Закарпатському політв’язню виповнилося 85 років

тракслер«ДЕ Б ТИ НЕ БУВ – БОРИСЬ ЗА ПРАВДУ І ВОЛЮ УКРАЇНИ»
Ці рядки, винесені в заголовок статті з епіграфу до книжки В. Караташа «Обережно, гранати», в повній мірі стосуються нашого земляка, вихідця з Рахівщини Петра Тракслера. З книжки довідуємося про підпільну групу, яка була організована в таборі «Речлаг», в’язнями, серед яких був і Петро, відбуваючи термін ув’язнення на шахті № 7 у Воркуті.
15 квітня українському патріотові, громадсько-політичному діячеві, інженерові за фахом, політичному в’язню Петру Тракслеру виповниться 85 років.
Народився Петро в с. Луг на закарпатській Гуцульщині в сім’ї лісового робітника. Батьки були чесними, працьовитими ґаздами і хотіли своїм дітям, яких, крім Петра було ще троє, дати належну освіту.
Після закінчення народної школи в с. Луг Тракслер продовжує навчання до 1943 року в горожанській школі, яка знаходилася у Великому Бичкові. Якийсь час працює в сільській управі, а потім допомагає батькам по господарству.
Далі навчався у Великобичківській гімназії, яка вже за радянської влади стала десятирічкою (середньою школою). Як здібний учень, після закінчення школи в 1947 році, був обраний секретарем комсомольської організації, яка спочатку називалася Спілкою молоді Закарпатської України. З червня 1948 року – завідувач загальним відділом окружного виконавчого комітету у Рахові.
Підчас навчання в школі брав участь в пластових і спортивних зібраннях, у національних культурних заходах, а саме в акції по ліквідації неписьменності в області. Ще були свіжі спогади односельців про Гуцульську республіку, Карпатську Україну, туга за якими виливалася в січових та стрілецьких піснях, яких безліч Петро пам’ятає і сьогодні.

тракслер2
Про період навчання згадує друг Петра, його однокласник з Тячівщини, Іван Коршинський: «Вважаю за щастя, що навчався у Великобичківській школі, близько познайомився з Гуцульщиною, з гуцулами, які на мене справили глибоке і приємне враження… Я їм по-доброму заздрив, що розмовляють майже літературною мовою… Скоро ми, буштинці, подружились з добродушними і скромними гуцулами, разом брали участь у спортивних іграх, в хорі, в танцювальному гуртку, та не в останню чергу, при нагоді, хоч і обережно, але сміливо дебатували на різні теми, і, звичайно, політичні, про що нам згодом теж нагадали після арештів на слідстві».
Жага до знань не покидає Петра, і він поступає у Львівський поліграфічний інститут. Проте, не провчившись навіть і двох місяців, 26 жовтня 1948 року був заарештований за «антирадянську діяльність».
Як фабрикували тодішні справи, маємо можливість довідатися з уже розсекречених кадебістських матеріалів на тодішніх молодих студентів. З публікації журналіста Михайла Бабидорича на підставі архівних документів про цей процес: «Я, заступник, начальник відділу УМВД Закарпатської області ст. л-т Зудов розглянув матеріали, які поступили про злочинну діяльність Ягнюка Й.М., Васка С.Ю., Коршинського І.Ю., Андришина І.Д., Тракслера П.П., що (повторення усіх цих прізвищ – М.Б.) є учасниками антирадянської організації українських націоналістів, підозрюються у здійсненні злочинів передбачених статтями…» І ще слідчий записав у протоколі: «Тракслер давав націоналістичну літературу – «Кармалюк», «Шугай», у якій вихвалялися українські націоналістичні герої і брехня на соціалістичний лад СРСР». Отакі були «грамотні» радянські слідчі. Петра на допитах звинувачували у тому, що був членом антирадянської групи ОУН у середній школі Великого Бичкова, залучав до неї інших учнів, давав завдання підготовлювати доповіді націоналістичного характеру про боротьбу за самостійну Україну проти радянської влади.
