Найвідоміший турист Закарпаття відзначає ювілей (ФОТО)

Нещодавно в Ужгороді вже вдесяте пройшли відкриті іменні змагання зі спортивного орієнтування, присвячені відомому організатору дитячого туризму і спортивного орієнтування на Закарпатті Костянтину Федоровичу Сасу. На думку фахівців, саме його ентузіазм та відданість справі надали цим видам спорту в області потужний імпульс. Завдяки його професійним і душевним якостям, до занять спортивним орієнтуванням долучилися чимало ужгородців. Костянтин Федорович виховав не одне покоління талановитих спортсменів, які  досягли серйозних успіхів у різних сферах життя. Так, для прикладу, Степан Слуцький був одним з найкращих спортивних картографів України, створював карти для змагань в Угорщині, Австрії та США, а зараз є головним редактором україномовної газети “Національна Трибуна – Шлях Перемоги” – тижневика української громади в США, Петро Сарваш став головним архітектором Ужгороду, кандидат фізико-математичних наук Тетяна Попик викладає в УжНУ, а Олександр Цепурдей, створивши у Мукачеві клуб спортивного орієнтування, виховав 14 майстрів спорту, очолював збірні команди України…

Серед регалій Костянтина Федоровича – звання Відмінника народної освіти, судді Республіканської категорії, звання Почесного працівника туризму України та Почесного члена Федерації спортивного орієнтування України. Також він нагороджений нагрудним знаком «За активну роботу з розвитку туризму і екскурсій» та знаком Міністерства освіти і науки України «Софія Русова».

Зараз Костянтин Сас, якому цього місяця виповнюється 80 років, продовжує ділитися своїми знаннями з юними ужгородцям, працюючи керівником гуртку.

Пропонуємо вам інтерв’ю з цією неординарною людиною.

  • Костянтине Федоровичу, ви народилися в Ужгороді ще за «чехословацького» періоду, пережили угорську анексію та вигнання фашистських окупантів з території Закарпаття, чи пам’ятаєте ви щось про ті події?
  • Я народився 14 лютого 1936-го року, тож, звісно, пам’ятаю про той період небагато. У1939-му ми жили в Ублі, де тато був вчителем у народній школі. З мамою, яка працювала продавщицею у взуттєвій крамниці «Сікто-Батя» в ужгородському Пасажі, вони одружилися у 1933-му.

В Ублі ми мешкали у вчительській квартирі при школі. Пам’ятаю, як влітку 1941-го через село в напрямку Ужоцького перевалу проходили німці – їхали вантажівками, конями везли гармати. Ночувати зупинялися в нашій школі. Нікого не чіпали – адже Угорське королівство, до складу якого тоді входило Закарпаття, було союзником, навіть роздавали консерви, шоколад. Правда, dslcтупаючи, переловили і вивезли в мішках всіх наших курей… Казали «Дранг нах остен» – лише пізніше я дізнався про зміст цього виразу.

Коли у березні 1944 знов увійшли до села були вже злими, адже відступали. Після їх уходу шкільна прибиральниця знайшла в пічці підозрілий предмет. Викликали саперів-угорців, виявилося – міна. Замінували й людські городи, декілька селян підірвалося, збираючи картоплю та кукурудзу. Коли вже фронт наблизився до перевалів, тато посадив нас – чотирьох синів та дружину на підводи і ми переїхали до Ужгороду до маминого батька.

В Ужгороді ми жили на Вашартирі – на базарній площі, що знаходилася позаду лікарні (тепер на тому місці вулиця Льва Толстого з’єднується з площею Богдана Хмельницького). 12 чоловік у невеличкому двокімнатному будиночку. Тата, якого вважали неблагонадійним за його проукраїнські погляди, угорці до війська не брали, але у липні мобілізували до трудового табору – «мункосазоду» – де він брав участь у будівництві оборонних укріплень.

Якихось серйозних боїв за Ужгород у жовтні не було. Пам’ятаю, зранку ми прокинулися від кількох потужних вибухів, від яких повилітали шибки в вікнах. Це німці, відступаючи, підірвали всі три міських мости. Під вечір в нашому будинку зупинився на нічліг підрозділ червоноармійців – офіцер та 9-10 солдатів. Прийшли голодні, в обмотках, що виглядали звичайним ганчір’ям, а деякі були майже босі, але всі з автоматами ППШ. Спати розмістилися на веранді. Просили лише вина. Не знали як розкрити бочки, тож розбили їх багнетами і пили касками. Зранку не могли прокинутися, тоді офіцер вистрелив у повітря й підіймав їх стусанами. Я стояв біля воріт і все бачив: були такими п’яними, що не могли встояти на ногах. Один з них, падаючи, випадково схопився за зборю і автомат вистрелив! Поцілив у свого товариша. Труп закопали саперними лопатками на базарному смітнику неподалік і пішли вбрід через Уж в район аеропорту, звідки чулася стрілянина.

