Зграя з Мукачева

балогаПольові дослідження” закарпатської мафії

Надивившись голлівудської маячні, дехто з нас щиро вважає, що мафія — це стрілянина, ви-бухи і шалені погоні під акомпанемент поліцейських сирен. Нічого подібного! Мафія — штука надзвичайно тихенька. Її присутність в нашому житті можна виявити лише за леге-е-есеньким шурхотом грошових купюр, які з’являються, невідомо звідки, і щезають у такому ж невідомому напрямку. І “хрещені батьки” справжньої мафії аж ніяк не схожі на ватажків бандитських ватаг та на тупі морди, що красуються на стендах “Їх шукає міліція”. В реаль-ному житті все відбувається навпаки: ватаги мафії, зазвичай, є вельми поважними і відоми-ми членами свого суспільства. І портрети їхні здебільшого прикрашають собою не поліцей-ські стенди, а сторінки престижних газет та журналів. Адже мафія — це не звичайне злодій-ське кубло. Мафія — це такий собі синтез криміналу, політики і… державної влади. Точні-ше, окремих представників цієї влади. І без такого дивовижного синтезу мафії просто бути не може. Це по-перше.
А по-друге, багато хто з нас глибоко помиляється, коли гадає, що мафія з’явилася на нашій землі лише після того, як розвалилося соціалістичне суспільство. Байку про те, що організо-вана злочинність є “породженням” незалежності України, вигадали саме ті, хто й створював цю саму злочинність ще у надрах суспільства “зрілого соціалізму”.
Ні для кого нині не є таємницею те, про що десятками років не можна було не, що говорити, а навіть думати вголос. В СРСР не просто існувала, а пишно квітнула система хабарництва та величезної корумпованості радянських чиновників. Певні викриття цієї системи, що з’явилися “на арені” на початку 80-х років та, особливо, в період горбачовської “перебудови” і “гласності”, вразили уяву радянських громадян куди більше, аніж проблеми економіки. Громадяни, яких десятками років переконували у “безгрішності” комуністичних вождів, ра-птом дізналися, що злодіїв серед цих “безгрішних” — не менше, аніж серед “штатних” зло-чинців. І вперше про це говорили не пошепки і не на кухні, щільно зачинивши двері та вікна, а у пресі та по телебаченню. Хоча… Власне, нічого сенсаційного в цих викриттях не було.
В ті часи, які ми нині називаємо “застоєм”, бути господарським, державним або партійним керівником було не лише престижно й почесно. Перш за все, це було ВИГІДНО. Але дивна при цьому вимальовувалась картина. Наприклад, сільськогосподарські підприємства в СРСР завжди вважались збитковими. За винятком деяких колгоспів та радгоспів-мільйонерів, створених та утримуваних “на плаву” заради показухи. Керували такими “демонстраційни-ми” господарствами не менш “показові” герої соціалістичної праці.
Проте, не зважаючи на цю збитковість, голови радянських колгоспів були, здебільшого, лю-дьми вельми заможними і примудрялися годувати величезну кількість партійних державних чиновників. Тобто, платили їм величезні хабарі, дарували дорогі подарунки та забезпечували майже безкоштовними продуктами харчування. Без такої “данини” неможливо було тоді втриматися на керівній господарській посаді.
А згадайте, наприклад, знамениту мережу “штовхачів”, яка існувала в системі постачання і збуту. Та самісінька ситуація, що й у колгоспах, коли директори та головні інженери “виби-вали” матеріали, сировину, техніку, запчастини тощо виключно з допомогою хабарів. І таких прикладів можна наводити сотні.
Отже, в СРСР поруч з офіційним виробництвом існувало виробництво неофіційне (“тіньо-ве”), що найяскравіше виявилося тоді, коли в Узбекистані органи держбезпеки “розколупа-ли” знамениту “бавовняну справу”. Слідчі Генпрокуратури СРСР тоді спромоглися не лише викрити, але й продемонструвати широкій громадськості цілу систему виробництва необлі-кованої бавовни, які в подальшому переробляли у необліковані тканини.
І у кримінальній історії України також є подібні сюжети, про які ані преса, ані суспільство ніколи не чули й не знали. Та за своїми масштабами ці кримінальні сюжети мало чим відріз-нялися від “узбецької справи”.
Так, наприклад, 27 серпня 1986 року о 4-ій годині ранку до Управління КДБ в Харківській області було викликано по тривозі кращих оперативників УКДБ та УМВС. З них негайно створили кілька оперативних груп. Кожній з цих груп було видано пакети з грифом “Цілком таємно”, де було визначено плани арештів та обшуків. І до 7-ої години ранку в СІЗО Харків-ського УМВС уже “гостювали” кілька десятків ділків тіньової економіки та їхніх покровите-лів з числа партійних та державних чиновників. Так у Харкові було розпочато кримінальну справу “побутовиків”, в основі якої була система підпільного виробництва взуття та шкіря-ного одягу з матеріалів, що їх викрадали великими партіями не лише в Харкові, але й в ін-ших містах України. Проте, незважаючи не сувору таємність, ті особи, які стояли за цією справу, все ж спромоглися влаштувати масове вимирання арештованих фігурантів по справі та свідків. Дев’ятеро з них один за одним раптово померли від серцевих нападів.
Подібні скандальні справи регулярно “вибухали” майже у всіх регіонах Радянської України. Масштаби цього лиха були такими, що боротися з ним силами та методами самої лише пра-воохоронної системи було уже неможливо. Адже в надрах радянської економіки “для держа-ви” виникла і міцно стала на ноги підпільна економіка “для себе”. І в самому радянському суспільстві на базі цієї економіки виникло таке собі невидиме “суспільство для себе”, яке складалося з людей, які, хоча й не посідали визначних позицій в державній системі, але за розмірами свого особистого багатства якось непомітно склали той прошарок, який ми нази-ваємо “золотими вершками”. Саме цей прошарок ділків та спекулянтів став своєрідною з’єднуючою ланкою між політично-адміністративною верхівкою та кримінальним “низом” радянського суспільства.
Коли ж комуністично-радянська державна система розпалася, то самі по собі зникли і бар’єри між цими соціальними групами. Де видимо, а де й приховано, але колишні владні “вершки”, “золотий” напівкримінальний прошарок та суто кримінальне “болото” професій-них злочинців густо перемішалися у якійсь дивній субстанції, з якої у середині 90-х років почав формуватися соціальний шар “нових українців”.
Можливо, саме тому, що всі реальні важелі влади у 1991-му році так і залишилися в руках корумпованої компартійної еліти, тісно пов’язаною через клани “тіньовиків” з кримінальни-ми кланами, сталося так, що від найперших годин народження самостійної держави Україна у нас розпочався процес створення не держави для народу України, а такої собі “держави для себе”, власниками якої стали, звісно, державні чиновники минулого і наступного поко-ління. Дозволю собі нагадати цитату з газети “Аргументи і факти”:
“…ДЕРЖАВА ПРИВАТИЗУВАЛА САМА СЕБЕ! ХТО КЕРУВАВ, ТОЙ СТАВ ВОЛОДІ-ТИ! КЕРІВНИК, ЧИНОВНИК СТАВ ВЛАСНИКОМ! САМЕ ВОНИ СТАЛИ ПЕРШИМИ МІЛЬЙОНЕРАМИ ПОЧАТКУ 90-х РОКІВ”.
На базі “економіки для себе” виникла і “держава для себе”. Навіть за марксистсько-ленінською теорією, сталося саме те, що і мало статися. “Антикомуністична революція”, яку здійснили… самі ж комуністичні вожді, принесла народу те, що приносили всі інші револю-ції без винятку: замість старих панів на шию нам сіли інші пани — “новіші”. І, як завжди, ці “новіші” затято переконують нас у своїй “палкій любові” до народу і до країни. Це вже стало просто таки диявольським правилом: найгучніший “патріот” — саме той, хто найбільше по-грабував свій народ.
І не дивно… Вони дійсно — “патріоти”, вони дійсно дуже люблять свою “державу для себе”. Адже свиня також любить свою годівницю. Але справжня Держава — держава народу Укра-їни — їм не потрібна. Вона для них — смерть! Саме тому щоразу, коли у суспільстві з’являються політичні сили та окремі особи, які прагнуть звільнити нашу державу від рако-вої пухлини корупції і реально намагаються це зробити, наші “патріоти” оголошують їм не-щадну війну. Війну у всіх її виявах: від обливання брудом до фізичного знищення. Дещо по-дібне відбувається і тепер, просто на наших із вами очах. Хоча до “гарячої війни”, хвала Бо-гу, поки що не дійшло, але ідеологічна війна — у повному розпалі. Ті, хто створив собі (за наш з вами рахунок) оцю “державу для себе” не шкодують ні лайна, ні дьогтю для тих, хто намагається оту “державу для них” зруйнувати і перетворити її на Державу для нас.
Водночас деякі наші мас-медіа, створені та перекуплені “патріотами для себе”, не шкодують яскравих фарб для самих “господарів тіні”. За прикладами далеко ходити не треба. Беремо хоча би номер газети “Карпатська Україна” від 30 січня 2003 року.
На першій сторінці — гімн мукачівській фірмі “Барві”, що називається “Дзвонити. Та не пу-стодзвонити”. Читаємо:
“Василь Петьовка, Ігор Кріль, Віктор Балога — ці прізвища крутяться на вустах закар-патців не перший рік.
…Для більшості вони — обдаровані, гідні сини рідного краю, для опонентів — сильні су-перники. Але важливо не це. Важливо інше: Закарпаття має своїх лідерів, які здатні подбати про край, про свій народ”.
(“Карпатська Україна”, № 5 (203), 30 січня 2003 р.)
Ну, що ж… Не будемо сперечатись і вдаватися до методів “гідних синів краю”, придворна преса яких настирливо створювала “образ ворога” з “генерал-губернатора” Москаля, а потім — з “партійного” губернатора Різака, навіть не пояснюючи закарпатцям, що ж такого “пога-ного” робили і роблять ці “вороги” для нашого Закарпаття? Давайте подивимося конкретно, яких “лідерів” має наш край в особах “гідних синів краю” В.Петьовки, В.Балоги та інших, і про що саме вони “здатні подбати”?
* * * * * * * * *
РОЗДІЛ І. ПЛІСЕНЬ
Мабуть, більшість наших людей ще й досі здригаються від страху, пригадуючи початок 90-х років. Колишня держава —СРСР — зникла, немов Атлантида, “однієї буремної ночі та одно-го нещасного дня”. Нову державу, щоправда, проголосили, але то була іще не держава, а всього лише уламок імперії, що ледь-ледь тримався на бурхливих хвилях життя, немов шма-ток “Титаника”, який залишився на поверхні жорстокого моря. Втриматися на такому улам-ку можливо, але плисти до берега — марна справа. Ми й трималися, хто як умів. Дехто про-давав батьківське майно, меблі, бібліотеки, хати. Дехто просто зламався та пірнув на дно пляшки. Дехто звикав до злиднів, сяк-так виживаючи на зароблені копійки. А дехто швидко зметикував, що у цьому хаосі ніхто про закони не дбатиме, і швиденько почав розкрадати заводи, фабрики, колгоспи, склади… І майже всі щось намагалися продавати. Проте покуп-ців на “уламку”, в принципі, не було: за які гроші купувати, якщо всі кругом — жеброта і злидні? І саме тоді закарпатці відчули перевагу унікального розташування нашої області. Поруч — чотири європейські держави, де на базарах радо і швидко скуповують все, що ли-ше ми провозили через кордони: горілку, цигарки, електротовари, бензин і т.д. На базарах Кошіце, Ніредьгази, Суботіци, Сату-Маре та інших міст сусідніх держав ми тоді зустрічали знайомих і друзів більше, аніж на вулицях Ужгорода чи Мукачева. А головною темою всіх розмов стала проблема… пошуків товару. Адже з наших крамниць миттєво зникли всі запа-си того непотрібу, який роками лежав на полицях. Купити звичайнісінькі гвіздки або сверд-ла, електропраски чи лампочки можна було на базарах Угорщини або Словаччини, але не у закарпатській торгівлі. Товари просто не доходили до прилавків, бо самі ж продавці, товаро-знавці та інші “бійці спекулятивного фронту” самі ж вивозили їх на закордонні базари, заро-бляючи оті перші капітали в “зеленій” американській валюті, які згодом стануть фундамен-том нинішніх бізнес-кланів.
