Закарпатський поетичний психоз

 книгиМінорні нотатки про регіональну поезію

Після обіду зазвичай гучав дзвінок.

Мене викликав Поет.

Він сидів десь на терасі і раз-по-раз попивав пиво, а перед ним сиділа жертва, яка пила пиво теж. За гроші Поета, які він жертвував, щоб слухач дочасно не втік.

Поет неуважно здоровкався зі мною і говорив до першого співбесідника:

Ану, слухайте ще один.

Я знав, що він уже прочитав свою книжку в твердій обкладинці від самого початку. Радувало мене лише, що до мого приходу він уже перевалив за першу половину книги, і мені доведеться менше терпіти. Бо ж ті вірші чув багато разів. Деякі мимоволі завчив напам’ять.

Книжка поволі вичерпувалася.

Після кожного вірша лунав життєрадісний вигук:

Но, та можемо ми, русини!.. Слухайте ще один.

Поет перейшов до кількох зошитів із недавно написаним.

Сонце холоднішало.

Наступав вечір.

А вірші все не закінчувалися.

Я встав і пішов. Поет, у повному екстазі від своєї творчості, такої дрібниці й не помітив.

Вночі мені снився сон.

Поет нарізав на своїй кухні для мене духмяний шовдарь, якого я з Великодня ще не нюхав.

Їж, Ваську! — сказав привітно.

Я не відмовився.

Побачивши мій апетит, і першу ситість ув очах, Поет вигукнув:

Ну, чи не файно?! То їж ще!

Заставив себе з’їсти ще шматок.

Но, та чи не можемо ми, русини?! — риторично запитував він, і педантично пхав мені в рот вже не такі духмяні та приємні шматки шовдаря. При цьому давив згори на голову, а знизу — на щелепу. Так заставляв жувати.

Но, чи не файно?!

Його регіт, здавалося, стояв над цілою планетою, мов потенційний кандидат ув ужгородські міські депутати над душею виборця.

Я прокинувся в холодному поту.

Поет почав писати вірші пізно. Тому поетичний психоз проявився в нього з такою особливою гостротою.

Під час навчання в університеті в нас були значно слабші прояви такого психозу.

Один, нині знаний, поет (його ввели навіть в навчальну програму одного вузу) не читав у тісному колі своїх віршів, бо від великої хвилюючої любові до них у нього сильно текла з рота слина. Тому він виступав лише з трибуни, де це із зали менше бачили. Інший читав, але прочитавши раз, уже не повторювався перед одними слухачами. Ще один весь час забував написане, але «під газом» для дівчат читав із почуттям, як своє, поетичне слово Тичини. В основному «Як упав же він з коня…» Після чого зазвичай сам і падав. Дуже п’яний був.

Нині поетичні психози тісно злилися з прагматикою буття. Поети стали глибокими диверсійними психологами.

Сивочолий класик, прорахувавши найоптимальніші підходи до свого «об’єкта», стукав у двері й зразу стрімко заходив до кабінету:

Здрастуйте, я знаменитий поет, лауреат премії імені Козубця Юрій Шпилька.

Високопоставлений митник гарячково ховав позапланові гроші під настільні стоси паперів, потів і легко, але гарячково сіпався всім тілом від страху.

Що вам потрібно, пане Юрій? — злякано питав.

Та ось книгу видаю, що буде висунута одною з адміністрацій на премію імені Щупака… Мені б треба якісь кошти на її видання.

Так би зразу й сказали! — нервово, але полегшено реготав митник. Їм приносили каву. Вони пили. Обоє залишалися потім при грошах і здоров’ї. Поезія регіону йшла вперед.

А сестри, сестри? Поетеси молоді? На важкому шляху вони. Цілі кілометри вони проходять між поетами-«метрами». Використовуючи всіх тілесно для наступного поетичного успіху, вони сильно втрачають у первісних свіжих своїх формах, стають плечистими і злими. В них усе ж з’являються перші збірки. Вони довго лежать у книгарнях. Народ до них не йде, як і женихи до колишніх дівчат, які замість любові віддали себе регіональній поезії.

Поет був на цей раз у готелі «Закарпаття». За своїм столиком його, захмелілого, уже не слухали. Говорили кожен про своє. За сусіднім столиком сиділа колишня поетеса, яка замість глибокого вивчення анатомії давнього власного поетичного психозу, заробляла на життя анатомією тілесною. Сутенер цьому сприяв. Велося непогано.

Поет пішов до неї, як на свічку в темряві.

Вона по-професійному приязно вислухала два вірші.

Двадцять доларів! — виголосила відтак свою ціну.

Поет не зрозумів.

Слухайте ще один…

Та пішов ти зі своїми віршами на…

Жінка сердито встала і пішла в ніч від неперспективних поетичних проявів місцевого духовного довкілля.

Вітер не римовано вдарив у скло.

Василь ЗУБАЧ.


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

six + 18 =