Ще майже місяць потому гуркіт гармат було чути зі сторони Чопу й Собранців.

  • Все своє життя ви присвятили розвитку дитячого туризму і орієнтування. Звідки це? Може спадкове? Ваші батьки займалися спортом?
  • Мій батько походив з Косовської Поляни, до війни був активним членом культурно-освітнього товариства «Просвіта», виступав у драмгуртку, займався танцями. Пізніше навчався у Мукачівській торговій академії та вчительській семінарії в Ужгороді, після закінчення працював народним вчителем у Воловому (тепер це Міжгір’я), Старому Давидкові та Ублі. Звісно, у вільний час водив нас у гори.

Певне відношення до спорту мав батьків двоюрідний брат Дмитро Павлович Сас: у 1947-1952 роках, після сталінських концтаборів та служби льотчиком-винищувачем у чехословацькому авіаційному полку, він очолював Закарпатський обласний комітет з фізичної культури і спорту. Жив в Ужгороді у нас вдома.

Я ж у 1953 році закінчив Ужгородську СШ №1. Опісля навчався в Ужгородському державному університеті, отримав кваліфікацію вчителя біології та хімії. Під час навчання займався легкою атлетикою, волейболом та найбільше мене приваблював туризм. Дотепер пам’ятаю участь у студентській Карпатіаді: ми тоді пішки пройшли горами від Рахова до Ужка.

Після закінчення вишу за розподіленням мене направили на Воловеччину до Жденіївської середньої школи. Звідти по вихідним я щотижня горами вирушав до Ужгороду: пішки через полонину Рівну доходив до Турічок, де сідав на автобус і ввечері ще встигав на танці до Будинку офіцерів…

Пізніше перевівся педагогом-вихователем до санаторію «Малятко» в Оноківцях. Одночасно відвідував курси інструкторів при Ужгородському клубі туристів, а у канікули працював інструктором на туристичній базі при ДЕТС в Ужгороді.

У березні 1964 тодішній директор обласної дитячої екскурсійно-туристичної станції Євген Угрюмов запросив мене на роботу керівником гуртків. Вже в червні того ж року мене призначили завучем ДТЕС, а пізніше довірили організаційно-масовий відділ. З листопада 1982, після призначення директором обласної станції юних туристів Володимира Чепи, я став заступником директора з навчальної роботи.

  • Мабуть, саме Ви, як ніхто інший, найкраще пам’ятаєте про перші кроки спортивного орієнтування на Закарпатті.
  • Орієнтування, як спеціальний засіб у командній підготовці туристів, було у нас відомо ще з 50-х років минулого століття. У 1962 – на Перших обласних туристичних змаганнях – дистанцію учасники вже долали самостійно. А в жовтні наступного року на Закарпатті було проведено Перші Всесоюзні змагання. Я, з подачі свого хорошого друга Олександра Сарваша, який входив до оргкомітету, був на тих змаганнях помічником начальника дистанції Рейна Вяльбе з Естонії.

Здавалося, що все це дасть поштовх в масовому розвитку нового виду спорту в області. Але у нас не було кадрів, тренерів з орієнтування, потрібно було їх готувати. На протязі наступних 4-5 років обласна дитяча екскурсійно-туристська станція, разом з обласною Радою з туризму, на семінарах і зборах готували туристських організаторів, інструкторів та суддів з туризму для роботи в школах і позашкільних установах.

  • Згадаєте декілька прізвищ?

У 1967 я вже був головою колегії суддів та заступником голови обласної комісії зі зльотів та змагань, яку очолював суддя Республіканської категорії Олександр Вантюх. Найактивнішими тоді були ужгородці Павло Карцуб, Янош Ордоді, Георгій Лавришин, Микола Пономаренко, В.Штих, М.Фельцан (секретар комісії) та Золтан Пинзелик з Мукачева. Головою тренерської ради був мукачівець Войтех Бігарі, якому допомагали Ласло Качур, Юрій Терпай, А. Бабиченко та Даніел Біро з Великого Березного.

У 1969 році до наших вихованців прийшли перші успіхи: моя учениця Маргарита Кіяк стала призеркою Всеукраїнських змагань, а мукачівець Юрій Голміц, учень Золтана Пинзелика, став переможцем змагань з орієнтування, що проходили під час ХІ Республіканського зльоту юних туристів-краєзнавців на перевалі Уклин.

