«Мати, наша мати, як голубка сива…» До 100-річчя від дня народження мамки Федаки Поліни

Мати20 січня 2009 р. на 96-у році життя відійшла у вічність наша мамка Федака Поліна Михайлівна. Прожила довге, сповна віддане сім’ї і людям, життя. ЇЇ невтомна щоденна робота, де б вона і коли не виконувалася – чи то як матері, чи медичної патронажної сестри для мешканців шести сіл, чи домашньої ґаздині і трудівниці на землі, чи активістки громадського і культурного життя – викликала подив і захоплення сотень людей, з якими вона спілкувалася і яким допомагала.

У неї був якийсь особливий дар добротворення та діяльної любові до ближнього й навіть далеких і незнайомих людей. Свято сповідувала християнську мораль і виховувала на християнських цінностях своїх дітей, а потім, вже у літньому віці – своїх онуків.  Її терпінню, зокрема, у часи важких життєвих випробувань, не було меж. Про її працьовитість, витривалість і мужність у рідному та навколишніх селах ходили легенди.

Народилася мамка 4 липня 1913 р. в передгірному селі Кальник на Мукачівщині, що навдивовиж мальовничо розкинулося на горбах поблизу Маковицького хребта, в сім’ї Михайла Вакерича, яка свято  берегла вікові традиції родинного, громадського і духовно-релігійного життя. Дитинство її було важким, прийшлося воно на час Першої світової війни та повоєнні роки, тому ціну хліба знала не з розповідей і почуття святого його пошанування пронесла через усе життя. Виховувалась на щоденних молитвах, які не покидали її до останнього подиху, щоденній нелегкій селянській праці, повазі до батьків, родини, односельчан, старших людей.

У школу пішла, коли Закарпаття відійшло до Чехословацької республіки, яка, порівняно з попереднім угорським режимом, створила кращі умови для розвитку господарського, соціального та культурного життя. З початку 20-х років з’являються і поширюються, в тому числі у друкованих виданнях, зокрема, шкільних підручниках, вірші Тараса Шевченка, Степана Руданського, Марійки Підгірянки, які були близькі і зрозумілі дітям, учителям, батькам за духом і мовою, народною, такою, якою говорили закарпатці упродовж сотень років. У 1923 р. в селі засновано читальню «Просвіти», а згодом просвітянський хор, що в значній мірі сприяло національному освідомленню, піднесенню національно-культурного життя кальничан. Разом з няньком співала в хорі, яким керував директор школи, талановитий хоровий диригент Федір Повхан і який досягнув високої виконавської майстерності та навіть виступав у Празі, підтримала, як і вся родина Федаків, саме народовецький (український) напрямок, оснований на народній культурі, народних традиціях і народній мові.

Знала напам’ять десятки поезій, сотні народних, козацьких і стрілецьких пісень, які маючи чудовий слух і гарний голос, виконувала сама. Серед поезій її улюбленими були «Заповіт», «Думи мої», «Садок вишневий коло  хати», «І золотої й дорогої», «Мені тринадцятий минало», «Ой три шляхи широкії», «Ой одна я одна», «Мені однаково чи буду», «І виріс я на чужині» Т. Шевченка, «Наша мати», «Снило ми ся ясне сонце», «Як то красно звоник грає», «Школярик», «Наші діти», «Школа», «Князь Лаборець» Марійки Підгірянки, «Повій, вітре, на Вкраїну» і співомовки С. Руданського, «Мово рідна, слово рідне» С. Воробкевича, «Послідняя моя піснь» і «Я русин был» О. Духновича, з пісень найчастіше співала «Там за горою, там за межою», «Дала мені мамка корову», «Ой на горі там женці жнуть», «Ой летіла горлиця через сад», «Не пий, коню, воду», «Через річку я плив», «Ой, звідси гора», «За горою високою голуби літають», «Коло млина яворина», «Три ночі не спала», «Ой на горі жита много», «Дівка в сінях стояла», «За городом качки пливуть», «Широкоє болотище вода залляла», «Через річеньку, через болото», «Їхав козак на війноньку», «Журю я ся, журю», «Світить місяць між зорями», «За Україну», «Гей там на горі Січ іде» та ін., багато колядок, колискових пісень тощо. Все це багатство душі народу передала своїм дітям.