У найвигіднішій ситуації тоді опинилися працівники колишніх гуртових торгівельних баз, де за часів радянської системи постачання роками накопичувалися скарби дефіциту. Люди старшого покоління чудово ще пам’ятають, що на цих базах навіть за “нормальних” часів можна було придбати все те, чого в магазинах ніколи навіть не бачили. А більшість таких торгівельних баз традиційно знаходилися у промислово-транспортному центрі нашої області — у Мукачеві. І саме мукачівська торгівельна мафія славилася своїми зв’язками і прихова-ними багатствами навіть у ті “застійні” часи, коли за “бізнесові таланти” можна було запрос-то “загриміти” на нари. Проте, такі випадки в Мукачеві досить рідко траплялися: торгашів завжди виручали впливові люди, яких вони запопадливо постачали будь-яким дефіцитом. Саме тоді, ще у радянські часи, зароджувалися та міцніли оті невидимі тенета, що нині пере-творилися у справжнісіньке павутиння закарпатського “князівства” імперії української мафії. Зародок цього “князівства” гніздився саме у розгалуженій системі гуртово-торговельних баз, “столицею” яких на Закарпатті було саме Мукачево. І недаремно це стародавнє місто над Латорицею досить швидко, вже у середині 90-х років, стало “кримінальною столицею” Зака-рпаття.
І саме тут, у торгівельній системі, працювали у ті часи і брати Віктор та Іван Балоги. В цій же системі працював ще один представник цього відомого нині родинно-бізнес-політичного клану — Василь Петьовка. Система, у якій працювали ці хлопці, давала особливо щедрі мо-жливості для “прикордонного” бізнесу. Адже тут було досхочу господарчих товарів, тобто саме таких, які розкуповувалися на базарах Угорщини, Словаччини та інших сусідніх дер-жав особливо охоче і давали дуже щедрий доларовий “навар”. Саме цей “базарний бізнес” і став початком перетворення звичайнісіньких гендлярів на “яскравих особистостей”, “гідних синів” та “сильних суперників”.
Отож, мушу розчарувати трубадурів з “Карпатської України” та інших “бардів” клану Бало-ги-Петьовки: для того, аби забирати зі свого ж складу товари, довірені тобі державою, та пе-репродувати їх на закордонних базарах, не потрібно було мати ані будь-яких “талантів”, ані особливих “організаційних здібностей”. Навіть розуму особливого не потрібно було. Потрі-бні були просто товари — електротовари, наприклад. А цього добра у братів Балог з Петьов-кою було вдосталь. Їм навіть не потрібно було їх роздобувати по всій Україні, як іншим на-шим шукачам “базарних скарбів” того часу.
Поступово обрії дрібної контрабанди братів Балог і Петьовки ширшали, багатшав асорти-мент. За кордон вони вже вивозили цигарки, спирт, горілку і нафтопродукти. Тоді, на почат-ку 90-х, ще не цистернами, як нині, а всього лише каністрами. Ширшали та міцніли й зв’язки з впливовими людьми як у нас, так і у ближньому прикордонні. Адже “впливові люди”, по-сідаючи високі посади у державних органах влади, також були не проти зайвої “зеленої” ко-пійки (і не просто “копійки”!!!), але самі “світитися” у контрабандних аферах просто не мог-ли. Проте вони запросто могли допомогти контрабандистському “братству” і роздобути зна-чні партії потрібного товару для перепродажу за кордоном, і забезпечити “вікна” на митниці, і “прикрити” їх від уваги правоохоронних структур. А вдячні ділки, звісно, чесно ділилися з “впливовими” партнерами щедрими прибутками з контрабанди. Поступово ці таємні зв’язки настільки зміцніли, що один з перших керівників прокуратури Мукачівщини став фактич-ним, хоча й неофіційним, співвласником організованої братами Балогами та їхнім кузеном Петьовкою фірми “Рей-Промінь”, зародку майбутньої “Барви”. В районній прокуратурі Му-качівщини почав працювати і молодший брат Віктора Балоги — Павло. Таким чином над кланом, що ледь почав створюватися, було створено надійний прокурорський “дах”. В пода-льшому це чимало допомогло “бізнесменам”.
“Рей-Промінь” зорієнтувався, в основному, на торгівлі нафтопродуктами, хоча й не гребував цигарками та горілочкою. Однак, саме нафтопродукти найохочіше споживалися ближнім угорським ринком у будь-яких кількостях. І саме цей бізнес приносив найвищі дивіденди братам.
Але для того, аби поставити торгівлю нафтопродуктами (як “білу”, так і “чорну” — контра-бандну) на солідну основу потрібно було перейти до продажу не дрібних, а великих гурто-вих партій цього товару. А для цього, звісно, потрібні були дуже великі кошти. Де їх взяти?
Найпростіше, без зайвих формальностей, такі кошти можна було взяти не в банку, а у… кримінальному світі, де тоді, в середині 90-х, оберталося вже сотні мільйонів доларів, яких і близько не було навіть у державних скарбницях. Організована злочинність на той час вже цілком сформувалася в надрах юної України як невидима (а часом — занадто “видима”) держава в державі. І на початку 90-х років уже минулого століття одним з головних “отама-нів” бандитського світу в Мукачеві був такий собі Віктор Кірч, раніше неодноразово суди-мий. Навколо Кірча швидко згуртувалася місцева шпана, яка й сформувала перший на Зака-рпатті бандитський “підрозділ”. “Опришки” Кірча спеціалізувались, в основному, на рекеті, розбої та інших різновидах брутального криміналу. Але “мафією” бригада Кірча ще не була. Це було суто бандитське угруповання, яке лише заважало багатьом ділкам “тіньового” бізне-су і контрабанди. Мабуть, саме тому Віктора Уірча і розстріляли на порозі власного дому досі ще невідомі убивці. А “кримінальним губернатором” Закарпаття став після цього відо-мий мукачівський “авторитет” кримінального світу Михайло Токар. З нього, власне, і почи-нається “ера мафії” на Закарпатті.
Нині дехто запекло заперечує причетність “Гєші”-Токаря до кримінального світу, аргумен-туючи це тим, що Михайло ніколи не сидів у в’язниці і навіть не затримувався міліцією. На жаль, стверджувати подібне можуть лише ті люди, які навіть уявлення не мають про ієрар-хію злочинного світу.
Обов’язкові “ходки на зону”, пишні кримінальні біографії з десятками судимостей, арештів та тюрем повинні мати лише короновані “злодії у законі” (яких на Закарпатті ніколи й не бу-ло), “положенці”, “смотрящіє” і т.д. І ці “титули” надають своїм ватажкам виключно лише кримінальні співдружності.
А “кримінальний авторитет” — це термін не бандитський, а міліцейський. Точніше, “полі-цейський”, оскільки використовується не лише в Україні й Росії, але й у всіх поліях світу. Цим терміном в поліції позначають людей, які самі по собі не є кримінальниками, але корис-туються певним авторитетом і впливом в середовищі професійних злочинців. “Криміналь-ний авторитет” може взагалі ніколи в житті не “нюхати нари”. Більше того, цей авторитет тим авторитетніший, чим коротші до нього руки у правоохоронних структур. Саме таким “авторитетом” і був Михайло Токар-“Гєша”.
Так чи інакше, але “Гєша” став неофіційним “банкіром” братів Балог І Петьовки. За словами мукачівських підприємців, які в ті часи співробітничали з “Гєшою” та Балогами, надати фі-нансову підтримку братам-бізнесменам Михайлу Токарю порадив саме отой прокурорський начальник, який був і фактичним співвласником фірми “Рей-Промінь”. З цих же джерел ста-ло відомо, що покійний Михайло Токар позичив тоді братам понад 2 мільйони доларів США!!! Щоправда, інші свідки цієї історії стверджують, що сума позики була значно біль-шою: по 2 мільйони “зелених” кожному із братів. Але кількість позичених Балогам мільйо-нів, в принципі, не є “моментом істини” в історії клану.
Куди суттєвішим є питання про те, а чому, власне, “Гєша” — вельми розсудлива та обережна людина — раптом ризикнув величезною сумою грошей, вклавши їх у нафтовий бізнес мало кому відомих на ту пору ділків з контрабандистським “акцентом”? Тим паче, що торгівля нафтопродуктами, як і кожен високоприбутковий вид бізнесу, є в Україні справою надзви-чайно ризикованою, пов’язаною з жорсткою конкурентною боротьбою, яка часто-густо пе-реходить у справжні “гарячі війни” між комерційними та суто бандитськими кланами. Та й на Закарпатті у ті роки вже досить впевнено почували себе на ринку нафтопродуктів устале-ні та відомі фірми О. Ямалова, братів Володимира та Віктора Бедя, В.Іванова і, звісно, “За-карпатнафтопродукт”. Балогівський “Промінь” в цій сфері світив не дуже яскраво.
Досвідчений ділок, Токар-“Гєша” не міг не знати і того, що прорватися до прибуткових ве-ршин в цьому “нафтовому болоті” може лише така комерційна структура, яка має вельми потужну підтримку і “дах” в правоохоронних структурах та у кримінальних “штабах”.
Хоча… В наші дивні часи, а тим паче тоді — в середині 90-х років — кримінальні “штаби” дуже часто були своєрідними філіалами правоохоронних структур, забезпечуючи їх куди бі-льшими статками, аніж рідна держава. Але то окрема тема розмови.
Нині ж ми говоримо про те, що, вкладаючи величезні гроші у напівконтрабандне “братство” Балог і Петьовки, Михайло Токар мав бути твердо переконаний у тому, що ці гроші не ста-нуть легкою “здобиччю” правоохоронців або бандитів з конкуруючих “бригад”. Мало того, через свого молодшого брата Іллю “Гєша” стає не лише інвестором, але й співзасновником нової структури, що виникла на базі “Рей-Проміня” — ТОВ “Барва”.
Отож, сам факт його “інвестицій” та співзасновництва в “Барві” уже говорить про те, що “Гєша” чудово знав про таємні, але вельми надійні зв’язки цього “братства” з впливовими людьми в правоохоронних структурах. Нам сьогодні, на жаль, залишається лише здогадува-тися про те, якого саме роду зв’язки поєднували Балог та Петьовку з органами правопоряд-ку: суто “ділові” чи, може, куди глибші й таємніші?..
Та була ще одна суттєва причина, яка спонукала мукачівського “імператора тіні” підтримати завидівських “діловарів”. Ця причина називалася: Сергій Ратушняк та його “РІО-синдикат”.