Але якісного прориву не відбулося, область все ще продовжувала знаходитися серед аутсайдерів вітчизняного орієнтування. Пам’ятаю, в червні того ж 1969 року у Невицькому проходили змагання з участю команд з Латвії і Львова. В них приймали участь три з половиною сотні школярів зі всіх районів Закарпаття, а кращі результати у всіх групах показали учні рижаніна  Юріса Жилки: в старшій групі перемогли Майя Земнице і Айварс Тимошкінс, в молодшій – Лігіта Рочане і Гатис Страдс. Серед закарпатців найкраще тоді виступили учні з Ужгороду, Ужгородського району й Мукачева. Чемпіонами Закарпаття стали ужгородці: серед старших дівчат Ольга Тімохова, а серед хлопців – Олег Зацаринний. Серед молодших у так званій гонці патрулів (бігали парами) переможцями серед дівчат стали Наталія Кіковець та Марія Кирлик з Ужгороду, а серед хлопців – Михайло Булина і Віктор Гедеон з села Лінці Ужгородського району. Але у порівнянні закарпатців з латвійцями була разючою перевага рижан і в технічній, й у фізичній підготовці. У спільному протоколі результатів наші чемпіони зайняли б лише 6 і 7 місця відповідно, і це при тому, що на відміну від закарпатців латиші змагалися на незнайомій і незвичній для себе гірській місцевості. У чому ж полягали причини такого відставання наших? Та все було вочевидь: вже тоді у маленькій Латвії, населення якої лише вдвічі більше за Закарпаття, цим видом спорту регулярно займалися тисячі учнів. Там щотижня проводилися  різноманітні змагання, а збірні школярів вже тоді регулярно виїжджали й закордон. Для порівняння – перші виїзди закарпатських орієнтувальників за межі країни сталися лише наприкінці 80-х.

Були на Закарпатті й свої, особливі причини, що стримували розвиток цього виду спорту. У 1970 році, коли мене обрали головою бюро обласної секції орієнтування (прообразу нинішньої федерації), вздовж всього державного кордону СРСР запровадили режим прикордонної зони, право на входження до якої отримували лише мешканці даної території. Тож чимало районів, які до того ми активно використовували для проведення змагань, стали недоступними. Весь картографічний матеріал тоді зберігався у сейфах Облради з туризму і мав гриф «для службового використання» (цей процес суворо контролювало КДБ). Після закінчення змагань використані карти спеціальною комісією знищувалися. До слова: спортивний сезон 1970 року був практично зірваний – з-за епідемії холери в країні заборонили проведення всіх змагань, деякі міста були повністю заблоковані армією – ні в’їхати, ні виїхати із них під час епідемії не дозволяли…

Моїм заступником в бюро обласної секції був співробітник Ужгородського університету Петро Назаренко, тренерську раду очолювали Войтех Бігарі та Василь Вукстич – кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Інституту електронної фізики Національної академії наук, суддівською комісією керував Август Шпеник.

На початку 70-х років в області з дітьми працювало вже 8 тренерів – керівників гуртків, які вчили учнів навичкам орієнтування: в Мукачеві з 1965 при Будинку піонерів з учнями третьої, п’ятої та двадцятої шкіл займався Войтех Бігарі, в селі Поляна Свалявського району з 1965 Михайло Кондреа – вчитель фізвиховання; в Хусті з 1968 дітей тренував вчитель географії СШ №3 Олександр Анішинець; у Великому Березному з 1969 – Данієл Біро, лікар школи-інтернату; у Невицькому з 1970 Марія Івашкович – вчитель фізвиховання восьмирічної школи;  у Перечині з 1971 Василь Онуфер – тренер ДЮСШ; у Берегові з 1972 Василь Калабішка з Будинку піонерів. В моїй секції при облДЕТС найактивнішими були учні з другої, четвертої та сьомої шкіл Ужгорода.

Як підсумок 70-х років: на обласних змаганнях декілька десятків спортсменів виконали норматив першого спортивного розряду, двом суддям було присвоєно Республіканську категорію. Найбільшим досягненням того періоду було друге місце працівниці Ужгородського машзаводу Ганни Іоніної на Республіканських змаганнях спорттовариства «Спартак», що проходили у 1974 році в Севєродонецьку та третє місце в естафеті на VIII Республіканських літніх змаганнях у Ворошиловграді, що його вибороли мої учні Марія Вукста і Василь Юн.

Серед активних суддів на обласних змаганнях того періоду, крім вищезгаданих, були мої учні й колеги брати Василь і Мирон Фейки, Василь Сейковський, Павло Павлій, Василь Легеза, Наталія Тарахонич, Володимир Мудрий, Іван Роман, Сергій Лакіза, Василь Павлишин, Любов Костильова… Мене ж декілька разів відряджали для суддівства Всеукраїнських  змагань, а в липні 1974 запросили до судколегії 5-х міжнародних змагань школярів «Кубок Дружби», що проходили в Ризі за участі команд з Болгарії, Угорщини, Німеччини та Литви.

