Скарбничка літніх вражень

Липнева спека робила буття нестерпним. Зранку не хотілось залишати домівку, вдень – стіни офісу та пірнати у пекуче повітря. В такі моменти «липень» втрачав асоціативний зв’язок з пахучою липою, та набував відчуття неприємної «липкості». Здавалось, від 30-ти градусної температури топився не лише асфальт, а також мізки. Думки розморено розповзались в пошуках прохолоди та живильної вологи.

В черговий раз, натискаючи на клавіші пульта від кондиціонера, я подумала про майже нульову виробничу ефективність, про відпочинок, про втечу з міста кудись далеко в гори, вкриті рятувальною зеленню, а ще краще до освіжаючих подихів морських бризів.

Київ далеченько. Подорож в металевому і душному потязі не приваблювала. Особливо не тішив різноманітністю рейсів і Львівський аеропорт. Отож, озброївшись інтернет-картою та «букінгом», розпочала пошуки сприятливого автомобільного маршруту. Популярний серед мандрівників сайт одразу підкинув мені, як спецпропозицію, Шибеник. Чому б і ні? Адже для багатьох закарпатців (завдяки географічним перевагам) відпочинок в Хорватії став традиційним, зручним та відносно бюджетним.

Швиденько бронюю готель. Розмірковую, що їхати доведеться через Угорщину. Може десь по дорозі зупинитись? Там і Словенія неподалік, а за нею Трієст і Венеція. Мені вже доводилось мандрувати по Італії, та місто-архіпелаг опинялось завжди поза маршрутами попередніх подорожей. Що ж, не стану позбавляти себе втіхи відвідати столицю Венеціанської республіки…

Ура, нарешті відпустка почалася. Прокинулись на світанку. Похапцем снідаємо, збираємось, пакуємо машину валізами. Ну що ж, з Богом!

Словацький кордон перетнули на диво швидко. Ні черг, ні прискіпливих перевірок, ні упередженості щодо угорського шенгену, і це в період, коли саме в усіх ЗМІ топовою новиною було «урочисте відкриття» закарпатського котрабандного «метро»! Як кажуть моряки: сьогодні нам «супутній вітер дув у вітрила».

Навігатор не вмикаємо. Пригадала, як на травневі свята їздили в Краків. Тоді для оптимізації маршруту вирішили довіритись цьому електронному «помічнику». Згодом виявилось: найкоротший шлях не завжди найшвидший. Повів нас комп’ютерний «Сусанін» сільськими манівцями до стародавньої столиці Речі Посполитої. Отож, довелось милуватись країною та знайомитись з нею в буквальному сенсі «із середини». На щастя дороги в Польщі, навіть у найвіддаленіших місцинах, рівні і доглянуті. Їздити ними – одне задоволення. Та й сама країна, мов та дівчина перед побаченням, причепурилась і красувалась в очікуванні Євро 2012. Але про цю подорож при іншій нагоді розповім…

Тепер же ми, мов діти, раділи автобану, швидкій їзді та розмірковували про те, що такі шосе німці будували ще в 30-ті роки, а ось українцям і сьогодні в цьому розрізі особливо нічим похвалитись, хіба що екстрімом і драйвовими дорожніми квестами, якими досхочу «насолодились» закордонні гості літнього футбольного чемпіонату.

Зізнаюсь, шматочок Словаччини, а потім усю Угорщину перетнули якось непомітно і без особливих вражень (виключення: довжелезна, приглушено-синя полоса озера Балатон, що здалеку заворожувала масштабністю і розбудила спогади про дуже популярний років 10 назад у закарпатців курорт.).

Хорвати зробили на літній період для українців безвізовий режим, проте угорські прикордонники виявились менш довірливими і гостинними – влаштували ретельну перевірку документів, відокремивши нас від усієї черги. Врешті переконавшись, що машина не крадена, документи справжні, побажали гарної дороги.

Любо подорожувати слов’янськими країнами! В Словаччині, Польщі, Хорватії, а згодом в Словенії звучали зрозумілі слова із древньою, спільною, зрозумілою основою. Вони тішили слух і радували музичною естетикою.

У кожній країні є своя особлива родзинка, котра виділяє серед інших і характеризує в цілому. Словенія – це неймовірно прекрасні природні ландшафти, море зелені, все натуральне, справжнє і живе. Польща – це відчуття доглянутості , хазяйновитості в усьому (домівках, вулицях, садах, полях) і надзвичайна набожність населення. Хорватія – це сучасні тунелі, які вгризлися в товщу гірських порід (місцями до6 км.), ідеальні дороги, високотехнологічні мости та розв’язки…

Поміж чотирьох рік, на перетині основних доріг, що єднають його з Загребом, Рієкою, Сенью, Задаром, ще з часів Відродження розкинулось затишне містечко Карловац. Воно відоме своїми природними цікавинками, історичними пам’ятками та пивом “Karlovacko pivo”.

Місто нас зустріло «розстріляними будинками», що стояли вздовж гладенької, мов шовк дороги. Ці суворі і мовчазні, покриті шрамами-осколочними вибоїнами, свідки жорстоких боїв між сербами і хорватами, що відбувались тут в 90-ті роки після розпаду Югославії, бережуть на собі відбитки братовбивчої війни. В сім’ях ще занадто свіжі та болісні спогади про ті недавні часи, коли на вулицях свистіли кулі, вибухали снаряди, горіли селища, лилась людська кров, гинули близькі. Мабуть тому хорвати не намагаються ремонтувати фасади, поранених будинків-пам’ятників.

