Серпень на Закарпатті живицею пахне

зимомряВасилеві Зимомрі – 75
Хто заперечуватиме, що діти – це скарб особливий для матері. Той скарб стає для неї ще більшим, якщо діти зростають разом з природою. Отак росли-виростали під небом, горами й вітрами п’ятеро синів Івана Зимомрі (1913-1949). Найстаршим був Василь. Він охоче висловлює своїм внукам своє кредо: «Не доля диктує мені – я її коригую».
Йому судилося обіймати різні керівні посади: його робота була пов’язана і з освітою, і медициною, і деревообробною промисловістю та багатьма іншими галузями. І, як свідчать люди, з якими трудився, всюди він був на місці. Бувало, подавав одному з обласних очільників свої пропозиції, в яких перерахував майже всі структури обласного масштабу, що, на його думку, потребують змін та оновлення.
Тут одразу годиться підкреслити: Василь Іванович ще й лірик, мрійник, любить музику і подорожі. Він – оптиміст, мислить масштабно. Одне слово, з ним є про що поговорити.
Василь Зимомря народився 4 серпня 1938 року. О такій літній порі там, на грунях Пікашика, здалека чути шелест зрілого вівса. Царинка наповнюється ароматом буйноцвіття. А навкруж веселий дзенькіт і клепання кіс – треба збирати збіжжя. У його душу запали росяні ранки, стрекотання цвіркунів та подув полонинського вітру, що сушив на босих ногах студену росу.
Так, Василь був первістком у селянській родині Івана Зимомрі. Чотиринадцятилітнім уже заробляв на хліб, допомагаючи матері виховувати молодших братів – Івана, Федора, Миколу та Юрія.
Як зростали діти? Важко. Тому кожен із них прагнув «вийти в люди», мати свій шматок хліба.
Василеві дитинство і юність злилися з материнським горем: вона надто рано стала вдовою, а він в одинадцять – напівсиротою. Мати залишалася самотньою, підтримки годі було шукати. Та ще й за тодішнього часу вольовим рішенням відібрали все нажите. Це спонукало усіх торувати шлях власними силами. Порадником у виборі життєвої дороги ще слугував образ батька, смерть якого прискорила Василеве дозрівання. Він дійшов висновку: щоб молодші брати могли брати з нього приклад, то й повинен поступати так, аби не було соромно ані йому, ані його близьким. Бачив це найперше у виборі спеціальності, здобутті вищої освіти, можливо, й не за покликанням. По закінченню 4-го класу тодішньої Голятинської семирічки Василь чув себе дорослим, бо встигав допомагати матері на обійсті.
Закінчив 7-й клас, який вважався випускним. Куди йти далі? Вирішив записатися до вечірньої школи робітничої молоді і паралельно працювати. Це йому вдалося, бо радо вчився і охоче трудився. Адже щастя – в добрих людях. З їхньою допомогою мати знайшла синові роботу в «сільпо». Понад десять місяців Василь обіймав посаду рахівника, що відкривало можливість вступу до торговельного технікуму. Однак не бачив себе у цій професії, хоч і продовжував працювати бухгалтером у відділі шляхів районного промислового комбінату, а згодом – головним економістом, головним інженером підприємства. Від вересня 1957-го – заочне навчання на факультеті механічної обробки деревини у стінах відомого Львівського лісотехнічного інституту. По завершенню студій, що припало на 1962 рік, для випускника авторитетного навчального закладу відкривалися нові можливості. До того ж на той час Василь був сформованим спеціалістом.
Пошук особистого щастя супроводжується нечутними ударами серця. Травневого дня 1963-го Василь одружився з Марією Голоботовською із села Іза, що на Хустщині. Скажемо відразу: подружжя виховало двох чудових синів – Віктора та Юрія. Радують привітні невістки Мар’яна й Вікторія, а також четверо онуків: Андрій, Вікторія, Олександр – діти сина Віктора; Владислав – первісток сина Юрія.