* * * * * * * * *
ДВОБІЙ: “БАЛОГАН” ПРОТИ “РІО”

Мукачево споконвіку було традиційним суперником Ужгорода в боротьбі за право бути центром нашого Закарпаття. І споконвіку це суперництво було як джерелом прогресу в еко-номічному та громадському житті, так і гніздом головних чвар та інтриг в регіоні. В часи се-редньовіччя, як відомо, і мукачівці, і ужгородці частенько і за зброю хапалися: то ужгород-ські Другети гамселили мукачівських ратників, то мукачівські князі палили Ужгород та око-лиці. Давно то було…
Але раптом історія немов повернула своє колесо у зворотному напрямку. Між мукачівцями та ужгородцями справа знову дійшла до збройних сутичок. З суттєвою, щоправда, різницею: цього разу у двобої сходилися не війська шляхетних володарів, а “бики” з бандитських “бри-гад”. І в цій “кримінальній війні” ужгородці суттєво поступались мукачівцям, “бригади” яких були більш організовані та дисципліновані, оскільки мали єдиного і визнаного всіма бандит-ськими ватажками лідера — “Гєшу”.
Однак у 1994-97 роках силовий баланс почав змінюватись на користь ужгородців. В Ужго-роді з’явився свій лідер, який мав у своїх руках не лише солідну бізнес-структуру, але й сер-йозну державну владу. Цим лідером був мер Ужгорода і мільйонер Сергій Ратушняк.
Зосередивши в своїх руках всю владу у місті над Ужем та всі основні важелі економіки міс-та, Ратушняк став саме тим “центром тяжіння”, навколо якого дуже швидко згуртувався весь Ужгород. І структура Ратушняка дуже скоро стала впливовішою за кримінальне “князівство” в Мукачеві, оскільки “Гєша” не мав у своїх руках ефективних важелів державної влади та за-собів масової інформації, які мав в Ужгороді Сергій Ратушняк.
Окрім того, на відміну від “Гєші”, Ратушняк спирався на економічний потенціал створеного ним “РІО”-синдиката”, навколо якого в Ужгороді об’єдналися майже всі бізнес-клани.
Володарі “тіні” в Мукачеві дуже швидко збагнули всі переваги такої монополізації адмініст-ративної та економічної влади в руках однієї “сім’ї” і негайно використали “передовий до-свід” Сергія Ратушняка. І прототипом “РІО”-синдикату” в Мукачеві мала стати, ясна річ, фі-рма “Барва”, яка працювала у легальному бізнесі, хоча й за рахунок нелегального капіталу Токаря-“Гєші”.
Нині можна хіба що здогадуватися, що покійний “король” Мукачева, скоріше за все, зовсім не збирався поступатися владою Віктору Балозі та Василю Петьовці, а розглядав “Барву”, як свою власність і свій інструмент для створення “імперії Геші” на противагу “імперії Рати” в Ужгороді. А Балогам з Петьовкою, мабуть, він визначав ролі “канцлерів” свого майбутнього “королівства”.
Так чи інакше, але “братство” розпочало свій “хрестовий похід” за владою не під керівницт-вом Віктора Балоги, а під командою Михайла Токаря-“Гєші”.
Проте, якщо Сергій Ратушняк на момент свого прориву до влади в Ужгородській міськраді був фігурою, власне кажучи, невідомою, то Михайло Токар мав аж занадто гучну, але не дуже “презентабельну” популярність. Саме тому не можна було робити з нього “фігуру № 1” на шахівниці публічної влади. Це могло викликати протест у найрізноманітніших верств громадськості міста і області. Розумів це, судячи з усього, і сам Токар-“Гєша”, а тому, ма-буть, і погодився, аби на публічний “арені” виступав не він, а Віктор Балога, який повністю залежав від грошей та милості “імператора тіні”. Сам “Гєша”, вочевидь, був цілковито упев-нений, що Балога ніколи не вийде з-під його, “гєшиного”, контролю і буде слухняно викону-вати все, що накаже “хазяїн”. Так би воно, можливо, й було б, якби…
…Якби в ці плани “володарів тіні” не втрутилася воля третьої сили — політики. Хочемо ми того, чи не хочемо, але реалістичні політики завжди повинні враховувати в своїх діях та планах всі активні сили, що діють в тому чи іншому регіоні. А клани кримінального бізнесу в середині 90-х років були не просто “активною”, але однією з головних діючих сил, хоча й “потойбічних”, на території нашої області, яка стала таким собі “національним парком” транснаціональної контрабанди. І цей фактор почав втручатися у наше політичне життя, не-залежно від “доброї” чи “недоброї” волі політиків та адміністраторів області.

*** *** ***
СИЛУЕТИ В ЗАДЗЕРКАЛЛІ

Отже, десь наприкінці 1996-го чи на початку 1997-го року клан “Барви” починає свій “хрес-товий похід” за владою у Мукачеві. І спочатку цей похід був не просто успішним, а майже тріумфальним: на виборах мера міста над Латорицею Віктор Балога здобуває блискучу пе-ремогу, залишивши своїх суперників далеко позаду. Та не варто думати, що “тріумф” стався завдяки особливим політичним талантам “тріумфаторів” з “Барви”.
Перш за все, гендлярі з “Барви” врахували досвід свого “заклятого друга” з Ужгорода — Сергія Ратушняка. А Ратушняк на той час вже створив свою власну політичну структуру, ві-дому під назвою “Нове Закарпаття”. Ця структура мала свою організаційну мережу, свою пресу ( газети “РІО-інформ”, “Ратуша”, “Корзо” та союзницьку Ратушнякові в той час газету “Срібна Земля”) і свій власний актив, досить впливовий серед педагогів, медиків та інших “бюджетників” обласного центру. “Нова буржуазія” Ужгорода також вимушена була під-тримувати “Нове Закарпаття”, бо інакше ризикувала “нарватися” на великі проблеми. Сло-вом, ужгородська “імперія” Ратушняка почала набирати у регіоні більшого впливу, аніж офіційні органи влади на чолі з командою тодішнього губернатора області Сергія Устича.
І саме тоді, коли Сергій Ракушняк та створена ним структура стали особливо небезпечними, на початку 1997 року з’являються вперті чутки про зближення ужгородського мера з колиш-нім прем’єр-міністром України і лідером партії “Громада” Павлом Лазаренком. Згодом саме з Мукачева ці чутки доводять до відома центральних органів влади уже у вигляді “достовір-ної інформації”. Саме цей фактор і був чи не одним з головних, який сприяв блискавичній політичній кар’єрі… Віктора Балоги та його клану.
Ні, ні! Віктор Іванович не подався до “Громади” і у товаристві Павла Лазаренка взагалі “не світився”. Все було саме навпаки. “Барва”, керована Балогою, зробила ставку на головну по-літичну силу, яка тоді протистояла “імперії” Лазаренка. Цією силою була Соціал-Демократична партія України (об’єднана), що була в ті часи ЄДИНОЮ дійсно реальною, добре організованою і впливовою політичною силою не лише в Мукачеві, але й на Закарпат-ті, в цілому. І ця сила ніколи б не дозволила підвестись на ноги будь-якому політичному конкуренту. Політика, як і бізнес, також живе за своїм головним принципом: “Конкурента не створюють, його знищують!”.
Отже, будь-яка спроба створити свій власний “політбалоган” на противагу ратушняківсько-му “Новому Закарпаттю” в Мукачеві заздалегідь була приречена на цілковиту невдачу. Крім того, самостійна гра на політичній арені вимагала чималих фінансових витрат, а витрачати свої “кревні” не те, що на “політичні забави”, а навіть на серйозний бізнес, який не обіцяв миттєвих прибутків, хлопці з “Барви” не любили ніколи. А тому неважко і здогадатися, що хтось розумний все ж порадив їм не “гратися у політику”, а хитромудро використати потуж-ній політичний та організаційний потенціал СДПУ(о). Що вони з успіхом і зробили!..
Саме об’єднані соціал-демократи і перетворили навесні 1998-го року звичайнісінького генд-ляра В. Балогу на “політичну фігуру”, яка згодом виявилася, за словами лідерів СДПУ(о), “надутим пухирем”. Але цю помилку партія Віктора Медведчука зрозуміє пізніше, коли Вік-тор Балога, ставши уже губернатором області, “кине” соціал-демократів так само, як “кидав” всіх інших своїх партнерів та покровителів, аби не повертати борги — фінансові чи політич-ні.
Не відомо, щоправда, чи встиг зрозуміти свою помилку Михайло Токар-“Гєша”, коли авто-матні черги найманих вбивць поставили крапку на його земній біографії. Можливо, що й встиг…
“Кине” Віктор Іванович і генералів міліції Москаля та Безбородого, які свого часу уклали до-говір між “Барвою” та УМВС про реалізацію через цю комерційну структуру конфіскованих міліцією товарів. Саме цей “конфіскат” і перетворив “Барву” на потужного фінансового “спрута” (і не лише фінансового).
Генералу Безбородому пан Балога “віддячить” тим, що випхає його не лише з посади нача-льника УМВС, але й взагалі з області.
А генералу Москалю, який змінить самого ж Балогу на посаді губернатора області, клан “Барви” оголосить таку непримиренну війну, якої Закарпаття до того часу й не бачило.
Ця війна чимало сприяла тому, що столиця вирішила замінити губернатора області, споді-ваючись, мабуть, на те, що повернення на Закарпаття корінного закарпатця Івана Різака по-кладе край політичним спекуляціям “Барви” на тему “засилля чужинців” на закарпатській землі.
Та не так сталося, як гадалося. Адже для “політиків тіні” навіть сусід буває чужішим за іно-земця. А прихід на головну владну посаду у регіоні соціал-демократа Івана Різака, якого Ві-ктор Балога у 2000 році вижив з посади першого заступника губернатора, а відтак навіть на-казав охороні взагалі не пускати Різака до приміщення ОДА, викликав у клані “Барви” щось на зразок масової істерії.
Але все це буде трохи пізніше. А зараз давайте згадаємо ті перші часи владарювання клану “Барви” в Мукачеві.
Розповідає Олег Іщенко, один з тих, хто першим починав приватний бізнес В Мукачеві, доб-ре знав і братів Балог, і їхнього кузена Петьовку, і покійного Гєшу-Токаря. Нині Віктор Іва-нович і “компанія” привселюдно і гучно називає свого колишнього товариша по бізнесу “ба-ндитом”. Що ж, послухаємо і подивимося, хто ж в дійсності заслуговує на цей “титул”?

