“Свобода”: що далі?

Із більш ніж 10% голосів та виграними мажоритарними округами на Полтавщині і у Києві, ВО “Свобода” можна вважати справжнім переможцем парламентських виборів-2012.

Ця радикальна структура, представлена здебільшого у трьох західноукраїнських областях, зайняла своє місце у парламентській топ-п’ятірці.

Автор, як і багато його друзів, щиро співпереживав Андрію Іллєнку, котрий виборов вольову перемогу проти мільйонерки Гереги, і Юрію Левченку, котрий далі бореться проти одіозного “перепишемо” Пилипишина.

Та це не дає їм імунітету від критики за додержавність і копіювання зразків 1930-х, за її виключаючий, а не інтегруючий етноцентризм вузькогалицького зразка, за ксенофобію, за компліменти насильству і вживання мови ненависті, за популізм, зрештою за перетворення дискусії на “троллінг”.

За надмірну гуманітаризацію і “минулізацію” порядку денного, що робить її спаринг-партнером влади, а не її реальним опонентом.

У чому причини перемоги і яке майбутнє може чекати цю силу?

Безальтернативність

Стратегічний фон для перемоги ВОС становить постколоніальна Україна. Гуманітарний тиск Росії і її домінування у медіа-просторі не має інституційної відповіді, де україномовна меншина Півдня і Сходу існує під страшним моральним тиском і триває русифікація – тож націонал-радикальні гасла є симетричною відповіддю.

Напружена соціальна ситуація, величезний розрив між багатими і бідними, відсутність соціальних ліфтів, беззаконня мажорів творять запит на соціальний радикалізм, а безкарність комуністичних злочинців і фальсифікаторів виборів усіх часів, особливо 2004-го, а тепер і 2012-го, кличе до помсти розчарованих у правовій державі людей.

Криміналізований, корумпований і агресивний режим Януковича, котрий не бажає добровільно віддавати владу, ставить питання: а яка опозиція справді здатна протистояти бандитам?

Трагедія ситуації у тому, що можна отримати “донецьких навпаки”, з іншою риторикою, але тією самою неправовою основою, нахабством і безкарністю.

Тактично перемогу ВОС кувало кілька факторів. Перший з них – Партія регіонів, що законом про мови, Харківськими угодами та реверансами в бік Митного союзу створила антиукраїнське поле, що вимагає протидії.

Парламентська опозиція такої протидії не створила: її керманичі виглядали слабаками, котрі йдуть на непотрібні компроміси із владою, як у випадку із законом про вибори, і неорганізованими – як із законом про мови. Це стало другим фактором перемоги ВОС.

У третю чергу, сама “Свобода” мала ряд якостей, котрих бракувало її конкурентам по опозиції – відносна свіжість і “новизна” її представників, інакшість їхньої риторики у порівнянні з убогим словником інших політиків; послідовна радикальність і антирежимність, а не її імітація; віра людей щодо неможливості компромісів ВОС з владою і відсутності “тушок”.

Зрештою – асоціації з порядком, силою, масовістю, некорумпованістю.

ВОС виглядає партією з цілісною командою і ідеологією, а не лідерським проектом, франшизою давнього бренду чи бізнес-клубом.

У сам день виборів ВОС теж скористалась з кількох факторів: з ефективного зниження рейтингу УДАРу, котрий теж претендував на місце “нової альтернативи”. Із зниження явки поміркованого “помаранчевого” виборця, розчарованого внутрішньоопозиційними війнами, в середньому на 7% у порівнянні із попередніми виборами.

 

І з успішної мобілізації свого ядра і відбирання чужих виборців меседжем “не пройде ВОС – опозиція втратить щонайменше 4% голосів”.

Фактори стримування і зони еволюції

“Ми свідомі, що від нас сьогодні багато чекають. Що з-поміж киян, які віддали голоси “Свободі”, багато російськомовних та людей змішаного походження. Сподіваємося захистити інтереси усіх своїх виборців”

Олег Панькевич, Париж

Перший фактор, що може зруйнувати ВОС – це її ідеологічна і риторична слабкість. Саме тому Ігор Мірошниченко дозволяє собі публічні ремарки про “жидівку”, Михальчишин виганяє “синьожопу банду”, а Фаріон хоче “штрафувати українців за російську мову”.

Огульне антиросійство “Свободи”, що виросло з галицького розуміння “москалів” як кагебістів і партапаратчиків, що заселяли найкращі квартали міст і вели себе зверхньо і нахабно.

Це бачення шокує своєю сліпотою і слугує зброєю для націонал-гопників. А невиразна проєвропейськість ВОС не творить альтернативи російському вектору, а скоріше є ідеєю автаркії – “острова”.

Соціал-популізм не виводить з кризи: навіть якщо продати всі межигір’я, це не врятує українську економіку. Чи зможе масований перерозподіл власності, запланований програмою, дати їй ефективніших керівників?

Чи відшкодування суддею неправомірних рішень із власної кишені оздоровить судову систему, і чи будуть здатні ці обрані на виборах “партійні судді” до незалежності?

Люмпен-риторика плодить зайву агресію і руйнує репутацію, тримає ВОС на маргінесі: війна з “ліберастами” і “толерастами” методами вуличного хуліганства нагадує дії штурмовиків, а не парламентської сили, що прагне нової якості політики.

Давно назрілим і критичним є очищення структури від неонацизму і квазі-нацизму. Прикладом є харківський марш, що відбувся 16 листопада, факт неонацистських вигуків на якому зараз всіма силами намагається заперечити ВОС, є закономірним наслідком толерантності свободівців до цих середовищ і співпраці з ними.

Чому ці люди з масками, фаєрами і “хайлями” щороку беруть участь у “Марші за УПА”?

