Закарпатець описав сто облич війни

Про це Андрій Любка пише в своїй колонці у “Контрактах”.

Сто облич війни, і жодного доброго.

Колись я читав книжку «Наполеон і його коханки» і ніяк не міг повірити, що полководець і справді покидав військо під час битви, щоб сховатися в лісочку поблизу й писати любовні листи. Війна здавалася мені тотальною, масовою машиною, що перемелює всіх. А тепер я знаю, що вона дивна й різна, а смерть приходить часом і в формі банки з медом.

war_kiev

Фото з репортажу «Дівчина приїхала до Києва», опублікованого у берлінській газеті «Berliner Illustrierte Zeitung» 22 жовтня 1942 року. «Інге йде на роботу»

Відомий польський інтелектуал єврейського походження Константи Ґеберт (псевдонім – Давид Варшавський) розповідав кілька років тому вражаючу у своїй простоті історію. Отож, під час Другої світової у Варшаві

Так було в ґетто, що розташовувалося в кількох центральних дільницях міста. Але коли молодий чоловік виліз на вулицю всього за кількасот метрів від стіни ґетта, то побачив звичайне міське життя: працювали ресторани, люди на терасах пили каву й сміялися, містом їздили автомобілі. Про війну час від часу нагадували люди в німецькій воєнній формі, але та, інша Варшава, вже не була пеклом на землі, не було слідів тваринного здичавіння людей, це був інший світ. Таким чином у відстані всього в кілька сотень метрів помістилася величезна прірва між війною, смертю і звичайним життям.

Приблизно так, мабуть, почуваються люди, які сьогодні повертаються з війни в наші мирні міста. Легко зрозуміти шок і величезне розчарування, які огортають демобілізованих. Пікніки, шашлики, музика з терас. Або й просто буденна маршрутка, яка їздить у той же час і в тому ж напрямку. Нічого не змінилося тут, у той час як там життя вже немає. Навіть такі прості поняття як дружба, підтримка, зрада, смерть – усе має інше значення за тим невидимим кордоном, що відділяє світ миру від світу війни.

Адже війна, виявляється, дуже індивідуальна штука. Влучним означенням (хоч я й боюся його вживати) є інтимність війни, її приватний характер. Кожен впускає її в своє життя, думки, будні по-різному. Хтось живе, не помічаючи війни, що змінює країну, не цікавлячись новинами й не підтримуючи військо. А хтось із перших днів записався в добровольці. Знайома лікарка розповідає, що пацієнт, у якого знайшли рак, вирішив піти на фронт. Мовляв, уже й так нема чого втрачати, тож можна хоч випробувати себе й долю. Так людина, що вже вагітна смертю, понесла цю смерть іншим. Добре це чи погано – не нам судити, не з цього боку прірви, де квітнуть дерева, гірко пахне арабіка і на вітринах з’являються нові яскраві оголошення про знижки. Війна вже тут, але ще не всі встигли розпізнати її столике обличчя. Коли опам’ятаються, буде запізно.

Андрій Любка

ветеран


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × three =