КОД БАЛОГИ

Ось така невесела картина склалася в місті, яке стало ПРИВАТНОЮ ВЛАСНІСТЮ членів однієї родини. Того самого клану, чиїх лідерів нам нині підносять в образі “гідних синів” та “істинних патріотів” України та нашого краю. Так, вони — “патріоти”! Але не України і не Закарпаття, а своєї власної “держави для себе”, що сховалася на території Закарпаття.
Мабуть, саме поняття “демократія”, тобто “влада народу”, зрозуміле нашим “демократам з болота” тільки тоді, коли сам цей народ — їхня “приватна власність”. Так само, як і місто Мукачево. Адже, маючи у своєму розпорядженні оті “тіньові” мільйони від “приватизації” міста над Латорицею, зовсім не важко витратити дещицю із них на окозамилювання під ви-глядом “благодійності”, яке неодмінно завершиться “прихватизацією” не лише міського майна, але й міського населення. Адже ніхто нині не може сказати точно і впевнено, скільки саме коштів викачує “Барва” з “приватизованого” міста над Латорицею.
А що ж податкова інспекція? Пам’ятаєте нашу розповідь про особняк пана полковника Че-пака на набережній у Мукачеві? То колишньому керівнику податкової служби у цьому місті “Барва” теж “допомогла” розжитися “хатинкою”, анітрохи не гіршою за особняк пана пол-ковника. І також на затишній набережній. У цій парковій зоні над Латорицею височіє і “те-рем-теремок” колишнього прокурора міста пана Бенци. Вдруге завершується і будівництво особняка голови міського суду пана П. Щербана. Чому вдруге? Та тому, що восени 2003 ро-ку недобудований палац пана Щербана загадковим чином згорів. Було багато гвалту, що ця пожежа — “терористичний акт” і “помста” голові міського суду за те, що він завжди і обов’язково виступав на захист і підтримку клану “необаронів”. Щоправда, міліція з’ясувала, що помста, якщо вона дійсно була, скоріше стосувалася зятя пана голови суду, який не вельми чесно торгував іномарками і “кинув” деяких напівкримінальних клієнтів. Але клан не став очікувати наслідків та висновків слідства: з бюджету міста Мукачева пану Щербану було виділено щедру фінансову допомогу, а тому ми й кажемо нині, що його палац добудовується уже вдруге. Ось так!..
Але про себе наші “барвобарони” також не забули. Розкішні особняки пана Балоги та його кузена Василя Петьовки виросли в самісінькому центрі Мукачева, на вулиці Августина Во-лошина № 31. Раніше тут була школа-інтернат для сиріт-інвалідів. Але сироти “власникам життя” не потрібні. Спочатку клан прибрав до рук територію спортмайданчика сиротинця. Саме тут виросли палаци “барвистого” панства. А потім і сам інтернат перенесли на околи-цю міста, аби не муляв очі “барвонам” та їхнім ясновельможним гостям. Про це неподобство насмілилась розповісти мукачівська газета “Панорама”. Ну, і що? А нічого! Суддя Мукачів-ського суду пан Олег Ціцак визнав “недостовірними” факти (особняки?), які щодня бачать на власні очі всі мешканці міста. Всі бачать, але суддя визнав, що ці палаци “дійсності не від-повідають”! І обклав газету такими астрономічними штоафами, що вона ледь-ледь не закри-лась. Та ще й проти головного редактора В. Гарагонича мало не порушили кримінальну справу за “невиконання рішення суду”. З того часу ні про школу для знедолених діток, ні про самих сиріт ніхто навіть не згадує. Собі дорожче!
А палаців новим мукачівським феодалам виявилось замало. Цілковито монополізувавши владу у місті, вони вирішили прибрати до рук ще й старовинний замок князів Трансільванії, що височіє над містом. З цією метою в структурі “Барви” навіть було створено таку собі фі-рму, власником якої був брат Віктора Балоги Іван. А відтак ця фірма орендувала князівський замок майже на ціле століття. Таким чином пам’ятка історії кількох європейських країн (України, Угорщини, Трансільванії, Австрії) запросто може стати пам’яткою історії “Барви” та музеєм переможної корупції на Срібній Землі. Про це неподобство, до речі, також напи-сала одна із закарпатських газет — “Вісті тижня”. Через декілька днів цю газету закрили рі-шенням суду. І знаєте, хто закрив? Суддя Олег Ціцак! На той час його уже встигли перевес-ти до Ужгородського суду. Клан, окупувавши Мукачево, починав окупацію області. І в об-ласному центрі “свої люди” були конче потрібні.
Хіба можна дивуватися після цього, що “Барва” примудрилася “прихватизувати” не лише бази, магазини і фабрики, але й… залізничну гілку однієї з військових частин. З цього при-воду навіть було порушено кримінальну справу, але вона так і “зависла” десь у нетрях війсь-кової прокуратури, куди її “скинули” наші прокурори в цивільному.
Отож не дивуємося ми і тому, що, окрім усього іншого, клан наших “гідних синів” з “Барви” примудрився загарбати ще й угіддя Морозівського лісництва Мукачівського держлісгоспу, які входять у зону відпочинку санаторію “Синяк”. Саме на базі цього лісництва і було ство-рено заміську резиденцію і “зону відпочинку” нових феодалів із “Барви”. А формальним власником колишнього державного, а нині “Барвівського” лісництва значиться… шофер і охоронець пана Балоги. Отже, не обов’язково бути “швагром”, досить стати просто особистим шофером…
Ми не можемо стверджувати достеменно, але самі ж мукачівці розповідають, що саме на цій лісовій “резиденції” вельми часто гостювали високопоставлені чиновники і народні депутати із Києва. І особливо часто навідувався сюди колишній прем’єр-міністр, потім — опозицій-ний “месія”, а нині — президент України Віктор Андрійович Ющенко. Нічого дивного: кру-гом — така краса і красуні!
До речі, красунь для високих гостей зі столиці у лісову резиденцію “Барви” справно поста-чали… мукачівські сутенери. Як правило, вони привозили сюди ужгородських студенток, дівчаток із сирітського інтерната та професійних шльондр з Будапешта, аби зменшити мож-ливий витік інформації про оргії столичних вельмож у лісовому борделі. Адже прикрі випа-дки, які могли закінчитись гучними скандалами, уже були в “Історії кохання” нових феода-лів з Мукачева.
Так, наприклад, наприкінці 90-х років кузен і “права рука” глави клану Віктора Балоги пан Василь Петьовка постійно з’являвся на людях у товаристві вельми гарної дівчини. Красуню щодня бачили і в офісі “Барви”, і у розкішному червоному джипі пана Петьовки, і у місцевих ресторанах та барах, де її неодмінно супроводжував пан Василь. І ні для кого в Мукачеві не було таємницею, що ця дівчина — “подруга” пана Петьовки. Аж раптом ця “подруга” щезла. Стривожена мама дівчини заявила про зникнення доньки у міліцію. Марно! Дівчина щезла, немов би й не жила на білому світі. Та через декілька місяців, у перших числах вересня 1998-го року, її труп знайшли у підвалі будинку по вулиці Росвигівській. Тіло покійниці бу-ло настільки обгризене пацюками, що мати ледве впізнала доньку за одежею та прикрасами. Хто і за що вбив юну красуню? І хто не побоявся здійняти руку на подругу всесильного і всевладного у Мукачеві “співдиктатора” міста? Невідомо… Прокуратура, звісно, порушила кримінальну справу по факту загибелі дівчини, але… Але ця справа також щезла у безвісті, як і всі інші, де “світилася” зграя із “Барви”. Згодом з міста щезла у невідомому напрямку і мати загиблої дівчини. Куди щезла і що з нею сталося? Теж невідомо! А ще згодом раптово помер дільничний інспектор міліції, який свого часу знайшов труп дівчини у підвалі і пер-шим здійснив низку оперативно-розшукових заходів для з’ясування обставин її загибелі. Можливо, щось таки з’ясував, а тому і помер раптовою смертю? Цілком можливо…
Інша трагічна історія, пов’язана мукачівськими дівчатами та лісовою базою “Барви”, ще за-гадковіша. Цю історію нам розповів відомий закарпатський журналіст Іван Коцур, який до-сить довго і уважно вивчав історію становлення клану “Барви”-Балоги. Отже, свого часу, ко-ли на лісовій базі гостювали вельможні столичні чини на чолі із самим Віктором Ющенко, сюди частенько привозили з Мукачева молоду дівчину-медсестру, яка нібито мала надавати сановним гостям необхідну їм медичну допомогу. Кажуть, що саме вона піклувалася і здо-ров’ям тоді ще майбутнього Президента. Ми не знаємо, звісно, який характер мала ота ме-дична допомога юної медсестри, але сталося так, що дівчина… завагітніла. Ні, ні! Ми нічого не стверджуємо! Адже все могло статися не на “барвівській” базі і не з вельможними гостя-ми із Києва. Діло ж молоде!.. Могла дівчина мати якогось хлопця в Мукачеві? Звісно, що могла! Отож, може, цей легінь і “нашкодив”? Можливо… Але далі сталося те, що важко по-яснити присутністю в цій історії випадкового і “стороннього” легіня. Дівчина народила доч-ку. І невдовзі… раптово померла. ЗНОВУ — РАПТОВО! Маленьку донечку померлої мед-сестри віддали до Свалявського дитбудинку. І саме з цього моменту починаються таємниці. Адже привіз дівчинку-сироту до свалявського дитячого закладу не будь-хто, а особисто… нинішній губернатор Закарпатської області пан Олег Гаваші, який в ті часи (1998-2000рр.) очолював обласне управління освіти. Гуманно, дуже шляхетно! Але за що така честь осиро-тілій дитині? Ви багато знаєте випадків, аби долею осиротілих дітей опікувались наші ясно-вельможні? Ми не знаємо… Але і це ще не всі загадки цієї казки про “Попелюшку з Мукаче-ва”. Досить скоро дівчинку забрав з дитбудинку… сам пан Віктор Балога, який тоді уже був губернатором Закарпаття. Кажуть, що він же й удочерив цю дитину. Шляхетно? Дуже шля-хетно, але… Якби за цією шляхетністю не ховалася таємниця раптової смерті матері та осо-ба справжнього батька цієї дитини. Може, саме це і пояснює раптову шляхетність пана Ба-логи? Тим паче, що в жодній журналістській “поемі” про житіє пана Віктора такий благоро-дний вчинок не згадується ані словом. Чому? Від надмірної скромності? То ця риса характе-ру ніколи не була притаманною пану Балозі. Чи, можливо, він знає, хто насправді є батьком цієї дитини? І можливо, знає про те, що саме смерть матері допомогла поховати таємницю імені справжнього батька дитини? Цілком можливо… Але невідомо. Відомо лише, що саме з цієї пори пана Балогу вперто і наполегливо називають… кумом Віктора Ющенка. Але ж ді-тей вони начебто не хрестили. Чи все ж хрестили, але дуже і дуже таємно?.. І можливо, що у Мукачеві нині живе не нова “Попелюшка”, а маленька “Залізна маска”? Але дуже сумнівно, що комусь закортить шукати ключ до цього “Х-файлу”. Адже журналіст Іван Коцур, який першим зацікавився “залізною маскою” і першим розповів цю історію, нещодавно… РАП-ТОВО ПОМЕР! Код Балоги?!..
Можливо, саме цей код і дає ключ до розгадки найбільшої таємниці пана Балоги: таємниці його стрімкого кар’єрного злету. Так чи інакше, але можна впевнено припустити, що саме в чинадіївському лісі вдячні гості клану “нових баронів” Мукачева вирішили перетворити гос-тинного пана Балогу з “володаря” міста на “герцога” Закарпаття. І на початку 1999-го року нового закарпатського губернатора знайшли не у капусті, а в сауні під селом Чинадієво.

