Мати закарпатського Апостола розповіла про життєвий шлях сина (ФОТО)

похорон12У пам’ять про Віталія Постолакі

Відомий ужгородець і герой АТО Віталій Постолакі мав позивний Апостол. Рідним якось розповів: не тому, що це співзвучно з прізвищем, а тому, що його вважали заступником. “Знаєш, мамо, ДНР за голову Апостола обіцяє виплатити 20 тисяч”, – жартував, приїхавши у відпустку додому. Тоді міг назад у зону АТО вже не їхати, але сидіти вдома не хотів – поїхав, аби повернутися до Ужгорода вже в оцинкованій труні.

Мама майора Постолакі – вчитель німецької мови з 53-річним стажем Калина Миколаївна – показує фотографії єдиного сина і посміхається. Вона згадує про нього з великою ніжністю. “Це була дуже бажана дитина, бо ми чекали на неї 4 роки. Мій чоловік дуже хотів сина, тож був надзвичайно радий народженню Віталіка. Він з’явився на світ 20 лютого 1965 року, а зареєстрували його лише 11 березня. Це, певно, містика якась, але рівно через 50 років, 11 березня 2015-го, я зареєструвала і смерть власної дитини…

Коли ще ходила вагітна, ми жили у Діброві Тячівського району. Тоді чоловік був директором школи, а я працювала вчителькою. Народжувати ж поїхала до свекрухи – у Чернівецьку область. Там і жила з Віталіком перший час. Він був дитиною дуже енергійною, але слухняною. Коли йому було 3 роки, ми переїхали до Ужгорода. Тут чоловікові запропонували стати головним редактором студії румунського мовлення на обласному телебаченні, одразу дали квартиру. Я ж почала працювати у “шостій” школі, викладала німецьку мову”, – розповідає Калина Миколаївна.

ЗОШ № 6 мама загиблого майора віддала 34 роки свого життя. Саме цю школу закінчував і її син. Нині вона показує його щоденники і зошити. У них – суцільні “п’ятірки”. “У школі Віталік завжди вчився на “відмінно”, а “золоту” медаль не отримав лише через те, що трохи наплутав на іспиті з геометрії. Він тоді дуже засмутився. Я виховувала його порядним, чесним, працьовитим. Його всі любили за веселу вдачу і активність. Віталік приймав участь у всіх спортивних змаганнях, громадських справах.

До речі, коли постало питання, куди вступати після школи, син дуже просився до Харківської військової академії. Ще тоді він відчував потяг до армії, з дитинства хотів бути військовим. Шкільний “воєнрук” навіть рекомендації йому писав, казав, що Віталік має всі дані, аби навчатися в академії. Але ми з чоловіком тоді були не готові так далеко відпускати сина. І на сімейній раді домовилися, що він вступатиме до Ужгородського університету на факультет романо-германської філології.

Навчання в університеті Віталіку подобалося. Він і там був активістом, керував клубом інтернаціональної дружби, багато їздив по країні. Але після першого курсу йому та іншим хлопцям повідомили, що їх забирають до армії. Пообіцяли, що вони служитимуть у Німеччині. Після від’їзду від Віталіка цілий тиждень не було звістки, я вже з розуму сходила від хвилювання. А через тиждень подзвонив із Новоград-Волинського і повідомив, що з вини військкомату ні до якої Німеччини вони так і не потрапили. Натомість студентів повезли до Чернівецької області, у військову частину, яка знаходилася всього в 16 кілометрах від мого рідного села.


Мені тоді важко далася розлука з сином. Я їздила до нього постійно, возила подарунки. Віталіка готували на танкіста. Я не раз дивувалася: як із такого високого хлопця танкіста роблять? Але на те ніхто не зважав. А тоді почалася війна в Афганістані. Віталік так до кінця своїх днів і не дізнався про те, що я врятувала його від тієї війни. Приїхала до його керівництва і вмовила не відправляти його. А потім нишком у його блокноті прочитала: “Наших ребят отправляют в Афган, а меня не берут. Ну чем я хуже?”. Мені так хотілося сказати йому, що він нічим не гірше, але не змогла, боялася, що він образиться. Після двох років служби в армії він повернувся до навчання в університеті. На четвертому курсі одружився, у 23 роки став батьком моєї старшої онучки Марини”.