Незважаючи на знущання і вибивання доказів, на допитах попереднього слідства Петро, як і його друзі, вини не визнав, але вирок не забарився. 6-7 грудня 1948 року військовий трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу засудив Петра Тракслера, Івана Коршинського, Івана Андришина, Стефана Васка на 10 років, а Йосипа Ягнюка на 25 років відбування терміну у різних виправних трудових таборах Російської Федерації.
На Воркуті, за полярним колом, в таборі особливого режиму «Речлаг», на шахті №7 пройшли восьмирічні університети виживання Петра Тракслера. Виснажлива праця, недоїдання, знущання, сира тюремна камера, як і вугільний порох, призвели багатьох його товаришів до загибелі. В шахті і зараз небезпечно працювати, а в таборах тоді людей не рахували. «Смерть дихала нам в спину, – каже Петро. Начальство влаштовувало різні провокації, мало своїх «донощиків», провокаторів, які організовували всякі підкопи під охоронну зону. І тоді втікачів розстрілювали і виставляли на показ іншим. Багато в’язнів не повернулися, були замордовані, гинули від хвороб, катувань, аварій.
Але були і світлі моменти. В цій же шахті відбував покарання також колишній Президент Гуцульської республіки Степан Клочурак, з яким Петро неодноразово зустрічався. Доля таборова звела його з багатьма учасниками Української Повстанчої Армії, з якими довелось бачитись через багато років вже на волі.

тракслер3
Перебуваючи в цих нелюдських умовах, в’язні зуміли організуватися в підпільні групи. Одна з таких груп по виготовленню гранат діяла на шахті під проводом українського націоналіста з Одещини Володимира Караташа, до якої був також залучений і Петро Тракслер. Група по крихтах збирала матеріали від вибухівки, яка використовувалась на шахтах, для саморобних бойових гранат та мін. Група встигла виготовити понад 60 гранат, 40 капсулів-детонаторів до них і запаслася 16-ма кілограмами вибухових речовин, але була частково викрита. Керівники організації не видали своїх побратимів і були засуджені до розстрілу, який пізніше замінили на 25 років ув’язнення. Про діяльність цієї організації можна довідатися з книги спогадів В. Караташа та П. Тракслера «Прометеї Заполяр’я».
Після смерті Сталіна в 1953 році, коли було відпущено з тюрем і таборів різного штибу злодюжок, за політв’язнів ніби забули. Тоді в таборах почали організовуватися страйкові комітети, один з таких комітетів був і на шахті № 7, де працював Петро. Після багатьох переговорів страйком вирішив не ризикувати життям політв’язнів, бо стало відомо, що при відмові від виходу на роботу до страйкарів застосують зброю. Це підтвердилось через день, коли на сусідній шахті № 29, де страйкуючі відмовились працювати, було розстріляно 85 політв’язнів і більш як 250 поранено.
Відбувши вісім років ув’язнення, після неодноразових звернень і скарг, нарешті, 3 червня 1956 року Петро Тракслер був «реабілітований як такий, що засуджений без достатніх підстав і з під варти звільнений. І лише 22 лютого 1958 року Верховний суд СРСР відмінив вироки суддів, а справу про нього припинив за недоведеністю обвинувачення» (Книга «Реабілітовані історією», том ІІ, стор. 548-549).
Воля прийшла, але повертатись додому в Закарпаття було заборонено і ще довгих 28 років він залишився працювати на цій же шахті як вільнонайманий. Там же у Воркуті одружується з Клавдією Ніколенко, онукою останнього козацького отамана калузької станиці на Кубані, батько якої також відбував ув’язнення. Разом виростили двох синів Петра і Володимира. Заочно закінчив Ленінградський гірничий інститут, працював на шахті спочатку майстром, а пізніше помічником начальника дільниці. На батьківську хату, побудовану за кошти Петра, в село Луг повертається разом з дружиною в 1985 році. Сини з сім’ями мали переїхати до них трохи пізніше.
