Математичні та життєві обрії Василя Кручаниці

КРУЧАН 214 жовтня виповнилося 80 років від дня народження відомого нашого краянина
Так склалося, що улюбленою навчальною дисципліною, яка визначила початок життєпису цього чоловіка, була математика. Тому й був завжди точним до найменшої дрібниці в усьому, що й дало йому, за великим рахунком, формулу успішного й чесного життя. А вже – гай-гай! – набігло його немало! І в цих літах – велика зорана смуга розміром у 61 рік трудового стажу.
Народився, знаний багатьма чесними людьми, закарпатець Василь Михайлович Кручаниця у маленькому селі Лецовиця біля Чинадієва в селянській родині. Там і початкову школу закінчив. У нелегкому 1944-му вступив до першої гімназії в Мукачеві. Через рік її реорганізували в Пушкінську школу. Тоді ще 17-ма міністрами Закарпатської України, як державного утворення, чітко й уміло керував Іван Туряниця. Але часи в цілому були воєнні, абсолютно непевні та вельми тривожні. В січні 1946 року до хати Кручаниць зайшли двоє у солдатській формі й узялися шукати гроші, горілку і ще щось. Мати розгнівалась і послала батька в сільраду, аби звідти прийшли й приструнили вимагачів. Один, котрий стояв на виході, розстріляв татка Василя Михайловича з автомата. А другий випустив шістнадцять куль у маму.
– Лишилися по тому я і сестра, – розповідає ветеран праці. – Ще пощастило сусідському хлопчику, який при розстрілі наших рідних, був там, але заховався за піч і, непомічений, лишився живим. Марія, сестра, була старша за мене на вісім років. Я був на її утриманні. Сім класів помалу в Пушкінській школі пройшов, а далі завершив дев’ятирічку в Чинадіївській середній школі. Хотів у 1950-му йти до вищого навчального закладу, але матеріально ми б цього не витримали. Потрібна була робота. Не маючи і сімнадцяти, зайшов до Мукачівського відділу освіти та сказав завідувачу Омеляну Балецькому, що, мовляв, хочу працювати викладачем математики. Той попросив інспектора райвно перевірити мою схильність до цього. Наслідки були позитивні. Той сказав Балецькому: «Можна призначати!»
Так і став юнак Кручаниця вчителем математики Верхньокоропецької семирічки. Два роки трудової діяльності дали змогу більш-менш зіп’ятися матеріально на ноги. Далі пішов до дворічного учительського інституту в Ужгороді – на фізико-математичний факультет. Активно й весело вчився, був комсоргом факультету, душею молоді. Закінчив із відзнакою, і був направлений у Зняцівську середню школу. Проте тут очільник Ужгородського міськкому комсомолу Микола Семенюк запропонував іти до нього завідувачем організаційного відділу. З 1954-го і був там. Закладався тоді Комсомольський (нині Боздоський) парк. Молодь організовано, без підганяння йшла висаджувати деревця. Молодого чоловіка за вміння чітко керувати процесами помітили – став інструктором оргвідділу Ужгородського міськкому партії, який знаходився на Народній раді на другому поверсі. Неповні два роки відтак потрудився і в оргвідділі обкому партії. За ініціативним інструктором були закріплені три райони – Ужгородський, Перечинський, Великоберезнянський.
– Коли у Дубриничі на Перечинщині розбирав скаргу на тамтешнього голову колгоспу, – розповідає про той час В.Кручаниця, – то зустрів там свого багаторічного товариша – вчителя-філолога Юрія Туряницю. З ним порадилися й вирішив поступити заочно на фізмат Івано-Франківського педінституту. Але з самісінького початку це прикро не ув’язувалося з моєю партійною роботою. Та натомість мене спрямували у Вищу партійну школу в Києві з 1958 року. Червоний диплом, утім, не давав професії, чого прагнув я. Тому відтак заочно вступив до Київського економічного інституту.
Пропозиції залишитися в столиці не здалися вдалими – закарпатця завше тягне додому. Тому й почав там із віддаленого району – завідуючим оргвідділом Рахівського райкому партії. Потім став другим секретарем, а далі – головою міськвиконкому. І майже три роки провів у статусі заступника голови райвиконкому. В 1968-у, після шестиріччя роботи в Рахові, направили в Ужгород завідувачем Будинку політосвіти обкому і міськкому партії. При Кручаниці проектувався і новий Будинок політосвіти, де тепер знаходяться ректорат та історичний факультет УжНУ.
Роки минали в праці. Сумнівів, а також нинішніх думок великого відсотка теперішнього люду про відпочинок біля «тихої річки» не було. Чотири роки трудився в Перечині головою райвиконкому. А відтак більше дев’яти років – начальником обласного управління культури. Під час цього були зроблені помітні речі, що завізували Закарпаття належно і на світовій арені. Скажімо, Закарпатський народний хор зробив дві поїздки в Західну Німеччину. Недарма ж і Міністерство культури Союзу в Москві тоді постановило «схвалити досвід роботи по інтернаціональному вихованню трудящих у Закарпатті».
За те, що йшов по лінії розвитку свого народу й України (хай і в радянському її варіанті), був нагороджений орденами. В 1971-му прикріпили до лацкана піджака орден «Знак Пошани», а в 1981-му – Трудового Червоного Прапора.
У культурному розвитку краю при В.Кручаниці зберігалися й примножувалися новими гранями, відтворені в самодіяльності й виступах професійних колективів, народні традиції, звичаї, обряди. Це посилювали й спільні заходи з працівниками культури Чехословаччини – завжди братніми нам чехами і словаками. А також угорцями і румунами. Але в 1983-му написав заяву про звільнення. Вирішив спробувати свій керівний гарт у економічній царині, про що просили, очевидно, сама його юність, заангажована на математичних захопленнях, перших роках вчительської праці. Очолив пан Василь Ужгородську текстильно-галантерейну фабрику, де тепер ресторан-готель «Унгварський». І от промислове підприємство могло похвалитися тоді не дорогими стравами для вибраних, а випуском продукції на 15 мільйонів вагомих радянських рублів, зайнятістю понад тисячі людей на випуску широкого асортименту продукції – постільної білизни, піонерських галстуків, протигазних сумок тощо. Два роки директорував. Але й тоді вже з’явився прообраз повзучої української бюрократії, що досягнув свого апогею, як це не парадоксально, в роки незалежності: кожен місяць у той далекий час наповзали, як хвилі на морський берег, перевірки різноманітних служб – радянські паразити шукали в них сенс свого пустого існування на Землі. Не витримав. Бо без порушень, приміром, не обходилося. Наприклад, важко було дістати достатню кількість бензину. Шукався ж він «зліва»… От вже й порушення. А попробуй доведи бюрократу, що ти правий…
Відтак із 1985-го директорує на курсах підвищення кваліфікації працівників культури. В 2007 році курси підпорядкували Ужгородському училищу культури, а Василя Кручаницю призначили заступником директора по обласних курсах. А на пенсію вийшов два роки тому. Але й зараз знаходить собі заняття, допомагає своїм спадкоємцям порадою, присмаченою вагомим досвідом, який увібрав у себе понад шість десятиліть чесної праці без поблажки до своїх підлеглих, а в першу чергу – до самого себе.. Цього наразі не вистачає кожній людині нової України. А доб’ємося цього – то не доведеться жалібно виспівувати, як під церквою: «Боже великий єдиний, нам Україну храни!»
Василь ЗУБАЧ


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × five =