Освіта на роздоріжжі. Погляд із Закарпаття

Напередодні святкування 1 вересня ДНЯ ЗНАНЬ ми попросили відомого в Україні учителя історії та правознавства гімназії м. Ужгорода Федора Федоровича Брецка поділитися думками про стан сучасної української системи освіти, позитивні та проблемні сторони навчально-виховного процесу в умовах постійного реформування національної системи освіти незалежної України.

ПОЗИТИВИ, НЕГАТИВИ ТА АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ
Варто почати із показників. Українські показники індексу розвитку людського потенціалу найгірші в Європі. За рівнем корупції Україну порівнюють з Камеруном, Республікою Конго і Бангладеш. За індексом світової конкурентоспроможності Україна нарівні з Уругваєм. Найнижчі у Європі й українські показники економічної свободи. Продуктивність праці в нас, у порівнянні з розвиненими європейськими країнами, нижчав десятки разів. Поза сумнівом, у цю соціально-економічну прірву нас штовхнули низький рівень освіченості її громадян та лідерів. Освіта – це ґрунт, на якому проростають і розвиваються державотворчі та суспільні процеси. Добра освіта народжує високі технології, розвиваючись, потребує ще більшої кількості інтелектуалів. Пречудовий замкнений цикл. Крім того, освіта виступає ще й важливим аспектом соціальної стратегії. Якщо говорити про Україну, то йдеться про потенційну небезпеку, яка загрожує переходом нашої країни в другорядні з букетом усіх негативних наслідків для її промислового і воєнного потенціалу, життєвого рівня громадян, зниження їхнього культурного й інтелектуального рівня на тлі руйнування моральних основ. Адже не дарма древні говорили, що коли Зевс хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. А в цьому разі може бути покарано цілу державу. Якщо опублікувати усі діючі в державі нормативно-правові акти та інші документи в галузі освіти і науки, то вийшло б багатотомне видання. Чого вартують такі солідні освітні «талмуди» як: Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття») (1993), Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті (2002), Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року (25.06.2013 р.). А купа усіляких інших освітніх концепцій, державних стандартів, державних соціальних стандартів у галузі освіти (їх аж 43), державних цільових програм розвитку усіх рівнів системи освіти на найближчі та віддалені періоди, державні цільові програми «Вчитель», «Шкільний автобус», «Інформатизація та комп’ютеризація закладів освіти» тощо. Із січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів». Прочитавши уважно освітній багатотомник, мимоволі підсумуєш: що зроблено, що наразі є актуальним (що не зроблено) та що нас очікує в найближчому майбутньому.
Безспірним є те, що за останні роки здійснено низку заходів щодо реалізації ідей та положень державної національної програми, доктрини, стратегії, щодо реформування освіти, підвищення її якості, доступності та конкурентоспроможності. Дещо модернізовано зміст та вдосконалено організацію всіх ланок освіти. Формально функціонує профільне навчання у старшій школі, зі скрипом вдосконалюється ЗНО навчальних досягнень випускників загальноосвітніх навчальних закладів. З 2013 р. запроваджено автоматизацію вступної кампанії завдяки роботі Єдиної державної електронної бази з питань освіти. Оновлено систему мовної освіти, що забезпечує обов’язкове оволодіння (не вивчення – авт.) державною мовою, можливість опановувати рідну та іноземну мови. Поліпшується діяльність закладів післядипломної педагогічної освіти.
Проте повсюдно набула популярності т.зв. оптимізація дошкільних, загальноосвітніх навчальних та позашкільних закладів з метою більш ефективного використання їх матеріально-технічних, кадрових, фінансових, управлінських ресурсів. Не повністю задовольняє потреби населення їх навчально-матеріальна база. Залишається незадовільним стан фінансового та матеріально-технічного забезпечення системи освіти, низьким – рівень оплати праці працівників освіти і науки, а звідси – їх престижність у суспільстві. Отже, нинішній рівень освіти в Україні не дає їй змоги повною мірою виконувати функцію ключового ресурсу соціально-економічного розвитку держави і підвищення добробуту громадян.
