Серця їх б’ються в унісон

У родині Полгарів із Буштина в день цьогорічної Покрови пройдуть два – 55- та 65-річний ювілеї. Ці круглі дати в житті Наталії Дмитрівни та Золтана Миколайовича Полгарів виповнились якраз в апогеї золотаво-багряної осені, рясно закосиченої пізніми квітами. Обоє народились на Тячівщині: Золтан Миколайович на лівому березі річки Тереблі, в селі Руське Поле в робітничій родині Полгарів, а Наталія Дмитрівна – на правому, в селищі Буштино в учительській родині Копинців. Дитинство і юність в обох були типовими для дітей закарпатського села 50-60 років. Золтан з дитячих років тягнувся до знань, особливо до літератури, тому, закінчивши УжДУ, працював вчителем української мови і літератури у школах Тячівщини. В Дулівській восьмирічці пройшов шлях від учителя до директора школи, а потім аж до голови села. Та, яку б посаду не обіймав, залишався щирою, порядною людиною, хорошим порадником, вимогливим, тактовним керівником тодішнього невеличкого села, який впевнено і обізнано вів за собою педагогічний колектив, а пізніше й сільську громаду.

У 1976 році, після успішного закінчення Мукачівського педагогічного училища, молодого спеціаліста Наталію Дмитрівну направляють на роботу вихователем групи продовженого дня у ту ж восьмирічку де успішно керував педагогічним колективом молодий директор Полгар З.М. І вже невдовзі однією педагогічною родиною у колективі стало більше. Приступивши до роботи директором Дулівської восьмирічки, Золтан Полгар поставив собі за мету увіковічити пам’ять Героя Радянського Союзу, Національного Героя Чехословаччини, дулівчанина С. М. Вайди. Порадившись з педагогічним колективом і односельцями, він вирішив розпочати будівництво музею. Вчителі і сельчани підтримали його. Закипіла робота на будівництві музею. Та невдовзі його призначають дулівським сільським головою. Новий голова з ентузіазмом взявся за продовження будівництва музею, а потім – за зведення біля нього бронзового погруддя Степанові Вайді. В день Перемоги, 9 травня 1981 року, відбулося урочисте відкриття пам’ятника. До кінця цього ж року було завершено і будівництво самого корпусу музею. Залишилось облаштувати внутрішні кімнати музею і музейної бібліотеки.

У 1982 році подружжя Полгарів Наталія Дмитрівнаа та Золтан Миколайович за власним бажанням влаштовуються на роботу в селище Буштино. На новому місці педагогічної роботи вони продовжували примножувати свої трудові здобутки. Наталія Дмитрівна почала працювати вихователем ясел-садка Буштинського радгоспу «Верховина», а з 1989 року по сьогоднішній день трудиться вчителем початкових класів Буштинської ЗОШ. Тут вона в 1993 році успішно закінчує Івано-франківський педагогічний інститут факультет початкових класів. Згодом і Золтан Миколайович вливається в колектив школи й працює вчителем української мови та літератури. Вони й надалі намагаються вносити якомога більше нового, передового в свою педагогічну практику. Подружжя Полгарів завжди належало до педагогів-новаторів. Наталія Дмитрівна у 2003 році була відзначена Грамотою Обласного відділу освіти та цілим рядом грамот районного відділу освіти, крім того їй присвоєно звання «Старший учитель» і Вчитель Вищої категорії. На трудовій стежині Золтана Миколайовича теж цілий ряд відзнак і заохочень та грамот, втому числі Почесна Грамота Міністерства Освіти і Науки. Є що пригадати, про що розповісти нині цій неординарній сімейній парі, яка на днях відсвяткує свої ювілеї. Гарні літа! З їх висоти видно так далеко і так багато. В неділю, на день Покрови Божої Матері на обійсті Полгарів, що на вулиці Терешкової в селищі Буштино, зберуться всі, хто тільки зможе із близького оточення, аби вшанувати славні ювілеї улюблених й шанованих мами і тата, доньки та зятя, бабусі та дідуся люблячого онука Назарчика. Під покровом Божої Матері минули 37 щасливих років вірного подружнього життя працьовитих і побожних Наталії і Золтана Полгарів. Були в них ні з чим незрівнянні, неповторні молоді літа, материнські й батьківські радощі. Сини Роман і Мирослав до сьогодні зберегли теплі спогади про щасливе дитинство, адже мама і тато у всьому ладили, під важку ношу домашніх клопотів однаково підставляли плечі. Скільки мали тої радості – віддавали до останньої краплі своїм синам…

Усе минає та добро залишає в пам’яті приємні спогади. Старший син Роман вже й сам батько першокласника Назарчика, до якого нині прикута увага всієї родини.

А скільки теплих слів буде сказано про Полгарів-ювілярів рідними і колегами! Бо ж літа у них гарні не кількістю, а якістю…

Поможи, Боже, зібратися цій родині в повному складі й на їх золотому весіллі! Здоров’я вам на довгий вік, який стелився б сотню літ!

Дорогі наші ювіляри!

Справжнє свято завітало у нашу родину, адже зібралися Ваші літа у суцвіття, що виграє всіма веселковими барвами. Бо Ви у нас особливо яскраві, не схожі на інших і, водночас Ви у нас наймиліші на світі. І все, що Ви робите сповнене особливого змісту, а у кожному погляді, кожному слові – батьківська теплінь, доброта, ніжність, любов, яку даруєте всім нам.

Спасибі Вам, наші рідні, за невтомність ваших рук, мудрість серця, за святі батьківські тривоги, відданість і терпеливість, за те, що, мов добрі янголи-охоронці оберігали нас від прикрощів і незгод. І хочеться, аби доля обдарувала Вас найбільшими багатствами – довгим щасливим віком, квітучим здоров’ям та здійсненням усього омріяного.

Хай сміється доля, як калина в лузі,

У вірному родинному крузі.

Успіхів ми зичим, радості тепла

Здоров’я незрадливого на довгі літа

Дмитро Копинець,

вчитель-пенсіонер,

смт. Буштино


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven + three =