Та якісний стрибок в розвитку закарпатського орієнтування – вже як повноцінного виду спорту – стався на початку 80-х. Тоді обласну федерацію очолив 32-річний Володимир Чепа, я займався суддівськими справами, а СТК і комісією дитячо-юнацького спорту почали керувати мої вихованці – 20-річні студенти Степан Слуцький, Сергій Давиденко та Олександр Цепурдей. Результати різко пішли вгору, наші гуртківці все частіше стали перемагати в Республіканських першостях, чимало престижних змагань стало проводитися й в області. Вже у 1988 році українська команда, повністю складена з вихованців Мукачівського клубу «Товариш», перемогла у Всесоюзних змаганнях в Таджикистані. Всі перемоги не перерахувати. Багато гуртківців клубу виборювали медалі на різноманітних чемпіонатах світу та Європи серед школярів, юнаків і дівчат, серед юніорів і дорослих. Майстрами спорту зі спортивного орієнтування стали мукачівці Вячеслав і Сергій Мухідінови, Ірина Купріянова, Руслан та Олександр Касьянови, Яна Попович, Володимир Прокопець, Ольга і Марія Семак, Андрій Харченко, Анна Телякевич та Сергій Бабич, ужгородці Ференц Гутлебет і Олексій Жданович. Ще двоє ужгородців: Георгій Фечо та Євген Сиротов, стали майстрами у рогейні – командному різновиді орієнтування.

  • Костянтине Федоровичу, ви пам’ятаєте наш вид спорту від самого зачатку. Що в ньому змінилося за ці роки?

За свою більш ніж 60-річну історію він змінився до невпізнання. На самому початку туристи стартували командою (як нині в рогейні) – тепер кожен бореться з дистанцією самостійно.

На старті кожен учасник отримував дванадцяти кілограмовий вантаж, який не дозволяв бігти. Такого вже давно нема – в наш час орієнтувальники показують такі швидкості, що їх залюбки включають до легкоатлетичних збірних.

В місцях розміщення контрольних точок на тих, перших змаганнях стояли справжні табори: з наметами, вогнищами, тепер там знаходиться лише помаранчево-білий лампіон висотою 30 см та маленька електронна станція для відмітки чіпом.

На перших змаганнях використовувалися чорно-білі фотокопії топографічних карт чехословацького періоду, на яких в 1 см містилося аж 750 метрів! Вони були застарілими, неповними і неточними. Пізніше українські фахівці «малювали» карти з чистого листа, вимірюючи всі відстані кроками, окомірно та з допомогою компасу визначаючи напрямки, буквально прочісували всю місцевість наносячи на карту всі орієнтири. Тепер багатобарвні спортивні карти є найточнішими з всіх, масштаб їх варіюється від 40 до 150 метрів і створюються вони з використанням аерофотозйомки, картографічної комп’ютерної програми OCAD та GPS-навігаторів.

Раніше карти зберігалися у сейфах, їх видачу та знищення після змагань контролювало КГБ, тепер на комп’ютері ми можемо за день внести всі необхідні правки, і до кожних змагань й навіть тренувань можемо на принтері надрукувати потрібну кількість.

Орієнтування покинуло колиску туризму і стало повноправним видом спорту – спортивним орієнтуванням. Точніше – це практично декілька видів спорту, адже є орієнтування бігом, на гірських велосипедах і на лижах, а також трейл – для людей з обмеженими можливостями.

За ці роки зі спортивним орієнтуванням в області познайомилися тисячі людей. Чимало з них були активними спортсменами, дехто приймав участь в організації чи суддівстві, хтось просто вболівав за своїх близьких чи друзів. Але всі вони залишили в нашому спорті частку своєї енергії, творчості, організаторських здібностей. Кожний з них виорав на полі орієнтування свою борозну – хтось меншу, хтось глибшу. Для мене воно стало частиною життя.

І на завершення – учні ювіляра про свого вчителя:   

Сергій Давиденко: – Костянтин Федорович завжди є для нас – своїх вихованців – не тільки мудрим наставником, а й другом, порадником. Своїм фанатизмом він доносив до кожного з нас свою любов до туризму і спортивного орієнтування, але виховував нас насамперед не в спортивному плані, а в людському.

Олександр Цепурдей: – Для Федоровича, як ми його всі називаємо, найважливішим було, щоб учні обрали правильний шлях в житті. Для багатьох з нас він став другим батьком, для нього головним був не стільки результат, скільки відчуття єдиної родини. Тому й зараз ті, хто вже не виступає, неодмінно продовжують спілкуватися між собою.
(Записала Ніна Расчупкіна, фотографії з архіву Костянтина Саса)

сас7 сас6 сас5 сас4 сас3 сас2 сассас10 сас9 сас8


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − fifteen =