З року в рік у системі освіти не зменшуються, а накопичуються проблеми, які стримують та не дають можливості забезпечити нову якість освіти, адекватну нинішній історичній епосі. Ось найбільш актуальні з них: 1) відсутність цілісної системи виховання, фізичного, морального та духовного розвитку і соціалізації дітей та молоді; 2) зниження суспільної моралі, духовності, культури поведінки частини учнівської та студентської молоді; 3) недостатня орієнтованість структури і змісту професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти на потреби ринку праці та сучасні економічні виклики; 4) невідпрацьованість ефективної системи працевлаштування випускників вишів, їх професійного супроводження; 5) недосконалість системи національного моніторингу та оцінювання якості освіти; 6) повільне здійснення гуманізації, екологізації та інформатизації системи освіти, впровадження у навчально-виховний процес інноваційних та інформаційно-комунікаційних технологій; 7) відсутність цілісної системи соціально-економічних стимулів у педагогічних та науково-педагогічних працівників, невисокий рівень заробітної плати таких працівників; 8) слабка мотивація суспільства та бізнесу до інвестування освіти; 9) відсутність системи мотивацій і стимулювання інноваційної діяльності в системі освіти, нівелювання ризиків у зазначеній діяльності; 10) недосконалість механізмів залучення до управління освітою та її оновлення інституцій громадянського суспільства тощо.
А тепер трохи конкретики. За роки незалежності маємо дуже мізерну кількість збудованих сучасних освітніх закладів. У багатьох дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах наявне перевищення норм наповнюваності груп та класів. Хронічною нормою стала затримка зарплатні, виплат і компенсацій. Скудною є матеріальна підтримка на виконання наукових досліджень у ВНЗ. Через встановлені ліміти фінансових розрахунків на одну особу в дитсадочку чи школі неналежним є рівень харчування та медичного обслуговування. Важко відшукати ті виші, у яких більш менш виконуються нормативи їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення.
З однієї сторони маємо найбільшу кількість ВНЗ державної та комунальної форми власності у порівнянні з будь-якою європейською державою (вдумайтеся, у нас 116 вишів зі статусом національного), а з другої, – тенденцію до скорочення кількості місць державного замовлення. Останнє так-сяк виконує лише одну функцію – розподіл коштів між вишами. Має місце непрозорість та суб’єктивність розподілу держзамовлення кожної вступної кампанії до вишів. Громадськість, як і раніше, не може контролювати процес розподілу місць держзамовлення. Однією із причин для сумнівів в ефективності держзамовлення – його відірваність від ринку праці. Необхідно, щоб замовлення держави не лише враховувало потреби ринку, а й впливало на нього. Більше того, допоки існує два шляхи здобування вищої освіти (бюджетної, контрактної), немає сенсу говорити про ефективні механізми формування ринку праці, стратегічне планування розвитку країни. Держзамовлення на підготовку фахівців – надзвичайно потужний інструмент розвитку економіки країни. Воно має не лише реагувати на виклики ринку праці, але й активно втручатися у формування останнього. Без цього інноваційний розвиток країни неможливий.
В усіх високорозвинених державах інтелект завжди був і є рушієм технічного прогресу, а його кращі представники – гордістю країни. У нас присутнє бездумне роздавання наукових ступенів і звань людям, які як спеціалісти і вчені не спроможні підтвердити свої знання на практиці. Нині ж, на замовлення, за гроші, пишуть дисертації, статті, доповіді й організують захисти цих дисертацій для малокомпетентних у науці, а часто й просто безграмотних осіб. І найстрашніше те, що не з примусу, а добровільно молоді та активні вчені залишають країну. Намагаючись підвищити свій авторитет і наукову значущість, вони вивозять із собою знання, здобуті в наукових колективах, де вони працювали. І не завжди головна мотивація тих українських вчених, які нині рухають вперед науку інших держав, – рівень зарплати. Їх дуже часто приваблює передусім можливість проводити дослідження, працювати на сучасному обладнанні тощо. В Україні нові завдання можуть успішно розв’язувати наукові дослідники з відповідною підготовкою, яких необхідно забезпечити сучасним експериментальним обладнанням. І що вищий рівень різнобічної підготовки дослідника, то відчутніша дія принципу зворотної пропорційності. Його сутність у тому, що чим вищі творчі здібності, тим менші матеріальні затрати на розв’язання завдань та їхню реалізацію. Останнє дослідження підтримки освітньої програми міжнародного фонду «Відродження» (липень 2013 р.) не лише виявило тривожні симптоми порушень права на освіту, а й вкотре продемонструвало, що освітній галузі необхідні системні зміни. Інакше навіть мріяти про побудову громадянського суспільства немає сенсу.