Нині Марині вже 27. Вона якраз прийшла провідати бабусю, тож теж долучається до спогадів про майора. Каже: він був найкращим батьком у світі, завжди піклувався про неї та сестру (вона цьогоріч закінчує школу). “Я була справжньою татковою донечкою. Дехто навіть думав, що у мене мами немає, бо я завжди і всюди ходила тільки з батьком. Я йому все розповідала, можна сказати, що він був моїм другом і центром мого Всесвіту. Навіть коли я виросла, тато постійно казав: “Доця, тато тебе любить!”. До сих пір не можу повірити в те, що його вже немає. У мене таке відчуття, що він живий, просто досі десь на війні й не може бути поряд. Мабуть, так просто легше все це пережити. Дуже приємно, що нас підтримують друзі тата, зокрема дуже багато зробив дядя Паша Федака – батьків друг”, – каже Марина.

Після навчання в університеті Віталію Постолакі запропонували роботу на митниці. Там він працював 8 років, дослужився до звання майора. Калина Миколаївна згадує: розрив з цією роботою був для її сина великим розчаруванням. З невідомих причин він потрапив під скорочення, вважав таке рішення несправедливим і думав, що головною причиною цього стала його принциповість в роботі. “Віталій був дуже засмучений, він любив цю роботу. Потім митниця визнала, що скоротила його несправедливо, навіть назад запрошували, але гординя не дала йому повернутися. Він казав, що не працюватиме знов там, де з ним так поступили”.

Після цього Віталій Постолакі зайнявся політикою, став заступником голови обласної організації “Батьківщини”, помічником нардепа Кеменяша. Працював в Ужгородській міській раді, потім начальником відділу внутрішньої політики ОДА. Був також обласним депутатом. Останні роки свого життя Віталій Постолакі працював у будівельній фірмі, але ця робота йому задоволення не приносила. Коли почалася війна на сході, він одразу сказав, що хоче поїхати. Писав заяви і у військкомат, і навіть у Міністерство оборони, але такої бажаної повістки все не отримував.

Нині Калина Миколаївна пригадує: коли нарешті, з третьої спроби, отримав той папірець, був просто окрилений. “Виявилося, що до того часу Віталіку не могли знайти відповідну посаду, бо він був не просто солдатом, а співпрацював з Головним розвідувальним управлінням. Тож йому запропонували стати начальником розвідувального підрозділу 128 гірсько-піхотної бригади. Тиждень вони пробули у Мукачеві, потім ще тиждень тренувалися на полігоні в Оріховцях. Пам’ятаю, я набрала повні сумки їжі й поїхала в Оріховці. Йому було так незручно, казав: “Мамо, ну нащо? Солдати ж дивляться…”. А потім по телефону вибачався.

В зону АТО Віталік поїхав ще у серпні минулого року. Дзвонив мені кожен ранок, о 8-мій. Не розказував нічого, лише казав, що здоровий і має всього вдосталь. І якось додав: “Тут моя стихія!”. Це вже потім хлопці мені розповідали, що він за званням міг собі жити далеко від першої лінії, ночувати в штабі, але завжди був зі своїми підлеглими: і в окопах, і в наметах, і в бліндажах. Жодного разу він не скаржився на те, що там відбувається. А коли приїхав взимку на ротацію, не міг всидіти вдома. Як почув, що двох його хлопців поранили, казав, що одразу ж їде назад. Ледь умовили його залишитися і хоч трохи відпочити вдома. До речі, під час ротації він загубив зроблений мною амулет – сплетені 7 ниточок, над якими я примовляла різні слова-обереги. Знову поїхав на війну без них…