Старший син Гафії Зимомрі (1919-1995) швидко збагнув свою місію – бути правою рукою матері-страдниці. Довелося заробляти на хліб не тільки для себе – у хаті кожний із шести душ прагнув вівсяного ощипка. Звідси – рефлексія-роздум: як день починається зі світанку, так і змужніння залежить від життєвих обставин. Може, тому змагання старшого бухгалтера районної мережі шляхів Міжгірщини – Василь Зимомря ним був – служило воднораз певною демонстрацією його духовного потенціалу. Він сподівався, що стане будівельником. Адже в умовах тодішньої доби щось постійно розбудовувалося: тут і там з’являлися нові цехи, торговельні заклади, житлові багатоповерхівки. При цьому відповідальність за всілякі спорудження лягала не лише на будівельні організації, а й на тих керівників, в чиєму підпорядкуванні мав бути той чи інший об’єкт. Таким чином, виникала потреба – бодай розумітися на тих загальних засадах, які вказували б на вододіл між нормою правильної закладки фундаменту аж до його розміщення з проекцією на, приміром, паркування. Упродовж років він набув такого досвіду, що йому заздрили будівельники-професіонали. Тож важливий підсумок: родину вдалося створити, дерево посадити – і ще одне: звести будинок, в основі якого – власний проект.
Все це послужило доброю зачіпкою, коли працював на різних посадах у Міжгірському та Свалявському районах. Вони полишили свій посутній карб у трудовій біографії. Її віхи окреслюють 1954 – 1987 рр., коли Василь Зимомря був працівником деревообробного заводу, керівником меблевого цеху Міжгірського лісокомбінату, заступником голови райвиконкому в Міжгір’ї, головою Свалявського райвиконкому, директором Драчинської фабрики. І повсюди, яку б посаду не обіймав, завжди був на сторожі унікальних природних комплексів Закарпаття, щедрот зелених Карпат. З-поміж його ініціатив варто виокремити почини стосовно створення державного заповідника зі статусом національного парку навколо Синевирського озера, вивчення типів лісів на заповідній території, а також типології мінеральних джерел Міжгірщини й Свалявщини. Він активно сприяв створенню сприятливих умов для життя горян, розвитку сільського та лісового господарства в названих районах. Все це нерідко викликало спротив марнотратних чиновників. До останніх належали, як правило, зайди, які часто-густо ставали так званими «першими особами» краю гір і долин.
Упродовж 1987 – 1995 років Василь Зимомря виконував обов’язки заступника директора Ужгородської фанерно-меблевого комбінату, а згодом – начальником відділу управління промисловості обласної державної адміністрації. Ветерану лісового господарства завжди болить, коли бачить не заліснені площі. Що вже говорити про уславлені мінеральні джерельця, що висихають або ж використовуються без належного контролю! Про це він написав низку публіцистично загострених критичних статей, що опубліковані на шпальтах журналу «Зелені Карпати».
Так склалася його звичка: якщо щось досяг, то не слід робити зупинку. Він не поділяє твердження, мовляв, доля керує людиною. Зрілість робить своє: він навчився «проектувати» лінію свого життя і спроможний передбачити певним чином її результат. Чи все вдалося? Мабуть, ні. Він успішно склав усі іспити у рамках кандидатського мінімуму, прикипів до програми навчання в аспірантурі та мав значний доробок на рівні дисертації. Проте до її захисту, щоб здобути науковий ступінь кандидата економічних наук, так і не дійшло. Бо він обрав інший шлях. Саме тоді йому довелося очолити райплан Міжгірського райвиконкому, а згодом став заступником голови того ж виконкому. Загалом цій практичній ділянці він віддав 25 років. Йому є, що згадати. В районі розвивалася промисловість, працювали філіали багатьох підприємств, зокрема, Київського авіазаводу ім. Антонова. Там було місце кожному, хто хотів влаштуватися на роботу. Розбудовувався районний центр, завершувалася електрифікація найвіддаленіших куточків, проводилася газифікація. У подібних справах він неодноразово їздив і до Ужгорода, і до Києва, що коштувало немало здоров’я… Адже треба було вирішувати різні питання, зокрема, налагодження зв’язку, зведення районної лікарні та гуртожитків при середніх школах. Він спромігся, що амбулаторії функціонували через кожні 15 кілометрів, в достатній кількості були автомобілі «швидкої» допомоги, в кожному селі значилися акушерські пункти.