ПЛАНУВАЛОСЯ ТА НЕ СТАЛОСЯ, АБО ЧОГО СЛІД ПОЗБУТИСЯ НАЗАВЖДИ
Перше. У 2010 р. було сплановано об’єднання Міністерства освіти і науки та Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту. Та користі ніякої. А подальше реформування МОН України шляхом приєднання різних управлінських структур, створення окремих агенцій з питань науки, інновацій та інформатизації, інтелектуальної власності остаточно заплутали справу. МОН України повинне зосередитися на головному – змісті та методах навчання й виховання.
Друге. Згідно із Законом України «Про освіту» (1996) планувалося, що «держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому десяти відсотків національного доходу» (ст. 61). А на сьогодні у передбачених законом на 2013 рік з 10% ВВП освітяни отримають близько 6%, а науковці замість 1,7% – лише 0,4%. Тобто недоотримають 60 млрд. грн. До чого може призвести в подальшому такий розподіл державних коштів на освітянсько-наукову галузь, не важко здогадатися. Усі в суспільстві чітко розуміють, що потребує радикальних змін система фінансування освітніх закладів. Те, що слід підвищувати зарплату вчителям та викладачам, робити її справедливою, – аксіома.
Третє. Законом України «Про загальну середню освіту» (1999) планувалося, що термін для здобуття повної загальної середньої освіти становитиме 12 років. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 року № 1717 у 2001 році розпочався поступовий перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання, який передбачав розвантаження учнів протягом кожного навчального року, створення умов для зміцнення здоров’я школярів; оновлення змісту освіти; перехід на компетентнісний підхід до організації навчального процесу. У Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа), затвердженій постановою колегії МОН України та Президією АПН України від 22.11.2001 року зазначалося, що «збільшення віку учнів старшої школи, орієнтація на подальший вибір професії сприяють розширенню життєвої і соціальної компетентності старшокласників, появі нових мотивів учіння, самоорганізації і самореалізації особистості». Запровадження 12-річної системи середньої освіти передбачало наближення української системи освіти до європейських стандартів. За Декларацією Ради Європи (1992 рік) 12-річна середня освіта реалізується в 136 країнах, зокрема в США, Японії, Німеччині, Франції тощо. Вводячи 12-річку у вітчизняну освіту планувалося, що подовжене шкільне навчання дасть змогу здобути спеціалізовану підготовку з різних предметів, профільну освіту, опанувати ще одну іноземну мову. Школярі мали б поступово переходити від традиційного пасивного сприйняття низки знань до конструктивної моделі освіти, яка забезпечувала б їх пізнавальну активність і самостійність. А головне – така система освіти відкрила б українським школярам дорогу до європейської освіти. І ось, 9 червня 2010 р., відбулися парламентські слухання на тему: «Запровадження 12-річної загальної середньої освіти в Україні: проблеми та шляхи їх подолання». Переважною більшістю учасників слухань висловлено пропозицію щодо запровадження 11-річного терміну навчання у загальноосвітніх навчальних закладах та введення обов’язкової дошкільної освіти для дітей 5-річного віку. Внесені зміни до законів не потребуватимуть додаткових витрат з Державного бюджету України. Власне, нестача бюджетних коштів і стала найголовнішим аргументом відміни 12-річного навчання. А відтак – усі реформи в сторону. 