“МУКАЧЕВО – УГОЛОВНАЯ СТОЛИЦА ЗАКАРПАТЬЯ”

Именно так назывался обширный материал журналистки Галины Каплюк, появившийся в прошлом году на сайте информационного агентства “Главред”. Пани Галина Каплюк пове-дала всей Украине о “многотрудной” и “славной” судьбе господина Балоги, тогда еще – гу-бернатора Закарпатья. Главный источник информации пани Каплюк – исповедь самого же господина Балоги. А эта “исповедь” сразу же привела пани Каплюк к весьма неприятному выводу: господин Виктор Балога “со товарищи” – выходец из чисто уголовной среды! Но пусть говорит сама автор статьи на сайте “Главреда”:
* * *
“Мукачево давно следовало бы сделать ОБЛАСТНЫМ ЦЕНТРОМ Закарпатья. И не по-тому, что там живет нынешний губернатор Виктор Балога, просто именно в этом го-роде находится ЦЕНТР ВЛИЯНИЯ на все происходящие процессы в регионе еще с нача-ла 90-х, когда Мукачево превратилось в один из САМЫХ КРИМИНАЛЬНЫХ ГОРОДОВ В УКРАИНЕ.
Именно тогда, с легкой руки местного “авторитета” Геши (Михаила Токаря) и его по-допечных, венгерская полиция, составляя карту преступности мира, на территории СНГ обозначила лишь три крупных КРИМИНАЛЬНЫХ ЦЕНТРА – Москву, Киев и МУ-КАЧЕВО (!!!). Однако, ЛИДЕР МУКАЧЕВСКОЙ ПРЕСТУПНОЙ ГРУППИРОВКИ НА-ВЕЛ ПОРЯДОК В ОБЛАСТИ, четко распределив сферы влияния, и вызывая при этом уважение даже местных правоохранителей своим умением прежде договариваться, а не прибегать к вооруженным разборкам.
Тем не менее, приносившие огромные деньги потоки контрабанды, ринувшиеся через открывшуюся после развала Союза границу, были взяты им под контроль, и Закарпатье зажило по четко установленным правилам. Во второй половине 90-х Геша начал ак-тивно ЛЕГАЛИЗИРОВАТЬ свой бизнес, вкладывая огромные средства в разного рода фирмы. Именно в это время поднялась коммерческая фирма “Барва”, которую возгла-вил Виктор Балога…”
(Інтернет-видання “Главред”; Галина Каплюк, “Виктор Балога: в Закарпатье нет собст-венности Виктора Медведчука”; 19.08.2005 г.).
* * *
В одном лишь этом маленьком отрывке очерчено сразу несколько сенсационных открытий, каждое из которых заслуживает на отдельное расследование (и не только журналистское, кстати).
Во-первых, почему не украинская милиция, а именно ВЕНГЕРСКАЯ полиция обратила столь пристальный взгляд на маленький закарпатский город Мукачево, приравняв его, хотя бы на уголовном уровне, к таким мегаполисам, как Киев и даже Москва? Чем заслужило ма-ленькое Мукачево такую международную “славу”?
Во-вторых, почему не органы государственной власти, а уголовный “авторитет” Геша (То-карь) сумел сделать то, о чем, со слов господина Балоги, пишет пани Галина Каплюк: “ЛИ-ДЕР МУКАЧЕВСКОЙ ПРЕСТУПНОЙ ГРУППИРОВКИ НАВЕЛ ПОРЯДОК В ОБЛАС-ТИ, ЧЕТКО РАСПРЕДЕЛИВ СФЕРЫ ВЛИЯНИЯ…”? И почему об этом загадочном фе-номене так спокойно рассказывает журналисту “двойной” губернатор Закарпатской области Виктор Балога. Как правило, подобные вещи наши чиновники всячески скры-вают от глаз масс-медиа и народа. А Балога — ничуть!Выходит, что ему уже некого и нечего бояться в нашей странной державе? Почему? Давайте посмотрим…
В-третьих, каким это образом удалось человеку, который не имел за плечами ни солидного тюремного стажа (Геша никогда не привлекался к уголовной ответственности и, конечно же, в тюрьме никогда не сидел), ни высшего образования (Михаил Токарь сумел закончить только ПТУ в своем родном городе), ни опыта коммерческой деятельности (в торговле Геша никогда не работал, в отличие от господина Балоги) получить в строгой иерархии уголовно-го мира такой значительный статус, какой имели только “коронованные” воры в законе? А ведь человеку, не “топтавшему зону” просто немыслимо было стать ни “коронованным” во-ром в законе, ни даже “смотрящим”. А “Геша” стал!.. Как? Фантастика? Да нет… В уголов-ной среде фантастики не бывает. Очевидно, мукачевец “Геша” имел в этом невидимом мире своего могучего покровителя. Даже чрезвычайно могучего! Но об этом несколько позже…
В-четвертых, пани Каплюк публично признала то, что давно знают все закарпатцы:
КОММЕРЧЕСКИЙ КЛАН “БАРВЫ”, КОТОРЫЙ И ПРЕДСТАВЛЯЕТ СЕГОДНЯ НА ЗАКАРПАТЬЕ КАК ГОСУДАРСТВЕННУЮ ВЛАСТЬ, ТАК И ПРЕЗИДЕНТСКУЮ ПАРТИЮ “НАША УКРАИНА”, ВЫРОС ИЗ УГОЛОВНОЙ СРЕДЫ, БЛАГОДАРЯ ФИНАНСОВОЙ ПОДДЕРЖКЕ И ПОКРОВИТЕЛЬСТВУ “БАНДИТСКОГО КОРО-ЛЯ” ЗАКАРПАТЬЯ ГЕШИ (М.ТОКАРЯ).
И неизменным лидером этого порождения уголовного мира (фирмы “Барва”) все эти годы был дважды экс-губернатор Закарпатья, личный друг нашего Президента, а поэтому и “чрез-вычайный министр” господин Виктор Балога. “Сын полка” мукачевской братвы! Выходит, что наша родимая мафия, которая ранее плодила на свет исключительно “воров в законе”, ныне “воспитывает” для Украины “министров в законе”? Чрезвычайно ценное новшество для будущего Европы, куда так поспешно гонят нашу державу “апельсины” Виктора Ющен-ка, кума и покровителя господина Балоги – удачливого “выдвиженца” преступного синдика-та!…
Но, может быть, внезапный расцвет фирмы “Барва” и ее стремительный прорыв на господ-ствующие высоты в органах государственной власти не имеют отношения к уголовному “княжеству” Геши? Может быть, это просто стечение обстоятельств? Увы, такого “может быть” быть просто не может! И вот почему…
О тесной связи соучредителей “Барвы” с лидером уголовного синдиката в Мукачеве знают все предприниматели этого города, многие из которых в свое время тесно сотрудничали и с Гешей, и с кланом “Барвы”-Балоги. Да и сам Виктор Иванович Балога никогда НЕ ОТРИ-ЦАЛ своих отношений с Токарем-Гешей. Впрочем, скрывать было бы довольно смешно, так как в числе соучредителей “Барвы” вполне легально фигурирует… родной брат уголовного “князя” – господин Илья Токарь, выросший от мелкокалиберного бандита до… главы Мука-чевского райсовета, а затем — Мукачевской районной государственной администрации. За-метим, что этот невероятный карьерный скачок произошел уже без участия Геши, убитого в декабре 1998 года, но при непосредственном личном участии клана нынешнего министра украинской “чрезвычайки”.
А о том, что отношения Геши и будущего господина министра имели характер, мягко гово-ря, “специфический”, знают в Мукачеве даже местные воробьи. Если вы захотите узнать об этих отношениях поподробнее, то мукачевцы с удовольствием вам расскажут, как покойный “король” бандитов Мукачева Геша публично бил рожу будущему министру, тогда еще – все-го лишь мэру Мукачева. “Потчевал” прямо у него в кабинете, не стесняясь ни секретарш, ни многих свидетелей… Таким образом, отношения “вора в законе” и коммерсанта-политика строились по принципу: “ХОЗЯИН – СЛУГА”. А в роли “Хозяина” выступал, конечно же, Геша, главарь закарпатских разбойников образца 90-х годов. А поэтому не стоит и сомне-ваться в том факте, что не “коммерц-политик” Балога “выводил в люди” Токаря-Гешу, а как раз наоборот: Геша сделал из жулика-торгаша “человека при власти”!..

