Закарпатський фрілансер Гаврош дав “малослівне” інтерв’ю

Пропонуємо читачам незвичне інтерв’ю відомого закарпатського письменника Олександра Гавроша, яке він охарактеризував таким чином:

Особливістю інтерв’ю журналу “Країна” є те, що у тексті запитання викидають, а відповіді ущільнюють до мінімуму. І виходить щось схоже на цитатник. І в цьому щось є, особливо у наш спресований час. Менше слів, ще менше, ще…

Тата не стало у 45 років. Ніколи не скаржився на здоров’я, його забрав інсульт. Два тижні пролежав у комі. Мені було 24 роки, третій тиждень після весілля – медовий місяць.

Тато був приблизно такого віку, як я зараз. Тому часто думаю про смерть. Дивлюся на це по-філософськи. Гоголь помер у 42 роки, Шевченко – у 47.

У природі панує кругообіг. Душа, енергія не зникають безслідно. Мені подобаються індіанські пісні. Може, в якомусь житті був одним із них. Не можемо просто закінчити буття у глині. Врешті – розкладене тіло стає гумусом для трави, харчем для хробаків.

Намагаюся якісно виконувати свою роботу, закінчувати справи – бо ніхто цього за мене не зробить.

Після батькової смерті мама пішла у монастир. Тепер вона – матушка Варвара. Не відмовляли: так вона серед людей, а то сиділа б у чотирьох стінах. Завдяки її молитвам у нас із братом все добре.

гаврош

Олександр ГАВРОШ. Народився 26 березня 1971 року в Ужгороді на Закарпатті. Батько – газоелектрозварювальник, мати працювала на хлібокомбінаті. Має на три роки молодшого брата Юрія. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював журналістом у закарпатських та всеукраїнських виданнях. 10 років був власкором ”України молодої”. Завідував літературною частиною Закарпатського обласного музично-драматичного театру. Нині – фрілансер. Автор 20 книжок – дитячої прози, еротичної поезії, есеїстики, гумористично-детективного роману ”Капітан Алоїз”. П’єса ”Ромео та Жасмин” посіла друге місце на ”Коронації слова” 2007-го. Наступного року письменник став лауреатом конкурсу за п’єсу ”В Парижі красне літо…” За повістю Гавроша зняли художній фільм ”Іван Сила”. Дружина Оксана – викладач Закарпатського художнього інституту, мистецтвознавець. Син 19-річний Данило – студент університету ”Львівська політехніка”

Я – не публічна людина. Письменників мають знати за книжками.

Народження сина сприйняв як знак: Бог забрав одного Гавроша, дав другого.

За 20 років подружнього життя багато ґуль набили. Жити разом непросто, а окремо – ще складніше.

Є сотні видів кохання. У всіх це по-різному.

Спочатку тяжко складалися стосунки з тещею. Вона – із Кривого Рогу, російськомовного світу, а я – корінний закарпатець. Тепер у нас – ідилія. Мабуть, тому, що ніколи не жили разом.

Задоволений своїм середовищем. Не прагну розширювати його.

Від закладеного природою – не втечеш. Не думав, що писатиму книжки. Але у журналістиці стало затісно.

Запитав про друзів перекладача Юрія Шкробинця. Він відповів: у такому віці друзів уже немає. Друг вимагає уваги. У творчій роботі стаєш самітником.

П’ять років живу усамітнено. Зранку снідаю і йду у мамину квартиру працювати. Уже відчуваю, що виснажився, що потрібний колектив. Починаю злегка божеволіти, стаю дивакуватим. Самотність змінює мислення.

Це ненормально, коли людина себе не любить. Вона нещасна і робить нещасними інших. Людський мозок так сконструйований, що мусить любити цю оболонку, адже це – його територія. Має впорядковувати її, удосконалювати.

Якби зустрів Бога, то мовчав би. Бог і так усе знає.

Бог так вибудовує ситуації, що коли щось втрачається, то обов’язково знаходиться щось інше.

Люди, в яких усе гладко по життю, не сповна відчули цей світ. Достоєвський – перед тим, як написати кращі романи – просидів дев’ять місяців у камері-одиночці, перед дулами рушниць йому зачитали смертний вирок, чотири роки пробув на каторзі. Йому не треба було вигадувати героїв. Все, що посилає життя, нам потрібне. Але треба зрозуміти – для чого.

Кожен “свій” читач схожий на автора. Приймає його уявлення про світ, чесноти, манеру спілкуватися чи споглядати “примруженим оком”. Коли пишу, уявляю не читача, а радше його серце. Воно подібне до мого.

У голові прозаїка 20‑30‑40 героїв, і кожен живе власним життям. Часом вони не слухаються автора.

Син не дуже розумно пожартував зі мною. Кажу: “Ну, я все-таки твій тато, нє?” А він: “Ну ти ж мій друг”. Данило з колиски був рівноправним членом сім’ї. Завжди йому довіряли, він довіряє нам. Ніколи сина не били. Хочемо, щоб усі довкола були ­внутрішньо вільними. Затиснуті, муштровані люди потім і зі своїм оточенням так чинять.

Син змалечку мав кишенькові гроші. Ховав їх у скриньці, витрачав, як хотів. Поводитися з грошима теж потрібно вміти.

До критики ставлюся як до необхідної речі. Це так само, як ліки.

Поети – це люди “без шкіри”, які сприймають усе гостро, драматично. Я прожив цей емоційний стан і перейшов до прози.

Корупцію творить народ. Моя дружина не бере хабарів. Інколи виходять навіть на мене. Кажу: “У нас принцип: не беремо і не даємо”.

Свобода – це можливість жити так, як хочеш. Людина повинна мати її стільки, скільки потребує. Свобода у свою чергу накладає велику відповідальність.

Я – вільний, мене не будить будильник. Часто прокидався від того, що мої голосно щось з’ясовують. Або кішка розбудить.

Для закарпатців кава – це предмет культу. Я її не п’ю.

Раніше жили разом із сином. Троє людей у квартирі, і всі хочуть, щоб їм не заважали. Як тільки хтось зникав, двом іншим ставало легше.

Дружина багато років мене пиляє: “Давай поміняємо люстру у спальні, вона надбилася”. Самому цікаво – коли це станеться?


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

8 + 15 =