Закарпатський чорнослив у шоколаді відомий на всю Україну

Певно, нема на Тячівщині людини, котра б не куштувала ці смаколики – чорнослив або курагу у шоколаді, вироблені у цеху буштинського приватного підприємця Людмили Галамбіци. Слава про них розлетілася далеко за межами області й України. Яким же був шлях до успіху пані Людмили і як їй удається розвивати власну “солодку” справу у сільській місцевості?
чорнослив
— Шоколадний бізнес із сухофруктами бере початок з 2006 року. До цього – чотирнадцять літ на Хустській фетрофільцевій фабриці, а в дев’яності – базари, продуктові кіоски, праця в пекарні, – згадує пані Людмила.
А її чоловік, Іван Іванович, займався сушінням фруктів.
– Дуже багато кондитерських фірм приїжджали до нас, прохаючи продати їм чорнослив для кондвиробів, – каже Людмила Костянтинівна. – Чоловік пояснював, що сухофрукти потрібні на цукерки – такі, які колись, ще за радянських часів, виготовляли й на Закарпатті. Тоді я замислилася: а чому ми не можемо робити це самі? І заробити більше з’явиться нагода, й мерзнути на базарах не доведеться.
Тоді Іван Ґаламбіца, аби втілити ідею дружини в життя, обладнав  маленький цех – дві кімнатки п’ять на шість метрів, де трудилося шестеро жінок.
– Спочатку і я працювала з ними нарівні, бо сама хотіла вивчити весь технологічний процес. У нас було мінімум обладнання. Шоколад робили в каструлі на парі, – згадує Людмила Костянтинівна. – Чорнослив наколювали виделкою і вмочували в розтоплену масу. Важко було, адже  спочатку через 3–4 дні цукерка псувалася. Ми не знали, що з цим робити. Аби опанувати тонкощі технології, їздила навіть до Львова – на кондитерську фабрику “Світоч”. Але, звісно, ніхто не хотів ділитися  секретами. Тож минуло кілька місяців, доки ми відшліфували кожен етап процесу. Були певні проблеми і з реалізацією. Магазини не горіли бажанням брати нашу продукцію. Добре, хоч дозвільні служби – санепідемстанція, “Закарпатський науково-виробничий центр стандартизації, метрології й сертифікації” – допомагали і підтримували нас. За порадою фахівців ми розробили власну технологію. І коли продали перші десять кілограмів солодкого товару, то було для нас справжнє свято!
Тож Іван Іванович пересвідчився, що справа дружини має успіх, і на продукцію зростає попит. Побачив і те, що супутниця його життя всерйоз захопилася цим бізнесом. Тоді й сам вирішив докласти рук і вмінь для того, аби модернізувати виробництво. Насамперед було потрібне обладнання. Придбали спеціальну заливну машинку з ємностями, де топиться шоколад. Чоловік збудував ще один цех, став шукати устаткування. Купили апарат із холодильником, де цукерка заливається шоколадом двічі.
Обгортки спочатку виготовляли вручну.
– Коли приходила додому, мала лиш одну роботу – різати етикетки, – розповідає пані Людмила.  – Уявіть собі: кілограм  – це 48–50 цукерок, а робили ми їх по 20–30 кг – скільки то треба було нарізати обгорток!
Тим часом “Солодощі від Людмили” розходилися на ура всією Західною Україною. Терпкувато-солодкий смак чорносливу в шоколаді відчули й за кордоном.На електронну адресу подружжя стали надходити листи з Ізраїлю, Канади, Америки, Португалії, Чехії, Австрії.
– Знайомі розповідали навіть, що наші солодощі їм подали в одній із кав’ярень у Дубаї. Люди писали, що цукерки допомогли їм згадати смак дитинства. Ми були приголомшені, – каже пані Людмила.
Тож незабаром треба було вирішувати питання сировини. Окрім закарпатських слив, для виробництва цукерок були придатні лише плоди сорту Валівка (від назви місцевості Валєво у Сербії, де вони ростуть). Аби не закуповувати чорнослив за кордоном, Іван Ґаламбіца реалізував свій давній задум — закласти сливовий сад у рідному селищі. Виграв аукціон із продажу землі й засадив 13 гектарів.
– Догляд за садом – це величезна робота, однак воно того варте, – вважає подружжя.
З часом Ґаламбіци запустили пакувальну лінію, котра відповідає всім європейським нормам і стандартам. Однак, як із самого початку, виготовлення смаколиків залишилося ручним.
– Сам процес виробництва цукерок дуже важкий. Його можна порівняти з доїнням корови, – пояснює Людмила Костянтинівна. – У підвареної розірваної сливи треба розправити кути, витягнути кісточку, загорнути в неї ядро горіха, віджати один шар, інший – і так кожну цукерку. Якщо не докласти зусиль, слива при термічній обробці здувається. Не всі витримують таку працю. Я й сама на перших порах добряче втомлювалася. Тому без перебільшення можна сказати, що у наших працівниць золоті руки.
Наразі підприємці шукають нові ринки збуту смачної продукції, беруть участь у різних виставкових заходах.
– Хочемо довести, що закарпатський продукт може бути якісним, екологічно чистим і корисним, – підсумовує Людмила Костянтинівна. – Приємно, що наші зусилля не залишаються непоміченими. Але найперша заслуга в цьому – мого чоловіка, котрий в усьому мене підтримує й багато допомагає, а ще, звичайно, колективу, котрий робить усе для того, аби смак наших сухофруктів у шоколаді запам’ятався надовго.
 Наталія Маджара
tyachiv.com.ua

Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − eleven =