Прості відповіді на складні питання, рейдерство громадських акцій інших сил, негребування агресією і фізичною силою у сутичках, люмпен-риторика – чи вдасться ВОС позбутися такого націонал-більшовицького стилю дій?

Другий фактор слабкості ВОС – це її кадровий голод. Нардепи Олег Осуховський, голова Рівненської обласної організації ВОС, чи Олексій Кайда, екс-голова Тернопільської обласної організації ВОС – львівські “варяги” з близького кола самого Олега Тягнибока.

Зрештою, “сімейний підряд” його брата Андрія на одному із 100%-прохідних округів Львівщини – тому свідчення. До ВР також пройшли Олег Панькевич і Ірина Сех, котрі є братом і сестрою. Чи не надто “сімейним” є коло переможців?

19 з 37 депутатів “Свободи” – уродженці або представники трьох галицьких областей. Таким чином, ВОС – більш галицька, ніж ПР – донецька. Чи вдасться партії подолати цей регіоналізм і клановість, а чи вони стануть лініями розколу?

Третя проблема ВОС – відсутність чіткого порядку денного на засідання Верховної Ради.

Законодавча гомофобія? Заборона Компартії чи російської мови в держустановах? Депортація нелегальних мігрантів і жорсткіші правила щодо українських віз?

Всі ці теми – досить далекі від багатьох нагальних і стратегічних проблем України, і є скоріше “троллінгом”, аніж реальною політикою.

У трьох галицьких областях жодних знакових соціальних, економічних, екологічних альтернатив, вартих наслідування на національному рівні, запропоновано не було.

 

Думаєте, менше стало нелегальних сміттєзвалищ і чистіше на вулицях? Припинилося руйнування історичних центрів міст? Зменшилася кількість сиріт чи рівень алкоголізму? Радикально зросла кількість робочих місць і інвестицій, у порівнянні з іншими областями?

Можливо, аналітики ВОС готують сюрприз – і справді вийдуть із пакетом законів, що відповідає їх соціальним і національним пріоритетам. Та на даний момент їхніх політиків тяжко назвати “полісімейкерами”, тобто тими, хто здійснює політику у західному розумінні цього слова.

Права альтернатива

ВОС бере своєю лівою риторикою – бо відсутні справжні ліві, котрі б організовували і очолювали революційну молодь, творили профспілки і боролися за права працівників, захищали селян і їх право на землю.

ВОС експлуатує поняття свободи – бо відсутні ліберали, котрі б захистили свій центральний ідеологічний постулат, наповнили його економічним і соціальним змістом – і вийшли на програмну дискусію, ширшу за “легалайз” і ЛБГТ-тематику.

Та саме тотальний провал правого центру в українській політиці дав можливість ВОС зайняти праву нішу, зібрати ядерний електорат, мати нефальшивий актив з ідейних людей.

Практичне зникнення НУ, УНП і КУНу з великої політики, розчинення НРУ і “За Україну!” в лівопопулістській ОО, глибока маргінальність інших сил цього поля – від УКРП Степана Хмари до УРП “Собор” Анатолія Матвієнка – оголили цей фланг. Нові ж сили, такі як “Демократичний Альянс”, ще далекі від того, щоб стати реальними гравцями.

УДАР так і не зайняв праву нішу — зараз це лідерський популістичний проект.

Найбільш реальною альтернативою радикальному етнонаціоналізму є християнська демократія. Це зовсім інші центральні пріоритети: Бог, людина, родина, а далі – нація, держава, цивілізація, класи і соціальні групи, територіальні громади.

Це – гідність і свобода особи, це – християнські цінності, основа яких – “10 заповідей Божих”. Це – соціально відповідальна економіка, це – моральна роль політики і виняткова роль репутації. Це – інклюзивна історія, ефективна і ненасильницька антиколоніальна політика, інтегруюча і координуюча роль держави.

Це – особиста відповідальність кожного за свою долю, долю родини і долю народу і держави, а не пошук винного. Це – єдність слова і дії. Це – відповідальність перед майбутніми поколіннями, у споживанні і персональній екології. Це – єдність національної естетики і християнської етики.

Це – повага до закону і до інституцій, повага до процедури. Це – готовність до прозорості власності, до чесної сплати податків, до важливості громадського майна.

Така сила критично потребує людей, що уособлюють собою ці погляди – тих, хто своїм життям доказав віру в ці ідеї; потребує людей нової мережевої культури, відповідної духові інформаційної епохи.

Потребує майстрів краудфандингу (громадського фінансування); потребує технологій довіри і солідарності, щоб відбудовувати громади, щоб весело, цікаво і ефективно разом творити важливе.

Насамкінець. Найбільша трагедія – це те, що ВОС піднімає правильні питання, але дає на них неправильні відповіді.

Русифікація, економічна і гуманітарна експансія Росії, ізоляція України від Заходу, прогресуючий авторитаризм Януковича, глибока соціальна і економічна криза – рецепти ВОС підміняють терапію хірургією.

За умови морального і організаційного колапсу ОО і УДАРу через “тушок” і їхню “ніякість” у ВР, “Свобода” цілком може нав’язати свій порядок денний всій опозиції, далі – стати єдиним її дієвим і ефективним елементом, таким чином, виходячи на схему “Янукович проти Тягнибока” на 2015 рік.

 

Сам Янукович, через свою інтелектуальну нездатність і схильність до силових рішень, може “подарувати” свою суперпрезидентську владу цій силі.

Тому від того, чи зміниться сама ВОС, і чи виникне альтернативна права сила, залежить перспектива України, як мінімум, у найближчому десятиріччі. Де кожен з нас бачить себе у цьому процесі?

Остап Кривдик, політолог, УП


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + twelve =