Закарпатські журналісти нарвалися на жандарма Європи (ФОТО)

Зробити такий висновок нас заставила звичайна спроба просто сходити на той бік кордону – в благословенну і милу Європу. Так-так, просто перейти красуню Тису, поставити штамп у паспорті на пішому переході в селищі Вилок Виноградівського району, купити кілька шоколадок і повернутися з новими силами для розбудови рідної України. Боже, як ми чекали приязних посмішок угорських митників після Майдану, який гнітюче вплинув на нас, двох громадян України.

ТИСАБЕЧ
Угорські митники чомусь минулої суботи швиденько пропускали явно люмпенізованих суб’єктів з прикордонних сіл, але неприємно перелякалися нас, журналістів, у очах яких мінімально животів вогник свободи. Угорська дама в формі свердлила «чарівними» очима Зубачеві фото на Шенгенських відмітках, дзенькала телефонним апаратом, щось по-качиному крякаючи в слухавку. Нарешті на закличні дзвінки прийшов митник-легінь з вогнем непримиренної ненависті в очах до незрозумілого українця Зубача. Ця людина взагалі майже нічого, перебуваючи на роботі на українсько-угорському кордоні, не розуміла ні російською, ні українською, ні білоруською, ні польською мовами. Слава, звісно, Угорщині, але такому бевзю при «виконанні» службових обов’язків – ганьба.
Він п’ятдесят разів (!) перегорнув посторінково паспорт («О, садист!» – болісно думав Зубач. – «За що ти мене так, друга і патріота Угорщини?!») і час від часу запитував, що Зубачу потрібно в його країні.
– Магазин, – отупіло від такої підозріливості повторював я.
Він гортав паспорт далі і знову питав те саме.
– Магазин, – знову стражденно казав я.
Він, напевно, не знав, що таке «магазин» і дуже видимо лютував від цього. А мені не приходило на пам’ять це слово по-угорському. Та, зрештою, я й перестав його пригадувати, гостро розчарований такою дебільністю заповітної і милої мені перед тим угорської сторони на цьому напрямі. Над Тисою віяв вільний вітер, а в митній будці законсервувалося повітря явного фашизму. Невже за таку Європу ми боролися, за оцю, де нас можуть розпинати ні за що? Просто так, бо якійсь напівбожевільній працівниці митниці здалося, що журналістам з України неприпустимо ходити купувати за свої гроші шоколадки в милій Угорщині?!
Я опам’ятався, перебуваючи в онімілій задумі, від того, що двоє фактичних злочинців протягували мені паспорт, а погляди їх говорили: «Іди!» Це нагадало фільми часів Великої Вітчизняної війни, коли фашисти говорили те саме, а потім пускали в спину навскіс чергу з автомата. Я про всяк випадок оглянувся. Не стріляли! Вже на тій стороні мене очікував зацькований міжгірський публіцист Михайло Юрик.
Далі ми вже дивилися на Європу на рівні села Тисабеч разом. І бачили, чорт візьми, що саме такі митники винні, що угорська громада перестала звертати увагу на неєвропейські тенденції, що з’явилися в зовнішньому вигляді населеного пункту. Пропускання сюди не так інтелектуалів, як людей малокультурних, породили кругом бруд, байдужість корінного населення до своєї великої угорської батьківщини. Асфальт «покрив себе» ганебними дірками, узбіччя потерпали від сміття. І ті самі антидемократичні митники явно заслужили, щоб постановою свого уряду за непристойну неєвропейську поведінку на кордоні перед лицем українських журналістів їм би присудили тиждень виправних робіт по очищенню стічних канав, наповнених сміттям. Дбайте, мовляв, про свою батьківщину не жандармською невиправданою поведінкою, а звитяжною працею. Пара «митник-митниця» вповні заслуговувала на роль спортсменів, які би продуктивно займалися «парним фігурним катанням» у стічних канавах Тисабеча. В селі ж прикро бачити загати тютюнових недопалків, пластику, навіть обривки колючого дроту (чи не з Другої Світової?). В Словаччині за українськими Малими Сельменцями панувало, за нашими спостереженнями, дзеркало щастя і суспільної чистоти. Етнічним угорцям мало би бути соромно за Тисабеч, що є люстром Угорщини на цьому напрямку прикордонного руху.
Далі нам згадалося миле містечко Загонь. Наскільки більш професійні там митники! Які вони ввічливі! Яка радість розливається в грудях після перетину кордону на маленькому казковому поїзді. Така велика і трепетна, що ми часто просто так, на якихось кілька годин їздили туди. Мріялося там мати невелику квартиру, просинатися щоранку з усвідомленням великого неземного щастя: «Я живу в Загоні моєї рідної Угорщини!» Так-так, через чудову поведінку і професіоналізм працівників угорської прикордонної обслуги в Загоні і насправді Угорщина відчувалася своєю, де хотілося бути… бути завжди… Просинатися щоранку, бігти казковими вуличками, де співають по-інтернаціональному веселі півні, ходити до пам’ятника всесвітньому письменнику Петефі, у їхню «вароську хижу» – міську управу – для швидкого вирішення дрібних проблем і просто до друзів на каву… Тисабеч, учися в Загоні!.. Не ганьбіть Європу! Нам за вас соромно!
Василь ЗУБАЧ,
Михайло ЮРИК

ТИСАБЕЧ 2 ТИСАБЕЧ 3


Loading...

Comments:

1 Response

  1. 66 коментує:

    Якісь хворі люди, як можна жити з такою ненавистю? Подивіться на себе, на свої дороги, на своїх митників та прикординників! А те сміття не наші земляки накидали?! В чужому оці сучок бачите, – в своїй не примічаєте і колоди.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four − two =