6 липня 2010 року Верховна Рада України ухвалила новий закон про шкільну освіту, яким повернула 11-річну систему навчання у школах, починаючи з 1 вересня 2010 року. Закон ухвалено з порушенням Регламенту – жодної зареєстрованої поправки не було розглянуто на засіданні парламентського комітету з питань освіти та науки. Незважаючи на незавершеність освітньої реформи та відсутність необхідних умов для її реалізації, перехід від 12-річної до 11-річної шкільної освіти є кроком назад. Скасування 12-річки завдає шкоди іміджу України, виставляючи її як вкрай непослідовну державу, яка через 5 років після приєднання до Болонського процесу вчиняє дії, які йому суперечать. Міжнародна спільнота в основному не визнаватиме атестатів про середню та дипломів про вищу освіту, оскільки це є порушенням рекомендацій ЮНЕСКО про мінімальний 12-річний термін здобуття середньої освіти. За умови, коли не вистачає коштів на введення 12-річної системи навчання, доцільно було скласти план і відтермінувати реформу, а не скасовувати її. А відтак зобов’язати уряд створити умови до 2015 року для переходу на європейську систему середньої освіти. Однак цього не сталося.
Четверте. Від самого початку зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) планувалося як складова частина оцінювання якості освіти в Україні. Проектувалося, що в перспективі проводитимуть незалежне оцінювання за результатами здобуття початкової, неповної середньої, різних етапів вищої освіти. Але цього наразі не сталося. Хоча для України прикладом успішного й ефективного впровадження незалежного оцінювання на усіх рівнях здобуття освіти може слугувати сусідня Польща. З 2010 року спостерігається тенденція суттєвого обмеження ролі ЗНО через запровадження низки новацій (зарахування бала атестата про загальну середню освіту, звільнення від ЗНО певних категорій вступників, врахування результатів ЗНО попередніх років, надання додаткових преференцій окремим категоріям абітурієнтів, бонуси за проходження підготовчих курсів з окремих навчальних предметів у вишах тощо). У 2008 році було 12 навчальних предметів ЗНО для вибору їх вступниками, а у 2009 році – лише 8. Чому у 2008 році предмет основи правознавства був у переліку навчальних предметів для ЗНО, а у 2009 році – ні? Він був виключений з переліку абсолютно необґрунтовано. Це суперечить практиці наявності профільності дисципліни, що склалася і виправдала себе на вступних іспитах у вузи до 2008 року. Як результат – юридичним вузам буде невідомий рівень початкової професійної підготовки абітурієнтів за профільним предметом – основи правознавства (історія України, природно, таку інформацію надати не може). Крім того, самі абітурієнти дещо дезорієнтовані в предметі своєї майбутньої професійної діяльності. Відсутність профільного навчального предмета «Основи правознавства» при вступі до усіх юридичних вишів та на юридичні факультети ВНЗ дає підставу зараховувати вступників за непрофільними предметами. А в школах різко знизилась мотивація до вивчення учнями цього навчального предмета. Учні випускних класів просто не бажають брати участь в олімпіадах та в конкурсах-захисту науково-дослідницьких робіт Малої академії наук України з основ правознавства. Відбулося різке згортання шкільного навчального предмета як престижного до непрестижного. Сотні класів з поглибленим вивченням правознавства у старших класах усіх типів загальноосвітніх навчальних закладів держави, включаючи діючі правничі ліцеї, вмить стали непотрібними. Чи будуть виправлені допущені помилки, чи ні, покаже час. Вважаю це абсурдом, так не повинно бути. До речі, новинка цьогорічних тестів – світова література – зацікавила лише 0,06% абітурієнтів, 281 абітурієнт вибрали писати історію України угорською мовою, а от зошити з перекладом завдань польською та кримськотатарською вибрали лише по одному. Нині багато ВНЗ штовхають ідею запровадження вступних іспитів із профільних предметів разом із ЗНО (змішаний варіант). З року в