Вражала надзвичайна працелюбність мамки. Вийшовши заміж за найстаршого з братів Федаків (Михайла, 1907 р. н.) і перейшовши у сім’ю чоловіка на правах невістки, щодня варила їсти для восьми душ, прала одяг, поралася по ґаздівству, допомагала при оранці, сіянні, садінні, обкопуванні картоплі й винограду, у косовицю та жнива, догляді за худобою в перебудові хати та ін. З відстані часу наймолодший з братів Федаків Юрій, наш стрико о. Юрій Федака (1925 р. н., помер у 2009 р.) завжди розчулено та вдячно згадував великі труди невістки Павліни в родині Федаків та особливу увагу до нього, наймолодшого.

Справжнім подвигом мамки стало виховання і виведення в люди синів Михайла (1937 р. н.), Дмитра (1940 р. н.), Павла (1945 р. н.). Усі вони зазнали гірких і нужденних дитячих років воєнного і повоєнного лихоліття. Михайло до цих пір згадує, як у пам’ятну зиму 1945 р., яка лютувала ще й у березні, коли Дмитрові не було й п’яти, а Павло щойно народився, він не мав у чому ходити в школу і мамка перелицювала якесь жіноче платтячко на пальто, зрізала каблуки жіночих туфлів і в цій ноші йому доводилося з нашої вулиці Оріховиці засніженим Прогоном щодня добиратися до школи, а з школи додому.

Згадуються і «колективізація», тяжкі трудодні мамки і нянька в колгоспі, незмірні труди по підтримці синів під час навчання в Кальницькій середній школі, а потім в Ужгородському державному університеті, на українське відділення філологічного факультету якого всі троє поступили і вчилися без будь-якого блату, за покликом серця і всі троє закінчили навчання з відзнакою. Мали перед собою приклад мами (її надзвичайну силу волі, потяг до знань, бажання своєю працею прислужитися людям), яка вже в немолодому віці закінчила курси медсестер та отримала диплом з відзнакою при Червоному Хресті в Мукачеві, куди щодня після роботи добиралася, здебільшого пішки, з Кальника до Мукачева (16 км) і назад в село і приходила додому опівночі.

Молодший син Павло згадує, як він третьокласник Кальницької школи, щодня чекав до ночі мамку при гасовій лампі, а часто, читаючи книжку, засинав за столом і так його заставала мама (Михайло на той час вже вчився в Ужгородському університеті, а Дмитро – у Мукачівському педучилищі.

А скільки сил, енергії, самовідданої праці віддала вона хворим під час роботи медичною сестрою у Кальницькій амбулаторії та лікарні. Крім Кальника обслуговувала сусідні села – Медведівці, Шкуратівці, Пацканьово, Руську Кучаву, Кузьмино, в які навідувалася двічі на тиждень, здебільшого без транспорту, пішки. До цих пір пам’ятають і згадують у цих селах милосердя, доброту, надану з любов’ю і співчуттям допомогу патронажної медсестри Поліни (Павліни, Полані) Федаки.

Як не згадати її самовідданої праці у вихованні не тільки синів, але й онуків та правнуків. Щоб допомагати дітям, у 1971 р. переїхала з Кальника в Ужгород. А скільки мук і жертовної праці додалося їй після смерті у молодому віці дружини Павла Славки, який залишився з двома малими дітьми – 8-річним Павликом і 2-річною Олесею… Пізніше долучилася до їх виховання друга дружина Павла Олена, яка в останні роки життя мамки доглядала й за нею. Чимало праці вкладала мамка у виховання онуків Сергія і Оленки.

Все своє життя була взірцем чесності, порядності, працелюбності, відданості сім’ї і людям. Чотири роки як її вже немає серед нас. Та пам’ять не згасає. Світлий образ мамки залишається в наших серцях і думках, кличе до добротворення, християнської любові, пошани до живих і мертвих рідної землі.

Сини Михайло, Дмитро, Павло

 


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 + 10 =