Всі принади Євросоюзу відчув на собі закарпатський журналіст, побувши більше години з дитиною у кімнаті для затриманих на кордоні.

Про хамство угорських митників, прикордонників та поліцаїв по відношенню до українців вже давно ходять легенди. Із повідомлень у ЗМІ з-року в рік чути, як угорські митники не впускають закарпатських заробітчан з Італії, бо ті буцімто не сплатили Угорщині якесь мито за транзит, поліцаї ловлять українських водіїв, вимагаючи медичні довідки, які є необов’язковими у ЄС… А нещодавно, на власній шкурі довелося відчути хамливість мадярських митників і щодо української преси.

Ситуація, котра переросла у вкрай неприємну, сталася 21 липня у пункті пропуску «Тиса» неподалік закарпатського Чопа на території угорського пункту перетину «Загонь». Проконсультувавшись попередньо з одним ніби компетентним українським офіцером-прикордонником щодо правил подорожування з дітьми за кордон, вирішую провести для дитини невеличку екскурсію прикордонною Угорщиною. Рано-вранці заїжджаємо на «Тису». Українські митники і прикордонники, без будь-яких запитань пропускають на угорську сторону наш мікроавтобус з дитиною.

Простоявши близько години у кількасот метровій черзі, потрапляємо на угорську митницю. Під’їжджаємо впритул до митного контролю, звично даємо вусатому мадярському митнику паспорти, пояснюємо, куди і для чого їдемо. Той, виявивши, що з нами їде дитина, пояснив, що довіреності від матері, запису дитини до батька у закордонний паспорт з дворічним шен геном та свідоцтва про народження замало для перетину кордону. Мовляв, потрібна окрема віза, навіть якщо дитині один день. Я зрозумів, що мій український товариш-прикордонник мене жорстоко дезінформував, але, як законослухняний громадянин, погоджуюсь повернутися з дитиною назад в Україну. До того, щоправда, отримую від митника з номером службового посвідчення RH 1276326 за просто так на свої запитання порцію визвірення у вигляді «Ти що непонімать, садіться у машіну і жді…»…

Відтак, вусатий мадярський митник привів старшого, котрий ще раз мені став пояснювати, що потрібно повернутися. Я ще раз повторив, що згоден і що зрозумів. На цьому б неприємну історію на кордоні можна було б і закінчити, якби той же вусань не забрав мій паспорт і не попросив мене з дитиною, котрій немає ще і 5 років, пройти у їхній відділок до кімнати для затриманих.

Питати, чому, для чого і куди мене ведуть, було марно. Мадяр сказав, що слабо спілкується «на мойом радном русскій язик», що тут «меліція», після чого ще раз крикнув, мовляв, сидіть тут і не висовуйтеся. Відтак відкрив мені якесь маленьке прокурене приміщення зі сміттям, котре дуже нагадує наше КПЗ, і наказав чекати.

Моя мала донька, звичайно, не зрозуміла таких жартів «дяді міліціонера» і почала проситися геть із накуреного приміщення. Я плюнув на перед остороги митника, підійшов до кабінета, куди віднесли мій паспорт, представився журналістом і попросив пояснити мені, що тут відбувається, за що і наскільки мене затримано і попросив перекладача. Натомість почув порцію хамства на ламаній російській мові, а згодом зрозумів, що журналіст для угорського митника чи прикордонника це — як червона ганчірка для бика.  Дитина почала плакати, я нервово з надією на якусь допомогу набираю номер українського консульства в Ніредьгазі. Однак, у неділю там вихідний…

Сиджу далі у кімнаті для затриманих, дихаю димом, ловлю погляди задоволених поліцаїв, котрі показують у мій бік пальцем, сміючись один до одного, мовляв, он затримали українського уйшага (журналіста), а він ще й упирається… Через хвилин 20 до мене прийшло двоє поліцаїв і принесли на моїй «рідній» мові «Информационный листок о проверке на второй линии контроля». Просять підписати. Я питаю про перекладача. Мені же раз кричать, щось типу: «це ж твоя рідна мова, ти що не розумієш, підписуй!..». Підписую інформаційний листок, почувши обіцянку митників мене відпустити ще через 20 хвилин.

20 хвилин довелося чекати довго. За той час кілька разів ходив дізнаватися, за що мене затримано. Натомість такий собі Дьордь Іштван пригрозив, що якщо не буду сидіти мовчки у кімнаті для затриманих, мене з дитиною тут залишать ще на чотири години. Ще через деякий час після цих «люб’язнощів», мені приносять протокол, де мене названо «зачепленою» стороною і нахабно написано брехню, що рішення «органів» мені оголосили через перекладача на рідній мові. Тут слід сказати, що на українську мову мадярські митники сприймають як ламану російську. Бо коли я намагався протестувати і щось пояснювати, мені сказали, щоб я перейшов на «нормальній русскій язик», бо мене «нє понімать». Мені дали зрозуміти, що якщо не підпишу брехливий протокол, буду сидіти ще 4 години з дитиною у холодному накуреному «кецку». Одразу пригадалася розповід українського Генконсула у Ніредьгазі Сергія Бороденкова про те, як десь 5 років тому на цьому ж пункті пропуску, українець, не витримавши хамства, відкусив мадярському митнику з пальця. Я почав розуміти мотиви того бідняги, але все ж вирішую підписати брехливий протокол і вже не вірячи правді, йду від мадярів подалі, на Україну.

Вже повертаючись на Ужгород, зауважую задоволені обличчя угорців, котрі без віз, без проблем, без затримань. Спокійнісінько їдуть на україну відпочивати, купувати наші дешеві цигарки та паливо… Чесно кажучи, «за державу обідно» стало… Коли ж ми, прості українці чи навіть українські журналісти, так безпроблемно їздитимемо у Європу…

P. S.   Вже приїхавши в Ужгород, про інцидент з образами з боку угорських митників я електронною поштою у вигляді скарги направив до українського консульства в Ніредьгазі. Паралельно звертатимуся за коментарем таких «дружніх» дій наших сусідів до Генконсула в Ужгороді. Але це вже — наступна історія…

Павло БІЛЕЦЬКИЙ

clipnews.info