рік тестові завдання з навчальних предметів містять фактологічні й текстологічні помилки, позбавлені хороших психологічних показників. Використання однакових тестів для усіх категорій абітурієнтів не відображає зростаючих вимог вишів до якості відбору абітурієнтів. Іншими словами, для тих, хто вступає на факультет романо-германської філології (наприклад, англійська філологія) потрібний один тест із англійської мови, а для вступників на історичний чи юридичний – інший. В кінцевому підсумку тестові завдання не в повній мірі забезпечують об’єктивні виміри рівня знань. Щодо запровадження різнорівневих завдань, то це лише невелика частина того, що можна й потрібно зробити для розвитку системи ЗНО. В цілому, система ЗНО зупинилася у своєму розвитку. Незмінними з 2006 року залишилися технології проведення оцінювання й укладання тестів, адміністрування, визнання результатів, забезпечення конфіденційності тощо. Ті, кого цікавить ЗНО, давно пізнали всі сильні й слабкі сторони цієї системи. Ідея обладнання пунктів тестування металодетекторами є цинічною з точки зору прав дітей, далека від педагогіки чи етики та досить суперечлива відповідно до чинного законодавства. Конче потрібно законодавчо закріпити статус ЗНО, воно продовжує перебувати поза законодавчим полем. Наразі ЗНО регулюється виключно підзаконними актами, а отже, не позбавлене політико-партійної кон’юнктури з боку Уряду України та МОН України. Впевнений, що парламент України прийме законопроект № 1187-2, підготовлений групою під керівництвом ректора НТУУ «КПІ» академіка Михайла Згуровського. Метою законопроекту «Про вищу освіту» є забезпечення інноваційного розвитку економіки і суспільства на основі підготовки якісного конкурентоспроможного людського капіталу та узгодження національної системи вищої освіти з європейською і світовою системами.
П’яте. Нинішня система випускних екзаменів та державної підсумкової атестації у загальноосвітніх навчальних закладах загнана у безвихідь, вона не дає можливості об’єктивно оцінити знання школярів. А й справді, що ми маємо? Маємо досить невтішну картину. Наведу приклад. Учні 9-х та 11-х класів складають ДПА. Спочатку друкуються збірники завдань з навчальних предметів, які учні змушені купляти. Потім миттєво появляються відповіді до завдань, які учні також купують. ДПА складають у письмовій формі, тобто учень не є почутий учителем. Виходить, що держава не заохочує учнів до наполегливості, самостійного опрацювання конспектних записів, підручників, довідників тощо. Держава частково сама складає за учнів ДПА, до того ж, хтось добре заробляє на недешевій друкованій продукції. Додаймо до цього потуги усіх і вся для покращення шкільних атестатів випускників уже сьогодні. Як вийти із глухого кута? Нещодавно (червень 2013 р.) Український центр оцінювання якості освіти висунув ідею запровадити незалежне оцінювання знань і для дев’ятикласників, а Міносвіти України з радістю підтримало цю ідею. Запускають пілотний проект, який передбачає, що уже 2016 року вступ до коледжів, технікумів та училищ також відбуватиметься за результатами тестування. Через незалежне оцінювання знань передбачається зробити більш прозорим та відкритим вступ до навчальних закладів, які готують молодших спеціалістів. Ідеться і про усунення корупційних механізмів на наступному рівні. Завдяки такому нововведенню буде чіткіше працювати система ступеневої підготовки. Питання, чи сприятиме поява додаткових випробувань покращенню якості освіти, дискусійне. Наприклад, якщо ж ми усіх на цьому етапі, після 9-го класу, просіватимемо через одне сито, можемо узагалі розвалити систему освіти. Що робити з тими, хто не складе незалежне оцінювання, якщо навіть у ПТУ їх не брати?