Але невблаганна доля розпорядилася по своєму. Трагічно обірвалося життя молодшого сина Петра, який залишив сиротами двох діточок – Петрика і Світлани. На цьому нещастя, які переслідували Петра Петровича не закінчилися. 15 вересня 2000 року в 9-ти поверховому адміністративно-побутовому корпусі тепер вже шахти «Сєверная», об’єднання «Воркутауголь», виникла пожежа. Через велику задимленість загинуло 10 чоловік, одна дитина – і це був його онук Володька, загинув тоді і старший син Володимир і його дружина Олена Хайченко. Онук і невістка були поховані в Кіровській області в Росії. Обидва його сини Петро і Володимир знайшли вічний спочинок в рідному селі батька Лузі. Внуків Петра і Світлану від молодшого сина виховало подружжя Тракслерів. Обоє вони здобули вищу освіту і вже працюють. Світлана вийшла заміж і народила правнука Максимка, який дуже подібний до свого прадіда.
В часи становлення Української держави, затамувавши біль тяжкої втрати обох синів, невістки і внука, Петро Тракслер активно проводить громадсько-політичну роботу, як у своєму рідному селі, так і в районі та області. За його участю створено Закарпатське крайове товариство політичних в’язнів і репресованих, а пізніше Рахівське районне, де він обирається головою і керує донині. Очолює також районний провід ОУН-УПА.
Разом із своїми побратимами є учасником всіх крайових зборів, республіканських і міжнародних конференцій і з’їздів політв’язнів.
Брав участь у створенні Рахівської районної організації Народного Руху України, крайового товариства «Просвіта», був головою філії районного товариства, є членом ради крайової «Просвіти». Учасник мітингів по вшануванні героїв ОУН-УПА і своїх побратимів по ГУЛАГу. Організатор встановлення пам’ятних хрестів на місці розстрілу еНКВДистами українських патріотів, його земляків А. Грицака, Шведюка та Молдована в Косівській Поляні і Олени Коперльос у Великому Бичкові. Учасник відзначення ювілеїв Карпатської України на Красному полі, 40-х роковин Кінгірського повстання в Чернівцях та Норильського в м. Києві, причетний до відкриття пам’ятника Степанові Бандері у Старому Угринові, учасник гуцульських та лемківських фестивалів, а також просвітянських та інших багатьох патріотичних заходів рідного краю. За його участі під час Помаранчевої революції 2004 року на Майдані Незалежності в Києві було розгорнуто синьо-жовтий стяг села Луг.
Петро Тракслер виписує українські видання газет та журналів, календар «Просвіти». Залюблений ще з воркутинських часів у світлини, яких у нього тисячі, і за які мало не постраждав на Воркуті, коли частина його знімків була арештована. Правда, їх потім було повернуто. Відвідує своїх побратимів, чим може їм допомагає.
За сумлінну працю, вже як вільнонайманий, на Воркуті, нагороджений державними нагородами – орденом «Шахтарська слава» ІІІ ст., медалями «За освоєння Печорського вугільного басейну», «Ветеран праці». Не забули Петра Петровича і в колективі шахти «Сєверная», де його ім’я вписано в Книгу трудової Слави об’єднання «Воркутауголь».
За значний особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток України, вагомі досягнення у трудовій діяльності, багаторічну сумлінну працю президентським указом нашого побратима Петра Тракслера, голову Рахівської районної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, заступника голови Рахівської організації та члена ради Закарпатського крайового культурно-освітнього товариства «Просвіта» нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
На порозі славного 85-ліття бажаємо пану Петру Тракслеру сил і натхнення в подальших роках життя і праці.
Микола ВОВК,
Іван КОРШИНСЬКИЙ


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 + 13 =