“МЕНТЫ И МАФИЯ – ЕДИНЫ!”

Тут кое-кто из читателей может взвыть от восторга: “Во, талантище был этот Геша! Из грязи — да в князи!”. Не спешите умиляться и восторгаться. Карьера Токаря-Геши действительно была стремительной, но не “фантастической”. Во-первых, Геша действовал в полном согла-сии… с закарпатской милицией, которая руками его “бригады” сумела ликвидировать все ос-тальные преступные группировки на Закарпатье. Особенно жесткой была ликвидация ужго-родских “бригад” В. Адилова и С. Андрийканича, которые, по правде сказать, и в подметки не годились “воинству” мукачевца Геши. Но все же очень мешали мукачевцам взять под свой полный контроль бизнес-территорию Ужгорода и “окна” на словацкой границе. Совме-стными усилиями милицейских “орлов” и гешиных “отморозков” братва Адилова и Андрей-канича была ликвидирована в кратчайшие сроки. Заметьте, что с “полком” Геши-Токаря, ко-торый и был ГЛАВНОЙ УДАРНОЙ СИЛОЙ БАНДИТОВ на Закарпатье, никто и не думал бороться. Наоборот, Гешин “полк” и милиция выступали против мелких “бригад” дружно и в ногу. Именно тогда и сложилась в области ситуация, о которой пани Галина Каплюк говорит столь умиленно: “Лидер мукачевской преступной группировки навел порядок в области, четко распределив сферы влияния и вызывая при этом уважение даже местных право-охранителей…”.
Еще бы! Ведь в результате такого “сотрудничества” Геша получил Ужгород “на кормление”, а менты – благодарности, должности, большие звездочки на погоны и… свою долю от бан-дитской добычи. Вот за эту щедрую “долю” все эти годы и шла ожесточенная грызня в са-мих же руководящих кланах закарпатской “ментуры” (чтобы не путать с настоящей Мили-цией). Грызня, завершившаяся “милицейским бунтом”, “спецоперацией “Авангард” и мифом про “Ужгородский Беслан” и “вооруженную банду” экс-губернатора Ризака в ноябре 2004 года…
Кстати, эта “доля” была частично даже ЛЕГАЛИЗОВАНА при помощи той же фирмы “Бар-ва” господина Балоги. Два года тому назад в руки закарпатских журналистов попали весьма “пикантные” документы: копии договоров о “совместной деятельности” Закарпатского УМВД Украины и фирмой “Барва”. И в этих договорах были четко расписаны роли “подель-ников”: милиция конфисковывает товары и передает их коммерсантам из “Барвы” для реали-зации, а “Барва” – продает конфискованное и отдает милиции 50% от выручки. Все пополам! Как и водится в воровских “общаках”. Впервые такой договор был подписан в 1997 году, ко-гда бандитами и “Барвой” фактически руководил Геша-Токарь, а милицией Закарпатья… полковник (теперь — генерал) Геннадий Москаль, будущий губернатор Закарпатской и Лу-ганской областей, первый заместитель милицейского министра Юрия Луценко, а ныне — представитель Президента Украины в Крыму.
Но тогда, в 1996-97 гг. полковник милиции Геннадий Москаль не стеснялся открыто прини-мать прямо у себя в кабинете (начальника УМВД Закарпатья!) “кассира” и главного помощ-ника бандитского “короля” Геши Михаила Ланьо, более известного закарпатцам как “Блюк”. Кстати, о том, что генерал милиции Геннадий Москаль поддерживал связи с этим “бандит-ским генералом” Блюком уже пребывая на должности губернатора Закарпатья, и даже тогда, когда стал заместителем министра внутренних дел Украины (руководителем именно крими-нального блока милиции!), неоднократно писали журналисты не только закарпатских, но и всеукраинских масс-медиа. После этого не стоит даже удивляться тому, что “бандитский полк” мукачевской мафии ехидно смеялся над потугами господина Луценка “покончить с бандитами” в области. На Закарпатье в “черные списки” министра внутренних дел попали, кажется, все, кроме… настоящих бандитов. Они живут и здравствуют, припеваючи…