Шосте. Запровадження профільної освіти у старшій школі планувалося з метою забезпечення можливостей для рівного доступу учнівської молоді до здобуття загальноосвітньої профільної та початкової допрофесійної підготовки, неперервної освіти впродовж усього життя, виховання особистості, здатної до самореалізації, професійного зростання й мобільності в умовах реформування сучасного суспільства. Наразі профільна освіта є суто формальною. Яким би не був розподіл навчальних годин на користь профільних предметів, усі старшокласники однаково обтяжені опануванням усіх інших навчальних предметів. А їх вдосталь, достатньо заглянути в додаток до атестата випускника. Концепція профільної школи, розрахована на 12-річне навчання,складена ще у 2009 р., так і не запрацювала через перехід у 2010 р. на 11-річне навчання. Планувалося та не сталося. І ось новина. Міносвіти України оприлюднило проект нової Концепції профільної освіти у старшій школі. Відтепер учні 10 – 11 класів не зобов’язані вивчати усі предмети. Вони будуть звільнені від вивчення тих навчальних дисциплін, які вважатимуть непотрібними у майбутньому. Обов’язковими залишаться тільки шість предметів: математика, історія (України й всесвітня), українська мова та література, фізкультура, іноземна мова та інтегрований курс природознавства (хімія, біологія, фізика). Тай й то в невеликому обсязі – по три уроки на тиждень кожен (всього 18 годин). За такого підходу профільне навчання дасть старшокласникам можливість обирати індивідуальну освітню траєкторію залежно від своїх здібностей і планів на майбутню професію (полегшує вступ до вишів, рятує від перевантаження). Великим плюсом профільної школи є також те, що вона забезпечує наступність між середньою та вищою освітою, а отже – сприяє підвищенню якості останньої. Згідно з Концепцією старшокласник може обрати один (10 годин на тиждень) або два (по 5 годин на кожен на тиждень). Посилювати і поглиблювати професійний предмет будуть спецкурси за вибором з визначеного переліку, додаткові курси, факультативи і предмети (російська, друга іноземна тощо), індивідуальні завдання. Всього 33 уроки на тиждень. Отже, дев’ятикласники вивчатимуть основи усіх наук, після того можна буде здобувати професійно-технічну освіту, або йти до профільної школи, готуючись вступати до вишу. Така освітня перспектива нас очікує з 2018 року. Чи зможемо ми реалізувати в Україні європейську мрію створення суспільства знань, покаже час. Проте для цього потрібно готуватися заздалегідь. Для організації профільного навчання необхідні немалі кошти. Сучасні засоби навчання, приміщення для поділу на групи (якщо школа багатопрофільна), оплата праці вчителів, які ведуть предмети за вибором та спецкурси в додаткових групах. Для викладання профільних предметів потрібні висококласні спеціалісти, здатні постійно працювати над собою, бути в курсі наукових досягнень у своїй галузі, фахово розвиватися. Як оптиміст сподіваюся, що нова профільна школа, запропонована у Концепції профільної освіти у старшій школі принесе Україні справжню профілізацію.

ЧИ БУТИ УКРАЇНІ У БУДІВЛІ, ЯКА МАЄ НАЗВУ «ЄВРОПА ЗНАНЬ»?
Спочатку варто нагадати, що ХХІ століття ЮНЕСКО проголосило століттям освіти, а ООН – століттям Людини. Євроінтеграція освіти України передбачає її культурну ренаціоналізацію та цивілізаційну модернізацію відповідно до європейських гуманістичних принципів, спрямована на консолідацію зусиль науковців та освітян для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської науки й вищої освіти. Водночас євроінтеграційні процеси актуалізують потребу входження європейського науково-освітнього простору в національний український. Європеїзація нашого національного освітнього простору вимагає взаємоузгодити європейські світоглядні орієнтири з національними духовними вартостями.
