Вінок пам’яті

Вінок пам’яті

Нашому вірному побратимові по красному вкраїнському письменству Василю Попу 27 січня виповнилось би 80 років. Перефразовуючи слова класика російської літератури Миколи Некрасова, сказані над могилою Великого Кобзаря, їх суть знаходимо і в долі нашого славного письменника і науковця: Все він пережив, перетерпів радянську прискіпливу підозру, лжещирість окремих «митців», «наукових діячів» та, на превеликий жаль, тут йому Господь Бог «позаздрив».

Оцінка заслуг Василя Степановича у розвитку літератури нині відзначається творчою інтелігенцією, просвітянським активом Перечинщини. За його ініціативи й безпосередньої участі як голови Закарпатської обласної організації Спілки письменників України, в багатьох школах і трудових колективах району щороку проводилися творчі зустрічі, надавалася відповідна допомога митцям-початківцям. Завдяки цьому сьогодні ми маємо можливість гордитися успіхами відомих літераторів Турянщини й Ужанщини: Петром Ходаничем, Юрієм Шипом, Федором Зубаничем, Юрієм Кулом, Юрієм Ковачем, Юрієм Мегелою, Василем Мулесою.

Про людську й творчу сутність, громадянську позицію Василя Попа свідчить його літературний і науковий доробок. А це – кілька десятків високоідейних художніх творів, історико-краєзнавчих нарисів, критичних літературних досліджень та наукових праць.

Своїм словом Василь Поп обособлює власний біль, переживання і світогляд у нинішніх державотворчих блуканнях, закликає творчу і наукову інтелігенцію аналізувати минуле і замислюватися над сучасним і майбутнім України. Будучи обдарованим фольклористом, співцем душевної людської краси, до останніх днів свого життя старанно працював не лише над відродженням, але й збагаченням культурно-освітньої і духовної спадщини рідного краю.

Як добротворцю моя невеличка поетична присвята.

 

Василеві Попу днеськи

Просвітяну срібнокраю,

Як велиться, честь по честі,

Вінок пам’яті сплітають.

 

І несуть його науку

Літознавця, педагога,

Вихованців вже й онуки

Мають добрий отчий спогад.

 

З Ясіня до схил ужанських,

Степ-ланів дніпрових,

Неозорих слобожанських

Його чують мудре слово.

 

–Чом Шевченка заповіти

В Україні й «незалежній»

Управляють ще «совіти»

Не свої, а приблудешні?

 

Чому кривда й посьогодні

Й поміж нас, митців панує?

Ярмо скинути не годні,

З душі – заздрість чорну, злую.

 

Ніжне, чуйне його серце,

Не глухе в чужому горі,

Ніби б’ється до теперще…

Тож не згаснуть творця зорі!

 

Й вітерець до сходу сонця,

Поки роси в срібних гронцях,

Грає з ними у листочках,

В тому пам’яті віночку.

 

Барвінковий – не зів’яне,

Як і спомин його друзів.

Любов щира, полум’яна

І пошана по заслузі!

Іван Козак

письменник, голова Перечинської «Просвіти»


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seven − four =