ХОЖДЕНИЕ ЗА ТРИ ТРУПА

И все же стремительная карьера “бандитского короля” Закарпатья Геши-Токаря до сих пор остается во многом неразгаданной тайной. Но разгадать эту тайну все-таки можно, если со-поставить несколько фактов, мало известных гражданам Украины.
Ну, начнем хотя бы с того, что покойный “король” Геша-Токарь вовсе не был создателем мукачевского преступного клана. На заре “бандитской эпохи” в Мукачеве Геша был всего лишь… подручным у настоящего организатора и лидера мукачевской мафии. А этим лиде-ром был некий мукачевец Виктор Кирч, которого сегодня почему-то поспешно забыли.
В отличие от Геши, никогда не “топтавшего зону”, Виктор Кирч прошел курс тюремных “университетов” еще в Советском Союзе, а поэтому пользовался у местной шпаны бесспор-ным авторитетом. Именно он, Виктор Кирч, сколотил в конце 80-х годов прошлого века од-ну из первых на Закарпатье “бригад”. Основу этой “бригады” составили парни не просто спортивного вида, но и хорошей спортивной закалки – борцы и боксеры.
Именно они установили свой полный контроль над рынком продажи машин “Жигули” на Закарпатье. Каждый счастливчик, купив “Жигули”, должен был заплатить “дань” бандитам Виктора Кирча еще до того, как покидал терминал. Вторую “пошлину” новый автолюбитель оплачивал тем же бандитам за право… проезда по территории Закарпатья. Таким образом, бандитский “атаман” Виктор Кирч намного опередил нашу державную власть, которая до сих пор не решится: нужно установить налог за транзит по территории “Украинской Швей-царии” или ну его на хрен?… У “опришков” Кирча таких сомнений не было и быть не могло: любишь кататься – люби денежки платить!
Под плотную “опеку” бандитов попали и все торговцы продуктами “зеленого змия”. А в те времена, как вы, наверное, помните, “змию” у нас было туго: совсем загубила его горбачев-ская борьба с алкоголем, загнав “змия” в цыганские табора и на подпольные “хаты”. Поэто-му “змиево молоко” предприимчивые закарпатские хлопцы гнали из Венгрии. А из “Украин-ской Швейцарии” хитрый “змий” расползался по всей Украине, добираясь и до российских широт. Но на дороге “змия” и его продавцов стояли “заставы” крепких парней из Мукачева: “Бабки” – на бочку!”.
И “бабки” текли широкой рекой, не уступавшей водочному потоку из Венгрии. Таким обра-зом, основная деятельность “бригады” мукачевцев перешагнула государственную границу и распространилась на территорию Венгрии. Именно тогда скромный город Мукачево и стал “головной болью” венгерской полиции. Но и родную землю бандиты не забывали: мукачев-ская “бригада” быстро взяла под свой контроль все базары на Закарпатье, а эти базары в те времена славились по всей Украине. Потом появились новыевиды бандитского “бизнеса”: рэкет новоявленных бизнесменов, поставка закарпатских красавиц в бордели соседней Венгрии. Потом – контрабанда иностранных машин. Потом…
…А потом Виктора Кирча расстреляли из автомата на пороге его собственной виллы в Му-качеве. Убийство до сих пор не раскрыто… Но точнёхонько так же через несколько лет кил-леры “завалили” и самого Токаря-Гешу, который был в “бригаде” Кирча “помощником ата-мана” и “держателем кассы”. Именно поэтому после гибели Виктора Кирча Геша взошел на осиротевший бандитский “престол” и стал лидером мукачевского преступного синдиката. Его заместителем и “кассиром” стал уже известный нам “Блюк”. Но кто, какая “третья сила” освободила место для Геши на лестнице воровской иерархии?..
Наверное, та же самая, которая в декабре 1998-го убрала с этой лестницы и самого Токаря – Гешу. Зачем? А вы вспомните рассказы мукачевцев о полной зависимости, вплоть до пуб-личного мордобоя, господина Виктора Балоги от “бандитского короля” Закарпатья. Именно в декабре 1998-го года у Балоги, тогда уже не просто руководителя “Барвы”, а мэра Мукаче-ва, появляется реальная перспектива стать губернатором области. Во время катастрофиче-ского наводнения осенью 1998-го молодой мэр Мукачева сумел понравиться всесильному Президенту Украины Леониду Кучме, который навестил затопленный паводком город. И вопрос о будущем губернаторе Закарпатья стал вполне актуальным. А тут – Геша!.. Неужели и губернатору области бандитский “король” будет бить ясновельможную морду прямо в на-чальственном кабинете? Недопустимо!!!
И “третья сила” убирает Гешу с дороги, расчищая путь к губернаторству лидеру “Барвы”, вполне зависимому от власти мафиозных структур, но более “перспективному”, чем “благо-родный бандит” Геша-Токарь. Точно так же, как в свое время “беспредельщика” Кирча по-меняли на “дипломатичного” Гешу.
Кто же расставлял и расстрелял фигуры на “шахматной доске” уникальног закарпатского по-граничья, меняя “отработавшие” фигуры на более перспективные? Кто выступал в роли та-инственной “третьей силы”? Ведь в то, что Гешу убили именно те “самодельные киллеры”, которых поразительно быстро нашла и “повязала” милиция, на Закарпатье не верят даже пьяные ёжики. Кое-кто запускал в оборот слухи про то, что “бандитского короля” убрали по “приказу есдеков”, так как Виктор Балога состоял тогда в активе СДПУ (о). Но этот миф развеял сам Виктор Балога, который, не успев стать губернатром, объявил партии социал-демократов беспощадную войну “до полной победы”. Эта война и по сей день не закончи-лась…
Но цепь нераскрытых убийств в период “перестройки” мафии Закарпатья не ограничивался одной только смертью Токаря-Геши. В конце лета 1998 года таинственным образом исчезает в Мукачеве молодая красавица, которую знали в этом маленьком городе как подругу верхо-вод клана “Барвы”. Через определенное время, в начале сентября 1998 года, скелет местной красавицы, до костей обглоданный крысами, нашли в подвале многоэтажки на улице Росви-говской в Мукачеве. Кто и за что убил подругу одного из местных “баронов”? Это до сих пор неизвестно.
Неизвестно также, почему так внезапно умерла и молоденькая медсестра, обслуживавшая на “фазенде” фирмы “Барва” высокопоставленных гостей господина Балоги. Можно только догадываться о том, что девушки чересчур много знала о тайнах мукачевских мафиози. Не-раскрытым осталось убийство еще одного соратника Геши, мукачевского “авторитета”, из-вестного под “оперативным псевдонимом” Кози. Неизвестной осталась истинная причина гибели бывшего мэра Мукачева (последнего “небарвленого” мэра этого города) господина Василия Ильтьо. Неизвестно, кто угрожал убийством екс-мэру Мукачева Эрнесту Нусеру. Неизвестно, кто поджег квартиру в Мукачеве бывшему начальнику областного Управления юстиции Василию Мангуру. Неизвестно, кто бросил гранату в окно квартиры бывшего со-ветника губернатора области, депутата Мукачевского горсовета Ивана Чубирки. И таких “неизвестных” — немеряно!..
Все эти уголовные деяния так и не раскрыты до сих пор. Но за это никто из руководителей силовых структур Мукачева так и не был наказан. Даже бывший прокурор Мукачева Юрий Бенца, который сегодня стал прокурором всего Закарпатья. Известно только, что приблизи-тельно в то же время, когда были совершены все эти “неизвестные” преступления, господин прокурор получил от хозяев “Барвы” и города очень щедрый подарок – участок земли в пре-стижном районе, где сейчас находится особняк семьи пана Бенцы, а раньше был… детский садик для детей-инвалидов. Но дети – это такая “мелочь” по сравнению с интересами вла-стелинов!
Еще чуть позже бывший “кассир” и заместитель “короля” города Геши “Блюк” среди бела дня убивает еще одного близкого помощника Геши, местного “авторитета” Кози. Кози тоже претендовал на вакантное “королевское” место, но “Блюк” стрелял быстрее и метче! Убий-ство “не раскрыто” до сих пор, а сам “Блюк” сразу же после “акции” исчез на территории Венгрии, выехав через пограничный контрольно-пропускной пункт “Лужанка”. То ли в Венгрии, то ли в Австрии “Блюк” пересидел “смутное время”, когда руководители закарпат-ской милиции громогласно заявляли общественности, что арест “Блюка” – “дело их чести”. Затем, убедившись, что ни дела, ни чести у наших “ментов” нет и не было никогда, “Блюк” преспокойно возвращается в родное Мукачево, где и становится новым командиром “полка”. Милиция не решается даже тронуть его!
Правда, осенью 2004 года все же решилась. Именно это и вызвало “милицейский бунт”, а за-тем – аресты полковников Русина и Дернового, “международный розыск” генерала Варцабы и, отчасти, арест экс-губернатора Ризака, который и попытался лишить мафию власти в “Ук-раинской Швейцарии”. Но с мафией шутки плохи!.. Так кто же был основным игроком на “поле мафии” в Закарпатье?

В ТЕНИ “ИМПЕРИИ МРАКА”

Пытаясь найти ответ на этот вопрос, мы пообщались со многими представителями как сило-вых, так и криминальных структур Закарпатья. И все они – и “бойцы невидимого фронта”, и вполне “видимая” братва – заявляли авторитетно: первую скрипку в криминальном мире За-карпатья играет вовсе не местная шпана, а одна из мощнейших мафиозных структур Евразии – “Солнцевская” организованная преступная группировка, которая давно уже стала основой международной мафиозной “империи” бывшего киевлянина Семена Могилевича -“Севы”.
Не очень-то и верилось! Где подмосковное Солнцево, а где – Закарпатье?!…
Но оказалось, что уголовное “Солнцево” – гораздо ближе к Мукачеву, чем подмосковное: в Венгрии, Словакии, Чехии… Словом, совсем по соседству. А поэтому уже не показался странным тот факт, что в списке “элиты” солнцевской группировки среди громких имен “Севы”-Могилевича, “Михася”-Михайлова, “Сильвестра” и прочих “аристократов” россий-ского уголовного мира, неожиданно появилась и фамилия… жителя села Загатье Иршав-ского района Закарпатской области Украины Ивана Юрьевича Данканича. Честно го-воря, даже не верилось, что закарпатский “селюк” оказался в “элите” Москвы криминальной. Но источник информации был очень даже надежным: списки членов ОПГ “Солнцевское”, опубликованные на российском сайте “Агентства Федеральных расследований” (www. FLB.ru).
Конечно, фамилия Данканич на Закарпатье – очень распространенная. В одном только Ир-шавском районе Данканичей – несколько сотен. Из них добрая треть – Иваны. Но старые оперативники закарпатских спецслужб именно этого Ивана Данканича вспомнили сразу же: “Этот человек,хоть и прописан в закарпатском селе, много лет уже живет то в Москве, то в Будапеште. На Закарпатье появляется время от времени. Очень авторитетная личность! Свя-зан непосредственно с “Севой” (Семеном Могилевичем, создателем и “Хозяином” междуна-родной мафиозной “империи”) Бывало, что наши “оперы” обращались к Ивану за помощью, чтобы избежать бандитских “разборок”. И он помогал…”.
К этому мы можем добавить лишь то, что Загатье – село, соседнее с родным селом господи-на Балоги Завидовым, хотя эти села и находятся в разных районах. Но в школу Виктор Бало-га и все его родственники по семье и по “Барве” ходили именно в соседнее Загатье. А поэто-му вполне логино предположить, что “солнцевский” авторитет Иван Данканич и нынешний министр МЧС Украины господин Виктор Балога знакомы друг с другом еще со школы. От-сюда и тесная связь с лидерами “солнцевской” группировки. Кака в песне: “Школьные годы чудесные!”.
И еще один интересный факт: Загатье — родное село бывшего губернатора Закарпатья Сер-гея Устича(его отец, кстати, был директором именно той самой школы, где учились господа Данканич, Балоги и Василий Петьовка). А ведь именно с “легкой руки” экс-губернатора Ус-тича в середине 90-х годов начался бандитский грабеж закарпатских лесов. И начался этот грабеж именно с иршавских лесов, где разбойничал тогда брат бывшего губернатора. И львиная часть ценного карпатского бука шла, кстати, именно в Венгрию, где и находится “Генеральный штаб” самого Могилевича-“Севы”. А из докладных записок ведущих спец-служб Европы и США давно уже стало известно, что “Сева” строит свою работу на четко организованной структурной основе: за каждую подконтрольную территорию или вид под-польного бизнеса отвечает соответствующий “направленец”, как и положено в настоящем “Генштабе”.
Таким образом, можно предположить, что г-н И. Данканич, земляк и ровесник бывшего гу-бернатора Закрпатья, и стал таким “направленцем”, отвечающим в “империи” Могилевича за работу всех подчиненных ему структур в регионе. Сам этот факт уже говорит о том, что За-карпатье в “империи” играет очень важную роль: вспомните вывод венгерской полиции о “главных центрах” нашего криминального мира: Москва, Киев, Мукачево. Теперь цитата па-ни Каплюк становится вполне объяснимой. Но это лишний раз приводит нас к невеселому выводу: наше волшебное Закарпатье действительно стало “удельным княжеством” главря мафиозной “империи” Могилевича-“Севы”.
А если это так, то невозможно даже представить себе, чтобы “Сева” не уделил внимания традиционному торговому центру “Украинской Швейцарии” – городу Мукачево и его “зна-менитым” бандитам. И он таки уделил Закарпатью свое “императорское” внимание! Об этом нам рассказали в том же “Агентстве Федеральных расследований”.
* * *
“По сведениям правоохранительных органов и прежде всего ФБР, бизнес Могилевича в Украине, равно как и во все мире – это проституция, торговля наркотиками и оружи-ем, нелегальная миграция. Находясь постоянно за границей, контроль над финансовыми потоками Могилевич осуществлял с помощью доверенных лиц. В декабре 1998 года в Мукачеве был расстрелян местный авторитет Михаил Токарь по кличке “Геша”, КО-ТОРЫЙ ЯВЛЯЛСЯ “СМОТРЯЩИМ” (ПРЕДСТАВИТЕЛЕМ) МОГИЛЕВИЧА В ЗА-КАРПАТЬЕ. На пышных похоронах присутствовал некто Вахтанг Уберия (“Ваха”)…
ИЗ ДОСЬЕ FLB: “Ваха” – представитель Могилевича в Киеве. До недавнего времени яв-лялся заместителем начальника Государственного центра комплексного транспортно-го обслуживания “Укрзалізниці”. Стоял у истоков создания “Экспресс-банка”, руково-дителем которого был на протяжении четырех лет, как раз в то время, когда банкиры наживали миллионные состояния в течение считанных недель… Выдвигал свою канди-датуру в депутаты Верховной Рады Украины.