Щоб не склався такий собі ідеальний образ з-під нашого пера, то радше процитуємо рядки з книжкового видання «Серпантини» Миколи Сюська (Ужгород, Гражда, 2008, с. 57): «Головою райплану став інженер, мій односельчанин В. І. Зимомря. Він не шкодував сил і часу, щоб щорічно в районі з’являлися нові підприємства і цехи, нові робочі місця. За його ініціативи в селищі прокладено новий водогін, багато зроблено по газифікації житла, соціально-культурних установ. Споруджено телевежу, і Міжгір’я завдяки цьому, як і частина сіл, одержали змогу приймати передачі телебачення з Москви і Києва…».
До слова, автор полишив дарчий напис на своїй книжці, що містить цікаві спогади про події та людей: «Шановному Василю Івановичу Зимомрі, земляку-голятинцю, справжньому сину Верховини, людині, яка зробила багато добрих справ, щоб його земляки мали кращу і щасливу долю. З повагою Микола Сюсько. 15 червня 2008 р., Ужгород».
Що тут додати до лаконічних оцінок колеги, відомого державного діяча?
Коли постало питання встановлення телевежі, то Василь Зимомря особисто обстежив відповідними приладами 16 гірських вершин, щоб вибрати з них оптимальну, зручну й найвищу. Такою стала вершина над селом Сойми. Звісно, нині мало хто знає, скільки тривог випало на його голову, коли несподівано щось урвалося і телевежа раптом опинилася з гуркотом на землі…
Працюючи головою Свалявського райвиконкому, Василь Зимомря суттєво спричинився до зміцнення позицій Свалявщини, власне, як базової курортної галузі в Україні з огляду на лікувальний, спортивний та туристичний виміри. В той час велося будівництво теплично-овочевого комбінату, вартість якого сягнула понад 10 мільйонів карбованців. Це дало можливість забезпечити овочевою продукцією як район, так і область. А нині? На жаль, «усе пропало»: лиходії зруйнували (читаймо: розікрали) унікальну теплицю, обладнану колись найновішими технологіями. Можна тільки здогадуватися, яким чином відповісти на класичні запитання: «Хто винен?» та «Що робити?».
Він пропонував розвивати виробництво на місцевій сировині, не втрачаючи бази, що залишилася з минулого; варити, як і раніше, мукачівське пиво; відновити роботу мукачівського аеродрому; не дозволити занепасти ідеї щодо будівництва трансконтинентального автобану «Лісабон-Київ» тощо. Хіба давно не на часі заборона вивозити заготівельний ліс кругляком? Натомість слід би організувати його переробку на місці. Скільки людей отримали б роботу?
Звісно, рівень організації виконання завдань – велике мистецтво. До його майстрів належали й належать ті, кого Василь Зимомря завжди згадує добрим словом. Це – різні уподобаннями люди, зокрема, Василь Гренджа-Донський, Василь Бурч, Зореслава Шкіряк, Михайло Волощук, Микола Сюсько, Василь Бурч, Юрій Брунцвик, Дмитро Чепур, Василь Гецянин, Іван Ільтьо, Сергій Устич, Валерій Скотний… Хіба не духовний екстаз сповнював його душу тоді, коли відвідав хворого земляка, визначного письменника й культурного діяча Василя Гренджі-Донського в Братиславі? Адже це не входило в програму жодного члена офіційної делегації. А між тим варто підкреслити: вона на початку 70-х рр. ХХ ст. представляла в тодішній Словаччині державу СРСР, яка огортала в дивний спосіб одну шосту світу. Знаменитий краянин був так зворушений, що подарував Василеві Зимомрі «Антологію закарпато-української поезії «Поети Закарпаття» (Братіслава-Пряшів, 1965), де містилася вагома добірка поезій Василя Гренджі-Донського. За його зізнанням, наприкінці зустрічі поет не по-старечому дзвінким голосом промовив:
А на горі горять вогні, –
Так тяжко, тяжко щось мені…
Василь Зимомря щиро вірить, що долю можна коригувати. Тому вів долю сам, а не вона його. Власне, з відчуттям того, що ти комусь потрібен – починаючи від сусідів і закінчуючи тим, з ким просто вітаєшся, – це і є для нього найвищою нагородою. Він залюбки пестить землю, тішиться розквітлим садом, вирощеним виноградником… Хай росте-цвіте-буяє для синів, онуків, близьких і далеких добрих людей!
Він любить рідну землю до щему в душі, особливо той смерековий ліс на горі, який у серпневі дні так гостро й солодко пахне живлющою живицею…
Микола Голятинець, Андрій Дурунда
члени Національної спілки письменників України


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × 1 =