ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ПРО МОВИ

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО

ЗАКОНОДАВСТВА ПРО МОВИ

Відсутність виваженої мовної політики та всебічного правового забезпечення статусу української мови, стали причинами виникнення мовної кризи в Україні. Існуюча ситуація передусім характеризується несвідомим, а подекуди й байдужим ставленням політиків до проблеми забезпечення статусу української мови як державної мови в Україні. Це негативно позначається як на внутрішньодержавному кліматі, так і на іміджі України на міжнародній арені.

В Україні відсутній надійний механізм забезпечення всебічного розвитку і застосування державної мови як основного засобу спілкування в усіх сферах державного й суспільного життя на всій території України, а також для вільного розвитку, використання і захисту мов національних меншин України. Наразі в Україні є чинним Закон України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року № 8312. Основною, беззаперечною заслугою Закону № 8312 є забезпечення, свого часу, українській мові статусу державної, що суттєво загальмувало процес звуження використання української мови в усіх сферах державного і суспільного життя, який становив небезпеку збереженню ідентичності українців як нації. Проте його недосконалість почала гостро відчуватися вже одразу з моменту його прийняття, бо ним не було передбачено належного механізму контролю та відповідальності, а це зробило його виконання достатньо неефективним. Головною причиною невідповідності Закону № 8312 існуючим реаліям українського суспільства є те, що він не враховує статусу України як суверенної, незалежної держави і не відповідає вимогам статей 10, 11, 12 Конституції України. Те, що нині діється навколо Закону України «Про засади державної мовної політики», прийнятого Верховною Радою України 3 липня 2012 року в першому читанні, є свідченням відсутності у парламентаріїв свідомого прагнення до вирішення мовного питання, при вирішенні якого мають бути гармонійно поєднана політика підтримки і захисту української мови як державної мови, з обов’язковим толерантним ставленням до мов національних меншин в Україні – поліетнічній державі. Розгляд і прийняття мовного закону також засвідчив цілковиту відсутність державницьких інстинктів, національної і людської гідності, боягузтво народу, слабкодухість інтелігенції, нездатність на вчинок тих політиків, які претендують на роль провідників нації. Що й говорити. Це лише в нашій державі грубо порушується право на владу, яка б розмовляла по-українськи і захищала українські інтереси.

Нормативно-правовими актами, які регулюють відносини, пов’язані із застосуванням української мови, і є правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні, є Конституція, базовий Закон України «Про мови в Українській РСР», Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», а також інші закони України, зокрема, «Про видавничу справу», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про громадянство України», «Про Збройні Сили України», «Про основи національної безпеки України», «Про телебачення і радіомовлення», «Про кінематографію», «Про освіту» та інші. Процесуальне законодавство України передбачає, що судочинство як у цивільних, так і у кримінальних справах проводиться українською мовою. Крім того, значний вплив на правозастосування у мовній сфері справляли рішення Конституційного Суду України № 10-рп/1999 (справа про застосування української мови), № 13-рп/2007 (справа про розповсюдження іноземних фільмів), № 8-рп/2008 (справа про мову судочинства). Разом з тим, гарантування національним меншинам права на вільний розвиток, використання і захист національної мови – є загальновизнаним правом з позицій міжнародного права.

Правової бази для належного функціонування української мови як державної мови України і гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України, достатньо. Проте, її слід гармонізувати і об’єднати навколо базового закону про мови в Україні, який має відповідати існуючим реаліям державного і суспільного життя Українського народу, з обов’язковим врахуванням інтересів національних меншин України. Діючий же Закон України «Про мови в Українській РСР» цього забезпечити, на жаль, не може.