…Сведущие люди утверждают, что “Экспресс-банк” был подконтролен Могилевичу. Как заявил… сам Вахтанг Уберия, они одноклассники с Могилевичем и поддерживают дружественные контакты по сей день”. (Агентство Федеральных расследований (www. FLB. ru); “Дело BONY: украинский след”; 08.06.2000 г.)
* * *
Вот те раз! Ну и дела!!! Выходит, что Геша был “смотрящим” (представителем) самого Мо-гилевича?!… Но ведь “Барву” и клан министра-комерсанта Балоги породил именно Геша! По крайнгей мере, все так и думали до сих пор… Но после подобных открытий невольно прихо-дишь к невероятному предположению: клан мукачевских “политкоммерсантов” в действи-тельности породил не Геша, а сам “император мафии” Семен Могилевич, признанный спец-службами США САМЫМ ОПАСНЫМ ПРЕСТУПНИКОМ СОВРЕМЕННОСТИ.
Геши нет, но клан “Барвы”-Балоги – в целости и сохранности. И сегодня именно этот клан, который наверняка является “структурным подразделением” криминальной “империи” Мо-гилевича, получил всю полноту государственной власти на Закарпатье. И не мудрено, что именно здесь, в “Украинской Швейцарии” проходят сегодня все основные пути и наркоти-ков, и контрабанды, и нелегалов из Азии. Ведь на стыке четырех европейских держав правят “вассалы” всемогущего “императора мафии”. А поэтому очень даже понятно, КОМУ и ЗА-ЧЕМ понадобилось менять всех руководителей силовых структур в регионе и откровенно “вышибать” из этих структур самых опытных, знающих оперативников. Под маской “апель-синовой революции” с органами законной государственной власти расправлялся не “вос-ставший народ”, а “спрут” международной преступной империи!
Тогда понятно все то, что мы и видим на Закарпатье сегодня, после торжества “апельсинов”. Водка – это Балога и “Барва”; сигареты – это тоже они; нефтепродукты – та же компания; контроль над всеми пограничными “окнами”, а значит – над золотыми потоками контрабан-ды, осуществляют все те же “фигуры”.
В принципе, это известно на Закарпатье всем и давно. Но только сегодня становится ясным и то, что за “фигурами” чернеет тень “императора мафии” Могилевича, а вовсе не “демокра-тии европейского образца”. До какой степени нужно презирать свой же народ, чтобы обма-нывать его так цинично?! Выманить на улицы людей якобы для “борьбы за свободу”, а фак-тически руками тех же людей отдать их в “аренду” бандитскому синдикату. Да еще и обви-нить в “бандитизме” тех политиков и руководителей органов власти, которые не позволяли превратить Закарпатье в “удельное княжество” мафии космополитов. А ведь именно Виктор Балога и его собратья по клану и партии Виктора Ющенка так неистово убеждали всех за-карпатцев, что нет на свете больших “патриотов” Закарпатского края, чем они, разлюбезные.
И упрекали своих конкурентов из СДПУ (о) в служении “антиукраинским силам”, не забы-вая при этом упроно называть их “обрезанными”. Это для того, чтобы никто не сомневался в национальной принадлежности этих “антиукраинских сил”. А теперь оказалось, что наши “пламенные патриоты” являются верными слугами именно тех, кого называют в Америке “русско-еврейской мафией”. Хотя… Это тоже “туфта”. Мафия – понятие даже более интер-национальное, чем недостроенный у нас коммунизм. Но в элите “империи Могилевича” сла-вян действительно нет… А славяне из клана “Барвы”-Балоги просто служат этой “элите” и “сдают” ей свой край вместе с украинцами, венграми, русинами, румынами, евреями, рома-ми и прочими доверчивыми земляками.
Но еще далеко не понятно, до каких вершин государственной власти добралась тень “импе-рии Могилевича” при содействии клана мукачевских спекулятивных политиков. Почему возник этот “хитрый” вопрос? Да потому, что в оперативном досье ФБР “Евразийская орга-низованная преступность: организация Семена Могилевича” есть один очень интересный момент: в конце 90-х годов прошлого века Сева-Семен Могилевич и клан Дженовезе (итальянская мафия в США) планировали создание в Украине… ЯДЕРНОГО МО-ГИЛЬНИКА и переработку радиоактивных отходов. На этом знаменитые мафиози со-бирались заработать сотни “свежих” миллионов долларов США.
Тогда этот план сорвался… Но сегодня “апельсиновая” власть Украины снова вернулась к проекту могильника на украинской земле, а именно – в зоне Чернобыля. И когда же эта идея возникла на украинском Олимпе?
ДА ИМЕННО ТОГДА, КОГДА “ЧРЕЗВЫЧАЙНЫМ МИНИСТРОМ” СТАЛ… ГОС-ПОДИН ВИКТОР БАЛОГА! Личный друг и доверенное лицо Президента Виктора Ющенко и “порождение” самого опасного преступника в мире – Семена Могилевича – “Севы”. Именно Виктор Балога организовал и “экскурсию” нашего Президента в зону Чернобыля, за которую и отвечает его “чрезвычайное” министерство. А уже во время этой “экскурсии” и было впервые объявлено, что в зоне будет создан могильник ра-диоактивных отходов. “Голубая мечта” дона Дженовезе и дона Семена!
Совпадение? Может быть… Но выяснять этот вопрос нужно не журналистам, а ведомству господина Луценка. Впрочем, господину Луценко не до того: он ищет “мафию” в школах и сельсоветах, в спортивних клубах и политических партиях оппонентов. А зря! Может быть, достаточно будет взглянуть на соседа по Кабинету Министров?.. И, возможно, сразу станет понятно, о каких “неуловимых бандитах” давно уже плачет тюрьма?”
* * * * * * * * *
Відтоді, як ця публікація з’явилась в українському медіа-світі, не змінилося практично нічо-го. Окрім того, що вихованець мукачівського кримінального світу пан Віктор Балога пере-творився з міністра на керівника президентського Секретаріату. І нині він уже має можли-вість впливати не лише на закарпатську чиновно-політичну дрібноту, але й на життя всієї держави. Неважко собі уявити, яким може стати це українське життя, якщо припущення жу-рналістів про тісні взаємозв’язки клану “Барви”-Балоги з мафіозною імперією Могилевича знайдуть своє реальне підтвердження. А втім…
А втім, дуже сумнівно, що ці припущення хтось наважиться нині перевіряти. Адже ще у 2004 році з “бази даних” Закарпатського Управління СБУ щезли всі матеріали, які стосува-лися діяльності транснаціонального ОЗУ Могилевича на території Закарпатської області.
А тим часом президентська “контора”, скерована колишнім комірником із Мукачева, успіш-но розвалює українську спецслужбу, викидаючи з неї останні залишки досвідчених фахівців. Ще трошки, і бандитському “імператору” С. Могилевичу ніхто в Україні не заважатиме. Можливо, що саме у Києві він, колишній киянин, побудує і головний офіс своєї “імперії”: “MAFIA LTD”. Або візьме в оренду Секретаріат президента на Банковій. А що?.. Свої ж хлопці!.. Домовляться

Олексій Романов


Loading...

Comments:

5 Responses

  1. Дюро із Коритнян коментує:

    Боже як гидко все це читати, але це гірка правда, це у нас, це про нас, це із нами… Невже після такого викладу “бурхливої діяльності” на благо народу України, клан Балог має совість ще іти у владу і надалі думають дурити, грабувати-це блюзнірство та цинізм. Вони, ці братки, мають піти ГЕТЬ! Піти у небуття і дати дихати Закарпаттю чистим повітрям, жити по-новому, без “їх покращення”. Досить глумитися над нами закарпатськими громадянами, розплата за свої “благі справи” не за горами. Час брати в руки гасла, плакати і іти в народ тлумачити, що нас чекає, якщо ця братія із Завидова знов пролізе до влади. Цього допустити неможливо!

  2. Батурина Елена коментує:

    Иван красавец мужчина. Только не понятно разговаривает как будто сопли жуёт. Любая с удовольствием бы от него родила. Он и многих чопских девочек потрахивает. Галина знает об этом. И, как мудрая женщина всё понимает.

    • Сектор А коментує:

      Мудра…. рабиня своїх комплексів. Інша б від такого чоловіка пішла. Але їй нічого не лишається, бо без Івана вона НУЛЬ.

    • Сектор А коментує:

      До речі, Галина знаю цю історію з дитиною. Майже відтоді в подружньому житті в неї все пішло шкереберть. А що вона хотіла, коли свого чоловіка дубасила по молодості? Якось знайшла його у чопському генделику, де він бухав та як трісне йому пляшкою по голові. Який чоловік це витерпить? Відтоді, мібуть, Цар став булькотіти коли говорить…

  3. сектор А коментує:

    Ооо, так от звідки в прокурора Царя сексуальні збочення – все як у тих Балог та балогоподібних.!!!

    Відомо, що коли Цар Ваня працював в Ужгородській прокуратурі, то прямо у кабінеті пустив по колу молоденьку працівницю прокуратури, яку перед тим узяв на роботу. Тобто, подєльників було десь п”ять. Цікава була історія, багато є подробиць, що висвітлюють сутність цього прокурорського уйобка Івана Царя.

    І теж, як в цій статті, у Царя Івана є позашлюбна дитина і….і невідомо, де мати дитини. Кажуть, виїхала за кордон. Але, начитавшись цих жахів зі статті, важко повірити, що з нею все гаразд, бо Іван Цар з тієї ж зграї, шо і герої публікації – бандит, одним словом. Треба щоб правохоронні органи (хоча вони теж бандити) перевірили, чи жива та жінка, чи дійсно вона живе десь за кордоном.

    А дитинка Івана Царя зараз у дитячому будинку сімейного типу, що у Тарновцях – дві краплі води із татусем-прокурором Іваном Царем. До речі, саме Цар змусив цих прийомних батьків узяти дитинку на усиновлення.

    Іван Цар жінку свою посадив у крісло Чопського мера по вказівці Балоги. Вона сама розказувала, що вона “не хотіла, але Ваня так сказав”.

    Така ось хуйня, малята…Можливо, скоро з”являться подробиці цих історій в окремій статті.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven + seven =