12 лютого він подзвонив мені востаннє. Ситуація у Дебальцеві була вже дуже напруженою. Дзвінок пролунав о 5-й вечора. Віталік сказав, що дзвонить зі штабу, що у нього все добре і він не може довго говорити, бо хлопці поруч чекають своєї черги подзвонити рідним. Більше я його не чула. Про те, що трапилося потім, я дізналася вже від його побратимів. Вони розповідали, що він не мав іти на чергування, але когось підмінив. А далі версії розходяться. Одні казали, що він потрапив у засаду, перегукувався зі своїм солдатом, а коли не почув його голосу, вискочив і потрапив якраз під мінометний вогонь. Інші кажуть, що він просто не встиг добігти до бліндажа. Снаряд розірвався біля його ніг, він упав і загинув від втрати крові. Товариші просто не могли забрати його звідти, бо обстріл був дуже потужний. Коли вже підбігли, мій син був мертвий. Можливо, якби йому була вчасно надана медична допомога, він би вижив. Можливо, втратив би ноги, але вижив. Однак цього не сталося.

В період затишшя тіло Віталіка разом з іншими завантажили в “Урал”, але вивезти не встигли. Вантажівку підбили, наші мусили відійти, а бойовики, щойно зайняли ту територію, одразу відправили тіла до Луганська. Я того всього звісно ж не знала тоді, спокійно собі чекала, що наступного ранку Віталік як завжди мені подзвонить. Але дзвінка не було і того дня, і наступного. Я вже почала хвилюватися, але гнала від себе погані думки, була впевнена, що він зможе себе захистити, що не пропаде. Пішла того дня до могили чоловіка, а коли поверталася назад, подзвонила знайома і спитала: “Калино Миколаївно, це правда?”. В мене руки почали труситися, я спитала: “Що правда?”. “Те, що про Віталіка в Інтернеті пишуть? Що він загинув?”. Тоді я вже кричала на всю вулицю, не бачила, куди йду. Вдома мене чекали інші друзі, сусіди. Прийшли з військкомату. Це був просто жах!

Але чесно вам скажу, я все ще вірила в те, що син живий. Тіло ж зникло, може, трапилося, якесь диво, і він просто в полоні. Аж тут 20 лютого, у день, коли йому мало виповнитися 50 років, дзвонить мій мобільний, а на екрані написано “Віталік”. У мене все почало труситися, піднімаю слухавку, а там незнайомий чоловічий голос питає: “Вы узнаете номер этого телефона?”. Я кажу: “Да, это номер моего сына. Где он?”. “Ваш сын погиб под Дебальцевым, я – солдат”, – і поставив слухавку. Ми з Пашею Федакою дзвонили потім на номер Віталіка безліч разів, навіть перекинули на рахунок 100 гривень. Але нам ніхто не відповідав і не передзвонював.

Цілий місяць я не знала, де мій син, де його тіло. Здала аналіз ДНК, і потім нам передзвонили, що співпали дані з тілом, яке знаходиться у морзі Дніпропетровська. Ці тіла, кажуть, обміняли на мертвих сепаратистів. Друг сина Павло Федака визвався поїхати до Дніпропетровська й упізнати тіло. Він казав, що я цієї процедури не витримаю. Потім він розповідав, що у морзі справді побачив Віталіка. Його упізнали за родимкою над оком і скривленим від народження мізинцем.

Хлопці підняли серед ночі продавця військового одягу, купили офіцерську форму і майорські погони, обмили і переодягли Віталіка. Ми порадилися і вирішили привезти його в оцинкованій труні. Доставили його до Ужгорода літаком, поховали на Кальварії. Міська влада обіцяла назвати на його честь нинішню площу Бабушкіна. Мій син дуже любив риболовлю, збирав марки і ножі. Мабуть, якийсь улюблений ніж і з собою взяв. Але при ньому Паша знайшов лише поіржавілі ключі. Навіть не знаю, від чого. Ані документів, ані інших речей – все, мабуть, забрали. Залишилися лише ці ключі”.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, Про Захід


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen − 3 =