Дорога, гадюкою вигиналась поміж смарагдовими горами та вапняковими скелями, на яких, мов приклеєні красувались оголеними торсами буки. Вона м’яко стелилась та манила до серця Хорватії, туди, де заховався неповторний витвір природи, перлина країни: перший Національний парк «Плітвицькі озера» – найдивовижніший феномен, площею більшою за29000 га. Шістнадцять глибоких озер, які пов’язують між собою більш ніж 90 високих та потужних водоспадів і величних каскадів, унікальна флора та фауна, біля 20 печер – це те, заради чого варто сюди приїхати і насолоджуватись, споглядаючи дивовижну та неповторну екзотичну красу.

Втомлені дорогою, ми полегшено зітхнули, коли врешті побачили на підвищені віллу, де я завбачливо забронювала номер. Нас чекали привітні господарі і гостинний прийом. Повечерявши та перепочивши, вирішуємо порадувати себе романтичною прогулянкою гірськими стежками. І не пожалкували: набродились досхочу, з жадібністю наповнюючи легені надзвичайно свіжим, благоухаючим квітковими ароматами, повітрям, намилувались нічним лісом, білим камінням, котре вкрите древнім мохом, місячними доріжками, що виблискували десь там внизу, відображаючись від дзеркальної поверхні озерець. Боже, якими маленькими вони видаються з височини – одне слово, срібні калабаньки. Врешті ми віднайшли бічний (резервний) вхід в Національний заповідник. Звертаю увагу: безкоштовний 🙂

Так солодко, здається, я ще ніколи не спала до цієї ночі. Ледве торкнулась головою подушки і все… відключилась до ранку.

Про красу Плітвицьких озер багато написано. Кожен, хто тут буває, згодом намагається якось відтворити побачене, поділитись з іншими отриманими враженнями, зарядами позитивної енергії та розповісти про рідкісне природне явище чи то через полотно, створюючи неймовірні чарівні пейзажі, чи то через завитки літер, оспівуючи вічний шум водопадів, що піняться, чи то через світлини, де застигли неповторні митті вічності.

Один наш знайомий розповів сокровенне: він намагається щоразу приїжджати сюди тільки з особливими, найдорожчими людьми (цього року з малесеньким онуком), щоб послухати симфонію води. Для нього це занадто величне, приватне, душевно-ментальне дійство.

Співуча вода нікого не залишає байдужим. Вона, протікаючи через вапняк, протягом століть створила бар’єри травертину, долаючи які, щоразу розпускається додолу пишними пелюстками дзюркотливих кришталевих вихрів, що заворожуючи квітнуть серед «диявольського» саду, багатого рідкісними метеликами, птахами та звірами. Тут таємниче розкинувся прадавній буковий та хвойний ліс, що постійно самовідновлюється. Дерева ростуть прямо на вапняках, вкритих віковим мохом. Це місце справжня мрія кожного дизайнера. Однак нездійснена. Не можна ні в що втручатись, порушувати недоторканість і унікальність довкілля.

Прозорість води надзвичайна. Тут її не чистять, дерева, що впали у воду не витягають, щоб не зашкодити природній цноті. Лінива і досить велика форель нахабно та глузуючи плавала перед нашими очима і ледве чи не сама просилась в руки. Проте зась! Тут не можна купатись, ловити рибу, розпалювати вогнища, рвати квіти (штраф більше 600 євро).

Плітвицькі озера ніколи не бувають однаковими: їх колір, вигляд оточуючих скель постійно змінюється в залежності від пори року, часу дня, ясності погоди. Ми потрапили сюди в найспекотніший період, в середині липня, коли водоспади трохи пересохли та втратили свою потужність, а озера зміліли. Однак побачене не розчарувало і залишалось лише здогадуватись, якою вражаючою красою зустрічає хорватське раритетне диво відвідувачів весною, коли каскади води наповнюються життєдайною вологою і з силою та шипінням стрімко біжать вздовж вапнякових схилів. Проте місцеві жителі переконували нас, що найкраща пора року – осінь, коли буки, вкриті золотим листям, сяють фантастичними контрастами на тлі смарагдової озерної гладі.

Ми майже п’ять годин гуляли заповідною територією всесвітнього пам’ятника природного спадку (перебуває під охороною ЮНЕСКО). Обійшли всі озера, прямуючи туристичними стежками, канатними доріжками. Найбільше, Козьяк (площею близько82 га,46 мглибиною), перетнули на електропаромі (тут заборонено використовувати традиційне пальне, котре наносить чималу шкоду довкіллю). Назад повертались екскурсійним автопотягом. Він нагадав мені дитячу залізницю, що так тішила колись маленьких ужгородців.

Залишали Плітвіце з відчуттям жалю і бажанням неодмінно повернутись, яке закріпили монетами, кинутими в блакитні озерні води.

Що ж тепер вперед, на Шибеник! Туди, де в часи середньовіччя пролягали торгові морські шляхи венеціанських купців. До міста, яким так прагнула володіти Оттоманська Порта, безуспішно знаряджаючи туди військові експедиції.

Інна Конар


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

sixteen − 8 =