Згідно з Національною доктриною розвитку освіти розбудова національної системи освіти в Україні зорієнтована на європейські стандарти, а найважливішим пріоритетом освіти визнано її особистісну орієнтацію. Нагадаю, що пріоритетною вартістю європейського освітнього простору є особа, її права та свободи. Однак розбудова європейського освітнього простору в Україні потребує чіткого розмежування соціальних та ринкових вартостей. Необхідною умовою інтеграції освіти до європростору є подальша розбудова національного освітнього простору. Найголовнішим принципом європейської освіти був і залишається принцип гуманізму. Гуманізм ХХІ ст. світове співтовариство пов’язує з освіченістю людини, компетентністю, свободою саморозвитку особистості та реалізації її таланту. Водночас прикметною особливістю освіти України є те, що в ній найповніше втілено цілепокладальний характер людської діяльності. Її мета – ідеальний образ майбутнього результату діяльності. Тому цілком закономірно, що нинішня система освіти залишається авторитарною. Вона формує людину-конформіста (без власної позиції), пристосуванця, деіндивідуальну особу, яка не здатна до самостійної та відповідальної поведінки на основі свідомого ставлення до дійсності.
Зазначу, що інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів, та об’єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами.
Болонський процес мав свою передісторію. Він включає в себе розроблені та підписані представниками країн Європи Лісабонської конвенції (1997), Сорбоннської декларації (1998), Болонської декларації (1999), Празького (2001), Берлінського (2003) та Бергенського (2005) комюніке. Україна 19.05.2005 р. на Бергенському саміті міністрів освіти 45 європейських країн у Норвегії вступила до Болонської системи, а це означало, що вона увійшла у європейський освітній та науковий простір. Отже, Болонський процес – це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у ВНЗ Європи. Враховуючи незворотність Болонського процесу, ми маємо усвідомлювати, що для нашої вищої освіти він є дуже непростим. Нові виклики ми повинні прийняти не тільки переносячи на наше підґрунтя досвід інших держав, але й пропонуючи європейському співтовариству свої доробки, досягнення, пропозиції, своє бачення проблем. Тобто потрібно досягти гармонійного поєднання європейських нововведень і кращих вітчизняних традицій.
Ми повинні відверто визнати, що за останні роки у сфері вищої освіти України накопичилися складні проблеми, вирішення яких залишається на порядку денному, навіть незважаючи, на наявність чи відсутність таких факторів, як Болонський процес. Ось найбільш разючі з них: 1. Недостатнє визнання в суспільстві рівня «бакалавр» як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. 2. Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом. 3. Нехтування передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. 4. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.
Вищу освіту чекають дуже серйозні перетворення. Це – модернізація системи контролю якості освіти, узгодження дворівневої системи з європейською моделлю, введення загальноєвропейських кредитних заліків і термінів навчання, уведення вченого ступеня доктора філософії тощо. Із документів Болонського процесу випливає, що якість освіти (перший принцип) є основою створення європейського освітнього простору. Тому, наша участь в європейській мережі з гарантування якості у вищій освіті (система ENQA) обов’язкова вже в найближчий час. Мобільність (другий принцип) – важлива якісна особливість європейського простору, вона передбачає мобільність людей між ВНЗ та між державами. В Україні їй заважають системні невідповідності (візовий режим, економічні характеристики, рівень життя тощо). Працевлаштування (третій принцип) є основою забезпечення прав молодої людини на транснаціональну освіту. Можливість влаштування на роботу – це основне питання для вищих навчальних закладах в усій Європі; це стратегічна мета, яка не має альтернативи. Працевлаштування – це індикатор успіхів всього Болонського процесу в цілому. Отже, вищий освітянський поверх європейського простору можуть займати держави, які повністю сприяють студентському самовиявленню, що головним чином забезпечується золотою тріадою – мобільністю, привабливістю, працевлаштуванням. Участь системи вищої освіти України в болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток та набуття нових якісних ознак. Бути Україні активним учасником Болонського процесу означає досягнення нею в майбутньому бажаної мети, а саме: надати молоді можливість, співпрацюючи з Європою, розбудувати Україну і зробити усіх нас громадянами прекрасного європейського континенту. Сподіваюся, що Українська держава, завдяки глибинного реформування вищої освіти цілком спроможна зайняти гідне місце в будівлі, яка має назву «Європа знань». Остання згідно з Болонською декларацією визнана пріоритетним чинником соціального та людського розвитку, є запорукою зміцнення й інтелектуального збагачення європейців, оскільки саме така Європа може надати їм необхідні знання, щоб адекватно реагувати на виклики нового тисячоліття, усвідомлюючи спільні цінності та належність до єдиною соціально-культурної сфери.