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ЗАСАДИ

ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ» НЕ ГАРАНТУЄ

ПОВНОПРАВНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Для української державної мови цей Закон України лишає фактично тільки п’ять обов’язкових сфер застосування без приписок «і/або регіональною чи мовою меншини». Нею й надалі прийматимуть нормативно-правові акти органів державної влади (ст. 10, щоправда, оприлюднюватимуть їх уже й російською), оформлятимуть слідчі й судові документи (ст. 14), писатимуть адреси відправника й одержувача на поштових відправленнях (ст. 25), виготовлятимуть картографічні видання для внутрішнього вжитку (ст. 27), вона залишатиметься мовою Збройних Сил України та інших військових формувань (ст. 29). Ось і все. Натомість українець (на всій території держави) муситиме віднині вивчати регіональну (читай – російську) у школі (ст. 20) й оформляти так само нею паспорт та всі без винятку інші документи, які посвідчують особу. Державно-політичним наслідком від ухваленого такого Закону, безумовно, стане різке зростання напруженості в суспільстві. На Сході та Півдні десь влада, десь проросійські активісти, десь ті й другі разом кинуться завзято ліквідовувати залишки функціонування української мови: змінюватимуть статус шкіл, домагатимуться тотальної російськомовності університетів, перемальовуватимуть таблички з назвами населених пунктів та вулиць тощо. На Заході і почасти в Центрі натомість різко зросте масова ворожість до російської мови, яка може призвести до державної федералізації України.

Спробую собі та й суспільству поставити такі запитання для роздумів внаслідок функціонування прийнятого Закону України «Про засади державної мовної політики». Чи гарантуватиме цей Закон в майбутньому: 1) що регіональна російська мова не перебиратиме усі функції офіційної? 2) що вивчення української мови в школах паралельно з однією з регіональних мов або мов меншин не перетвориться на фікцію? 3) що російська мова дедалі впевненіше повертатиметься в освіту на виконання вказівок відповідно налаштованої вищої влади? 4) що не слід очікувати українцям повернення до «тихої» й «толерантної» та без репресивних заходів політики русифікації (адже законопроект ретельно скасовує «Прикінцевими положеннями» всі норми українського законодавства, які досі створювали певні гарантії для функціонування державної мови в освіті, кіно, телебаченні, рекламі та деяких інших сферах)? 5) чи не заполонить Україну масовий та рішучий пресинг інформаційних й розважальних російськомовних видань і культурних практик? Перелік питань можна продовжувати.

ВИСНОВКИ:Перший. Після ухвалення нового мовного Закону українською писатимуть добрі книги, співатимуть пісні, нею виходитимуть газети. Вряди-годи вона звучатиме з вуст вищих посадових осіб. Не зникне україномовний сегмент інтернету. Переважно україномовними залишаться гуманітарії. Цей список можна продовжувати. Другий. Проте, все зазначене в пункті першому, буде, на жаль, «мовним існуванням у гетто», бо «справжнє» життя, те, в якому ухвалюють державно-владні рішення та роблять величезні гроші ітиме російською мовою. Третій. Мова як символ українства, мова, якою створено фантастично багатий фольклор, блискучу класичну та модерну літературу, якою вийшла перша у світі «Енциклопедія кібернетики», ставши символом опору цій владі, ще матиме шанс колись із цього гетто вирватися. Четвертий. Пересічному українцеві з природними сентиментами до рідної мови й елементарним почуттям гідності слід постійно вимагати дотримання свого конституційного права застосовувати державну мову на всій території держави і в усіх сферах суспільного життя, та водночас бути чесним і толерантним до усіх, хто українською не говорить, пам’ятаючи, що шлях мовної війни – це шлях у нікуди. П’ятий. Правове регулювання мовних відносин у поліетнічній Українській державі має базуватися на гармонійному поєднанні національного інтересу з суворим дотримання прав і свобод людини і громадянина. Слід прийняти новий базовий закон про мови в Україні, який має бути, з одного боку, послідовним втіленням Конституції України, а з іншого, достатньо гнучким, щоб не порушувати прав національних меншин України, не допустити обмеження свободи слова, приниження її честі і гідності, виникнення міжетнічних конфліктів.

Федір Брецко, вчитель історії та правознавства,

вчитель-методист гімназії м. Ужгорода, Відмінник освіти України

 


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one + 10 =