Закарпатська художниця розповіла про гроші, живопис та мистецтво

ЛеваднеПро це ми приязно поговорили з відомою художницею, членом осередку Закарпатської організації Національної спілки народного мистецтва України Еммою ЛЕВАДСЬКОЮ.

– Поль Валері говорив: «Ніщо так швидко не проходить, як новизна». Мистецтво авангарду, отже, дуже скоро стає штампом… Чи не так, пані Еммо?

– Одиниці щось дивне за своєю неповторністю можуть зробити в авангарді. Скажімо, Кандінський. На Україні ця царина не втішає новизною. З’являються повсюди тривіальні штампи, яких всіляко треба уникати. Для орієнтації і націлу на оригінальність потрібна широка діяльність мистецтвознавців. Таких як Михайло Сирохман, Микола Рогаль, які чудово розуміють і декоративно-прикладне мистецтво. З авангарду в нас виділяються скульптури Василів Романа і Сочки. Якщо поринути в живопис, то мені вельми імпонує творчість Тараса Усика та Ігоря Панейка. Важливо, що їх творчість залишає слід у душі. В декоративно-прикладному мистецтві мало спостерігається тих, у кого тісно зливаються в творчості своє особисте і сучасність. У скульптурі в цьому сенсі яскраво виділяється мукачівець Іван Бровді.

– «Мистецтво – це наука, вбрана в плоть», – говорив Жан Кокто. Це стосується більше реалізму чи авангарду?

– Авангард без реалізму не може існувати. Адже авангард – це імпровізація на базі того ж таки реалізму. Цим авангард і відрізняється, як джаз у музиці від класики. Якщо ж торкнутися хоча б теперішнього народного мистецтва у виконанні наших реалістів – то вони витягують зі скринь вироби прабабусь і майже копіюють їх. А де пошук? За шість останніх років це все не аналізувалося. Виставки проходили без почуття любові до свого народу і створеного ним, тобто «для галочки». Хіба Василь Шип виділявся в різьбі з дерева та Марія Купар у своїх оригінальних вишивках і виробах із бісеру. Не проводилися в нас виставки з інших областей. Немає і колективної думки в нашій Національній спілці народного мистецтва України. Спілка взагалі бездіяльна. От у Бориса Кузьми його художники їздять, роблять пленери, виставки, не ховають голови в пісок від реального життя. А ми хіба що офіс маємо.

– У поета занадто багато слів, у художника занадто багато фарб. Як дійти до лаконізму в їх використанні? Де швидше це робиться – в реалізмі чи авангарді?

– Стиль, повторюсь, немає значення. Все йде від внутрішнього стану митця. В процесі пропускання крізь себе відкидається все зайве. Радісно, що наш художній інститут працює по-новому. Пилип Роман, який звідти, став ініціатором виставки прикладного мистецтва. Основою, скажімо, народного мистецтва повинні бути майстри, які закінчили навчальні заклади, але застосовують сучасні матеріали на народному ґрунті. Оце і є імпровізація! А зараз на виставках «народників» мало новенького – з року в рік повтори. Випадає з прикрого переліку Ярослав Віньковський – сучасний керамік-народник, що видає просто дивовижний авангард на цьому базисі. Такі, як він, мали б і чисельній молоді дати напрямок, щоб вони не втрачали роки і надії.

– Шістдесяті роки. Новий тип модерного мистецтва «поп-арт». Виставка американця Р.Раушенберга в Нью-Йорку. Його головна «Біла картина»: лише біла фарба. Головне в цьому творі – тіні, гра світла на ній. Це назвали «вторгненням життя в мистецтво». Це сталося від нового відношення до мистецтва, чи просто від пересиченості, звичайної ліні?

– Це все просто пошук. І наш Тарас Табака таке робив. В нього була така робота – просто червоне тло під склом. Але робота зупиняла людей. Хоч і обмежене коло тих, хто може щось переосмислити, але і для них має бути постійно «пожива». Табака навіть письмово пояснив, що це не просто робота, а «діалог із глядачем». Всі види мистецтв мають право на існування. А життя покаже істинність напрямів. Пошуки – це і є головний вираз життя. Набридають часто одноманітні пейзажі. Крізь іржу усталеної рутини, на щастя, в художньому інституті проростають нові оригінальні митці. Випускники мали б далі проходити через горнило спілки народного мистецтва, але в «горнилі» ще й не жевріє…

Того ж автора Раушенберга картина «Постіль». На ній – ковдра і подушка, забризкані масляною фарбою. Щось потворне в цьому. Але Раушенберг стверджує: «Потворного не існує. Бо, наприклад, туалет дами – капелюх із перами і норковий палантин – можна вважати жахіттям: на голові панії стирчать пір’їни, а довкруж шиї обмотана шкіра дохлої тварини». Дуалізм мови, що будується на протиставленнях, породжує таке ж мистецтво протилежностей. Чи можна без протиставлень?

– Страшне не протиставлення, а коли в роботах з’являється паразитичний стереотип. Нема часто в митецьких осередках тих, хто вливає в процеси свіжий дух у застояну атмосферу загальної стайні. Їх не поспішають приймати. А головне ж, щоб не було застою, тихого перманентного затишшя, як у болоті Національної спілки народного мистецтва України, його обласному осередку.

– Чи можливе заперечення основного принципу «задум – втілення»? Щоб, приміром, абстрактна чи просто сліпа копія вже зразу могла в людини-глядача породити свій якийсь задум і наступне його втілення? (Свого роду психологічне подвійне мистецтво… «Тінь тіней ідеї», – якщо йти за Арістотелем…).

– Межі цього процесу розмиті. Кожен по-своєму його сприймає. Кожна робота може бути не остаточним втіленням, а поштовхом до набагато ліпшого твору, далекого від першого задуму. Я не розумію твори Вархола. Це – рекламне мистецтво. Я – реаліст. Але і не в тому справа. В мистецтві все має бути спрямоване до людини. Бо для кого ж ці роботи? Якщо для себе – це егоїзм. Тому Вархол Вархолом, а реалізм – вічний. Як і мистецтво епохи Відродження.

– Українці скрізь (і закарпатці не виняток) дуже люблять гроші. На тусовках художників я чую не стільки про картини, фарби, методи досягнення істини, художні прийоми як про гроші, виручені за свої шедеври… Може, грошей у краян буде більше, якщо в натюрморти, адресовані нашому славному народу, додавати зображень грошових знаків – доларів, євро, гривень, форинтів? Скажімо, між масивними зеленими грушами щедро вигинаються, мов родовиті тячівські змії, зелені долари?

– Є дійсно значна категорія, для яких гроші головне. Вважаю, що основне – мистецтво, а для своїх потреб слід удовольнятися мінімумом. Часто торжествує бацила, що виражається в словах: «Він уже тричі отримав премію, а це знаєте скільки?..» А думка про груші й долари дуже цікава. Таку картину, думаю, швидко купили б. Постійні гроші в хаті нікому не зайві. Навіть тим, хто вдовольняється малим.

Розмовляв

Василь ЗУБАЧ


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eighteen + seven =