ОСНОВНІ ВИСНОВКИ
1. Корінь усіх бід України, яка вже понад двадцять років не може відбутися як європейська держава, криється у низькому рівні освіченості її громадян та лідерів.
2. Наша українська освітня система не є сприятливою до освітніх інновацій – немає взаємодії між освітою, наукою, бізнесом та владою в тому розумінні, яке вкладає в нього цивілізоване суспільство.
3. Українська освіта далека від європейських стандартів і не виконує основної функції – виховання розумної, інтелектуальної та вдумливої людини.
4. Не зрушити освітянського воза без зміни в ставленні суспільства й держави до Вчителя, Викладача, а також в оцінюванні їхньої діяльності.
5. Найвужчим місцем в освітянській діяльності є недостатня увага до змісту освіти. У ній на сьогодні не надано відповідь на головне запитання – чого навчати, скільки навчати і як навчати?
6. Для вирішення проблем змісту освіти, забезпечення її бажаної якості потрібна сучасна інноваційна індустрія технічних, інформаційних засобів навчання.
7. Прогресивним кроком уперед на шляху до побудови в Україні прозорої та чесної системи вступу до ВНЗ стало ЗНО, запроваджене у 2008 років. Це не універсальний рецепт, але перевірений роками засіб лікування корупції.
8. Найбільшими проблемами вітчизняної освіти є надмірна централізованість, брак академічної та фінансової автономії, відсутність системи забезпечення якості освіти, неефективна система державного замовлення.
9. За двадцять з лишком років незалежності наша українська система вищої освіти так і не змогла вписатися в європейський освітній простір, фактично залишившись на задвірках розвитку аналогічних систем країн світу.
10. Парламент України повинен прийняти Закон України «Про вищу освіту», розроблений робочою групою під керівництвом ректора НТУУ «КПІ» Михайла Згуровського, так як він покликаний забезпечити якісну вищу освіту для всіх, поліпшити здатність випускників до працевлаштування, забезпечити мобільність як засіб кращого навчання.

ВЛАСНІ ПРОПОЗИЦІЇ
1. Суспільство та держава повинні глибоко усвідомити, що українська освіта розвиватиметься успішно, якщо буде назавжди позбавлена політичних, відомчих та партійно-корпоративних форматів.
2. Слід визначити прогалини в законодавчому забезпеченні функціонування шкільних фондів і сформувати перелік питань, які потребують додаткового нормативно-правового регулювання.
3. Варто виявити проблемні місця кожної ланки управління освітою та запропонувати конкретні кроки (рекомендації) щодо їх оптимізації.
4. Запровадити практику щорічного моніторингу наближення України до Європейського простору вищої освіти за показниками, встановленими Болонською декларацією та відповідними рекомендаціями загальноєвропейських інституцій.
5. Провести дослідження функціонування системи державного замовлення у вищій освіті, розробити альтернативну модель бюджетного фінансування вищої освіти з урахуванням найкращих європейських практик.
6. Не зменшувати ролі ЗНО, а працювати над його вдосконаленням та покращенням правил вступу. Наприклад, запровадити популярний у багатьох країнах тест загальної навчальної компетенції та надати право університетам самим встановлювати (прояв автономності вишів) вагові коефіцієнти, коли бали з профільних предметів множаться на встановлені університетами коефіцієнти, а також встановлювати пороги – достатню кількість балів із непрофільних предметів, які необхідно набрати для вступу на ту чи іншу спеціальність.
7. Слід внести зміни до Податкового кодексу України, стимулювати бізнес до співпраці з вишами, технікумами та ПТУ, дозволивши їм включати кошти на науково-технічну діяльність, підготовку кадрів у валові витрати.
8. Постійно підтримувати Асоціацію виробників обладнання для навчальних закладів шляхом поєднання державного та приватного інтересів.


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 − 1 =