ХАТИ ІЗ ЗЕМЛЯНИМИ ДОЛІВКАМИ

САНІТАРКА ЛУЧИН 3

Там колись доводилося приймати пологи у верховинських жінок 70-літній медсестрі вищої категорії Оксані ЛУЧИН, котра й досі трудиться на своїй дільниці в Ужгороді

Знає її маса людей в Новому районі обласного центру, де вона відвідує родини з доброю оздоровчою порадою і своєчасною першою лікарською допомогою. Вона настільки жвава в своїй роки, — 18 березня виповнилося сімдесят, — що просто диву даєшся. Не всі студентки похваляться такою швидкістю, вправністю і доцільністю дій. До цього спричинила водночас і довгорічна практика, і здорове народне родинне виховання.

А народилася Оксана Василівна Лучин воєнного 1943-го в селі Кузьмино на Мукачівщині у трудовій сім’ї. На ній лежав весь тягар домашньої роботи  серед малечі, адже була старшою в гамірливій родині з шести дітей. Тато Василь Стерчо був із Кузьмина, а маму Олену Бабілю взяв із села Грибівці цього ж району. Крім Оксани, в родині виховувалися брати і сестри Юра, Михайло, Ганна, Василь, Марійка. Середню освіту майбутня славна медсестра здобула в сусідньому Кальнику, куди щодня міряла шлях пішки в один бік чотири кілометри. І це розвинуло вміння долати не тільки моральні, але й фізичні труднощі. Любила на шкільній лаві точні науки й українську літературу, дуже грамотно писала. Проте в університет не пішла — сподобалася романтика практичної живої медицини, що й привело до Берегівського медичного училища, яке відтак закінчила в 1963 році. Батьки не в силі були допомагати. Жила на невеличку стипендію в спартанських умовах тодішнього пристосованого гуртожитку, де в одній кімнаті тулилося по семеро чоловік. Їжу готували в маленькій кухоньці в дворі на мурованій плиті.

Направили молоду медсестру в село Нижні Ворота на Воловеччині. Люди загалом були настроєні оптимістично, але соціальне становище, фактично всіх без винятку, не вселяло особливого оптимізму, якщо поглянути на той радянський час із точки зору об’єктивізму. Але дівчина Оксана чим могла скрашувала будні горян. В першу чергу, звісно, самовідданою працею. Медсестер тоді не вистачало. Тож часто-густо доводилося чергувати по дві доби, не склеплюючи очей. Обходила чисельних діток у ролі патронажної сестри, обслуговувала дорослих пацієнтів. Тому й мала за добро своє і лікарську вправність заслужений авторитет на Верховині. Семикілометрові за протяжністю Нижні Ворота теж давали вдосталь роботи для ніг, але ситуація, коли до когось відмовитися зайти на виклик, була просто-на-просто виключена. Це були і вимоги  лікарської етики, і вроджена закарпатська народна совість, зосереджена в цілісній Оксані.

Запам’яталися на все життя перші прийняті пологи в надзвичайно бідній сільській хижі в Біласовиці. З меблів у тій хаті був стіл, велике ліжко, збите з дощок, і вичовгана лава. На останній і лежала породілля. Хоч і не навчалася сповна акушерської справи, але все належне за такої ситуації виконала, як то кажуть, «наче та книжка пише». Добре, що прихопила з собою пелюшки, бо в тій оселі не знайшлося жодного простирадла: мед ложками тоді не черпали — виживали. Жінку з дитиною привезли потім у Нижньоворітську лікарню. Подібні випадки затим траплялися в інших дальніх селах — Латірці, Верб’яжі, — але з кожної скрутної ситуації Оксана Стерчо виходила з честю.

Заміж вийшла у 1965 році за хлопця з рідного Кузьмина Івана Лучина. Стали жити в Ужгороді, де вона продовжувала працювати за фахом, а Іван Федорович  переймався нелегкою ношею керівника станції технічного обслуговування в Ужгородській райсільгосптехніці. А вона клопоталася все на тій же стезі дільничної медсестри: з того часу і по сьогодні. Тепер, щоправда, лише в Новому районі, а раніше охоплювала своєю медсестринською увагою великий масив від гастроному «Білочка» до Сторожниці. Належних доріг не було у той час, транспорту часто теж катма — тож доводилося чмакати по розкислій глині в гумових чоботях, залишивши на потім думки про прості жіночі туфлі на ногах, які деколи здавалися верхом розкоші.

—Мене тримає в молодій формі, — розмірковує Оксана Василівна, — що ходжу часто не менше, ніж відразу після медучилища на Верховині. Інакше ж бо й не виходить. Хворих на дільниці весь час вистачає, пропустити жодного не можна. Роблю уколи, надаю невідкладну допомогу, прописую ліки, процедури. Ситуація в цьому плані в порівнянні з минулим майже не змінилася. Хіба шприци вже не кип’ятимо, розпалюючи дрова в грубці, як  десь у Сторожниці в більш ранні роки. Ці речі  для різних ін’єкцій давно одноразові. Населення тоді всуціль працювало, я відкривала й закривала лікарняні листки, був чіткий ритм. Нині ситуація інша. А тоді з майже чотирма тисячами населення, які обслуговувала на своїй дільниці, вистачало клопоту — вгору не було часу подивитися. Зараз медицина набрала сімейного характеру — то й виконую переважно роль сімейної медсестри, працюю в руслі загальної диспансеризації населення. Радію, що мене завжди чекають, що я бажана і дорога для багатьох моїх пацієнтів. І раніше мені довіряли, лишали ключі від хати. Жодна собака ніколи не гавкнула, настільки я скрізь «примелькалася»…

Отак Оксана Лучин усе життя бореться за життя інших людей. Це не тавтологія. Так воно і є насправді. В поліклініці вона користується загальною повагою персоналу і керівників. Її ім’я записане до Книги трудової слави при обласному відділі охорони здоров’я. А грамот  і не злічити.

Наша медсестра вищої категорії виховала сина Івана і  доньку Наталю. Первісток став наразі приватним підприємцем, подарував мамі двох онучок і внука. Маринка і Наталка вже закінчили Київський торгово-економічний інститут, перейнявшись татовими турботами. А от Іванко взяв приклад із дорогої своєї бабусі — після дев’ятого класу навчається в Ужгородському медичному училищі. Пані Оксана йому не нарадується.

Дочка Наталка закінчила біологічний факультет Ужгородського національного університету, працює інспектором Державної  екологічної інспекції Закарпатської області. Готує їсти так, наче симфонію творить, якщо взяти крім усього фахового. Кулінар — неперевершений. Хто до неї в гості потрапить — встати з-за столу не може: так наїдається різними смакотами. Її чоловік Володя почав теж потерпати від страху за свою вагу. Не суспільну, а фізичну.

—Це ж і я так страшенно люблю вести домашнє господарство, — признається про джерела кулінарних пристрастей доньки наша Оксана Василівна. — А ще я з часу свого босоногого сільського дитинства обожнюю землю, Плекаю кожну частинку її на дачі. І в хаті, і надворі влітку в мене буяють, самі бачите, квіти. Все має навкруги розцвітати. Тоді буде і в державі щасливо й добре.

Василь ЗУБАЧ. 


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

8 + nineteen =