтування подарувало багато друзів, одночасно однодумців по життю і товаришів на трасах.

То чим привабив вас цей вид спорту?

Що є фундаментом спорту в цілому? Намагання довести, що ти є більш швидким, сміливим, спритним, витривалим, ніж інші? Спортсмен (спочатку це просто дитина) хоче довести свою перевагу перед однолітками в боротьбі, в бігу, метанні. Він хоче визнання, хоче самоствердитися в своїх очах і в очах оточуючих. Але не груба сила, а красива перемога розуму завжди цінувалася найбільше. Якщо ж при цьому у змаганнях присутній елемент таємничості й непередбачуваності, то дитина й дорослий захоплюються таким видом спорту надовго. Інтелектуальні види спорту – це ті види, в яких на першому місці все ж таки розумова діяльність – стають у світі дедалі популярнішими. Одним із них і є спортивне орієнтування, яке з’явилося 100 років тому спочатку в Скандинавії, а тепер захопило весь цивілізований світ. Це – інтелектуальний крос, якщо хочете; або біг на витривалість, біг “з головою”. І саме це мені в ньому сподобалося.

Людей, наділених фантазією, в орієнтуванні приваблює новизна кожних змагань, таємничість “сьогоднішнього старту”. І якщо в легкій атлетиці, скажімо, ті ж 100 метрів кожен раз чи 10000 метрів (до запаморочення) – ті ж 100 метрів сто разів, то в орієнтуванні щоразу нова дистанція! І на кожній дистанції спортсмен повинен прокласти тільки йому одному відомий варіант між контрольними пунктами, на новій місцевості, в інших умовах. Людина тут органічно пов’язана з природою!

Кожен новачок, який добіг до фінішу, завжди згадає масу помилок, які він допустив у даному старті, і дає собі слово надалі їх не повторювати. І з таким бажанням приходить на наступні змагання. А там все повторюється спочатку… Якщо в легкій атлетиці чи, скажімо, в лижних гонках в принципі неможливо від старту до старту покращити свій результат в протоколі на кілька хвилин, то у спортивному орієнтуванні, особливо на початкових етапах, це реально за рахунок виключення грубих помилок в результаті вдосконалення технічних навиків. І це щоразу дає надію: “На наступних змаганнях я зможу все зробити швидше і точніше”. Пам’ятаю, як олімпійський чемпіон в бігу на 800 метрів Пітер Снел писав: ” – Яке задоволення можна отримати, спостерігаючи за бігом на 200 метрів? 20 секунд і все закінчилося, і ніякої тактичної боротьби!”. Так от, орієнтуванню такий висновок не загрожує і тільки невидовищність виду (а вона, в принципі, майже неможлива) обмежує спілкування глядача зі спортсменами.

Вже восени 1972 року у Львові, де проводився один з найцікавіших турнірів для орієнтувальників країни – “Кубок Карпат” – Михайло Тіщенко робить неймовірне – виграє ці змагання і стає першим на Буковині майстром спорту СРСР. Це була сенсація.

До 1971 року Чернівецька область (як і Закарпатська) була статистом на українських змаганнях і розміщувалася наприкінці другого десятка командного протоколу. Пізніше, після проведення у Чернівцях Республіканської багатоденки, сформувався колектив, який полюбив орієнтування і завзято тренувався. Після підключення до тренувального процесу Людмили Остапович, яка багато часу приділяла спеціальній підготовці і Михайла Тіщенка, завдяки якому орієнтувальники почали суттєву увагу приділяти бігу, у буковинців з’явилися серйозні командні успіхи на українських чемпіонатах.

Взимку 1972 Михайло Тіщенко був обраний заступником голови обласної федерації. Поступово тут склався професійний гурт картографів і організаторів змагань (Г.Махров, О.Кризлов, Ю.Штемплер, Г.Бордіян, В.Бортник, В.Котузяк), що стало вагомим важелем для стрімкого розвитку орієнтування на Буковині. Загалом з тих пір в Чернівецькій області було підготовлено більше 40 майстрів спорту зі спортивного орієнтування. Зрозумівши великі перспективи, спортивне керівництво краю почало серйозно підтримувати цей вид спорту. Орієнтування почали розвивати майже всі спортивні товариства області.

Михайло Григоровичу, а можете нагадати  про свої спортивні досягнення?

  • Мій шлях в орієнтуванні був тернистим. Чого я досяг? Дві срібні медалі з особистих чемпіонатів України (у заданому напрямку на лижах в Житомирі та біговому марафоні в Луганську) і три – в естафетах. Тричі брав участь у чемпіонатах СРСР (в Казані, Чернівцях і Новосибірську). Перемагав у відкритій першості Білорусі, з участю збірної команди Москви…

тищенкоМабуть, треба додати, що я довго працював на громадських засадах, а часом й за сумісництвом, тренером. Юрій Суворов, Людмила Мілютіна, Іван Тумак, Ірина Круцьких, Вадим Прокопчук, Андрій Слобожанінов і Сергій Гнатюк – всі вони починали свій спортивний шлях у мене, як тренера, і стали майстрами спорту СРСР. Четверо з них перемагали у чемпіонатах України. Костянтин Рига був віце-чемпіоном юнацької першості СРСР, мій син Андрій перемагав на юнацьких чемпіонатах ЦР ДСТ “Авангард” и Всесоюзного  “Буревісника”. Працюючи тренером збірної команди Центральної Ради спорттовариства “Локомотив”, я підготував бронзових призерів зимового чемпіонату СРСР, що проходив у Новосибірську (члени цієї команди були з Латвії).

Та головною професією для себе вважаю роботу вчителем. Може нескромно, але тут найвищим своїм досягненням вважаю присудження так званої Соросівської премії (плюс 1200 $ до зарплатні) на основі опитування випускників, які в мене вчилися. Тож головною нагородою для мене є слова подяки, які часто чую від своїх учнів.

Олександр Цепурдей


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two + 15 =