Міжгірський міліціонер двічі рятував потопаючих дівчат

67-річний підполковник міліції у відставці Микола Доброцький з Міжгір′я – постать добре відома серед правоохоронців краю. Нині ветеран на заслуженому відпочинку, а до того довгі роки свого життя віддав міліції.

 

 

 

 

12 років очолював М.Доброцький Державтоінспекцію Міжгірського району, потім контролював рух автотранспорту на далекій Херсонщині, куди перевівся на службу. Повернувшись у верховинський край, став на варті громадського порядку – керував підрозділом дільничних інспекторів Міжгірського райвідділу міліції, аж до виходу на пенсію.

 

 

 

 

 

 

У Міжгір′ї знають підполковника міліції у відставці Доброцького не лише як колишнього сумлінного стража правопорядку, але й як фанатичного прихильника здорового способу життя, успішного спортсмена. Навіть тепер атлет-ветеран бере участь у змаганнях з різних видів спорту.

 

 

 

Є про що згадати 67-річному Миколі Дмитровичу зі своєї міліцейської біографії. Особливо цупко в пам’яті закарбувався випадок з молодості, коли лиш реалізовував мрію стати постовим суспільного спокою. Цю давню подію він і нині пов’язує з надією майбутньої завітної зустрічі…

 

 

 

Виходець з простої селянської родини з Рахівщини Микола Доброцький після школи продовжив навчання у ПТУ, опісля була служба в армії, з якої повернувся трудитися на  кар’єр у рідному селі Ділове Рахівського району. У 1972 році за направленням пішов вчитися у Саратовську середню спеціальну школу ДАІ, яка на той час вважалася єдиним навчальним закладом Державтоінспекції СРСР. Дисципліна там була жорсткою: боронь Боже курсанту самовільно відлучитися зі стін спецшколи – відразу б відрахували з навчання. Але надто кортіло за спеки на пляж, бо в дитинстві часто пропадав біля Тиси…

 

 

 

Ще з дитинства Микола пам’ятав батькову настанову: навчися не лише добре плавати, але й людей з води рятувати. І от одного разу в Саратові, ігноруючи казармений режим, з однокурсником у цивільному одязі умудрився без дозволу начальства тайком  сходити на Волгу. Насолоджувалися парубки купанням, а заодно й зазирали на юрбу симпатичних дівчат, які поруч відпочивали. Аж раптом Микола запримітив, як одна з юнок з річки подає рукою тривожний знак помочі. Спершу подумав, що на порятунок потопаючої  кинеться колега: як-не-як, а той був майстром спорту з плавання. Але товариш категорично відмовився рятувати дівчину, злякавшись влипнути за “самоволку” у неприємну історію.

 

 

 

Як тільки почув несподівану репліку товариша: “Ти що – ідіот?!”, Микола блискавично кинувся в бурхливу Волгу. Уже пливучи, помітив додаткову небезпеку – наближення пароплава, який міг його накрити хвилею або затягти під себе. Та назад ходу не дав, навпаки – ще швидше й сміливіше гріб воду до місця, де зникла плавчиха. Двічі чи тричі нирнув на 15-метрову глибину, аж поки не виявив на темному дні нерухоме тіло дівчини. Витягши напівпритомну на берег, у присутності страшно переляканих подруг надав їй першу медичну поміч. Згодом, коли штучне дихання привело до тями потерпілу, однокашники тишком-нишком чкурнули до школи. Але наступного дня до “даішного” закладу навідався натовп місцевих, з-поміж яких були і родичі вчорашньої потопаючої. Візит їх до керівництва диктувався бажанням висловити щиру подяку рятівнику. Одна з подруг утопаючої впізнала в ньому курсанта-даішника, щоправда, сама не прибула з делегацію до школи. І це для самого Миколи стало великим щастям. Коли, вишикувавши всіх курсантів на плацу, міліцейський генерал (керівник школи) скомандував вийти з строю тому, хто врятував дівчину, курсант Доброцький мовчав, як партизан. Бо досі  твердо впевнений, що якщо б і зізнався тоді в своєму подвигу, то оголосили б йому чи не оголосили прилюдно для показухи подяку, але далі б безжалісно відчислили із навчального закладу за порушення розпорядку… Дисципліна там була як треба!

 

 

 

 

 

 

Одне, за чим і досі шкодує Микола, – що так і не розшукав врятовану ним незнайомку, незважаючи на всі намагання з нею зустрітися. Але віра не згасає досі. Тепер єдина надія та популярну телепередачу “Чекай мене”. Сподівається міжгірський ветеран міліції, що у студії обов’язково відбудеться довгоочікуване побачення з росіянкою, якій чотири десятки років тому він продовжив життя…

 

 

 

До речі, Миколі Дмитровичу відтак знову судилося стати рятувальником. Вже тут, на Ужі, простягнув він якось руку помочі потопаючій студентці університету. Досі пам′ятає він слова вдячності незнайомки: «А я гадала, що вмію плавати… Добре, що ви були поруч. Дай Бог вам здоров’я!».

 

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ,

журналіст


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 + two =