Вісім сходинок у безсмертя

Нова книга Дмитра Федаки про Олександра Духновича
Олександр Духнович – знакова постать у культурі Закарпаття. Тож закономірно, що час від часу з’являються книги про нього. Тепер оця – «Дмитро Федака. Олександр Духнович: Сходинки у безсмертя» (Ужгород: Вид-во «ТІMPANІ», 2013, 132 с.).
Таку книжку від видавця і літературознавця Дмитра Федаки слід було й очікувати, бо ж іще в тоталітарні часи, коли слово «будитель» на означення просвітителя офіційно вимовлялося із аж до лайливості негативним відтінком, працюючи редактором видавництва «Карпати», він ініціював багатотомну серію видань «Бібліотека «Карпати» і відредагував у ній укладений Олексою Мишаничем том «На Верховині» (1984). Тут найповніше у порівнянні з усіма іншими попередніми збірниками подано твори закарпатських будителів Олександра Духновича, Олександра Павловича, Анатолія Кралицького, Олександра Митрака, Івана Сільвая, Євгенія Фенцика…
Етапною в осмисленні місця Духновича в розбудові закарпатоукраїнської культури стала його редакторська робота в рамках відзначення Духновичевого 190-річчя від дня народження над виданням першої на теренах тодішньої країни окремої книги великого Будителя краю (Олександр Духнович. Твори /упорядкування Олени Рудловчак, передмова Юрія Бачі, примітки Дмитра Федаки. –Ужгород: Карпати, 1993).
Закарпатська обласна державна адміністрація, орієнтація її працівників, від яких залежала книговидавнича сфера, а завдяки їх впливу й очільників краю на духовні цінності посприяли Дмитру Федаці, на цей раз як редактору видавництва «Закарпаття», вийти у 1998–2010-х роках до читача з поважними змістом, обсягом, науковим рівнем і поліграфічним виконанням книгами табуйованих у радянські часи Августина Волошина –дві книги, Василя Ґренджі-Донського – дві книги, по одній – Андрія Патруса-Карпатського, Івана Ірлявського… у серії «Письменство Закарпаття». Серія налічує 21 книгу, у тому числі шість томів Лучкаєвої «Історії карпатських русинів». У ній вийшли у світ й «Вибрані твори» Олександра Духновича (упорядкування, підготовка текстів, передмова «Сходинки у безсмертя» та примітки Д. М. Федаки; Ужгород: Закарпаття, 2003). На її 566 сторінках представлені і поезія, і проза, і драматичні твори, і публіцистика, і щоденники та листи, й уривки із наукових творів, і фольклорні записи закарпатського Будителя.

духн
Передмову та примітки до цієї книги й покладено в основу видання «Олександр Духнович: Сходинки у безсмертя» – емоційної, науково обґрунтованої, принципово популярної, згідно із задумом автора, розповіді про одного з найвидатніших представників історичного Закарпаття ХІХ століття.
Книга вийшла до Духновичевого 210-річчя, яке якось майже непомітно проминуло торік, і присвячена світлій пам’яті нашої землячки, уродженки міста Мукачева Олени Рудловчак (у дівоцтві Микити). Завдяки старанням цієї жінки (та ще М. Ричалки, І. Мацинського, В. Микитася) у 1968 – 1989 роках здійснено видання трьох томів із 4-томного, найповнішого досі зібрання творів Олександра Духновича, четвертий, доведений нею до завершення, чекає на свого видавця. Слова із її інтерв’ю О. Гаврошу у 2003 році про те, в чому головне значення Духновича, взято епіграфом до книги: «У тому, що він своєю багатогранністю увійшов майже в усі закутки духовного життя закарпатських українців. І утримував це життя. […] Духнович завжди був над своїм сучасником і тягнув його за собою».
У тексті цього монографічного дослідження про Духновича багато інших промовистих цитат. Одна про те, що відчував подвижник, коли у 1847–1848 роках упродовж півроку представляв Пряшівську капітулу в сеймі у Братиславі і був у меншості серед глухих і байдужих до народних проблем депутатів угорського сейму: «На публічних нарадах переважала не стільки розсудливість, скільки насильство і якась незвичайна озлобленість… з думками розсудливішої частини чи то духівництва, чи міських громадян, зовсім не рахувалися, і не бралися до уваги жодні пропозиції – їх вже заздалегідь було відхилено».
Процитовано статистичні дані про число слов’янських народів та їх кількість, занотовані у 1862 році автором крилатих слів «Я русин был, есмь и буду»: «Велико Россов – 50, Мало- и Белорусинов – 15 милионов сынов, Ляхов, Поляков, Мазуров 9 450 000 …» – і т.д. про чехів, моравців, шлезаків, словаків, болгарів – аж до кашубів і лужичан, що стало поштовхом для висновку: «ніяких інших русинів, крім «малорусинів» та «білорусинів» у Духновича нема», отже, закарпатських русинів він ототожнював із «малорусинами». Задля переконливості подається відтворений фотоспособом автограф «Статистики славян» із Духновичевого записника.
Взагалі фотодокументів у книзі багато – автографи першої сторінки автобіографії Духновича, фрагментів його віршів «Піснь простонародна», «Русин», «Юлія», світлини титульних сторінок його рукописних і друкованих книг, 6-сторінковий текст вірша «Жизнь Русина» із «Книжиці читальної для начинающих»… Ілюстративні матеріали створюють відчуття присутності в тій епосі, коли творив закарпатський Будитель, підштовхують прочитати супровідний їм текст «Сходинок у безсмертя». Подано також світлини прижиттєвого портрета у рукописному журналі Ревуцької гімназії в Словаччині портрета Духновича в останні місяці його життя (робота невідомого автора, знайдена на горищі Мукачівського монастиря), прижиттєвий портрет у рукописному журналі Ревуцької гімназії в Словаччині та літографічний портрет роботи художника Дезидерія Миллого (1934)…
Оригінальна і композиція книги. Сім її сходинок – це прожите земне життя неординарної людини за складних історичних умов (сходинка перша), 2-га «Освітянсько-педагогічними перелогами та нивами» – матеріалізовані у ненастанних прижиттєвих клопотах, рукописах і книгах помисли Будителя про кращу освіченість краян; 3-тя – про видання місяцесловів-календарів та «поздравленій» як просвітницьких книг для найширшого кола тогочасних читачів, для краян-селян для поліпшення усіх їхнього побуту і господарювання; 4-та – про внесок Духновича у духовне буття народу –знаменитий молитовник «Хліб душі», його «Молитвенник для руських дітей» і «Літургічний катехізис»; 5-та – «Красне письменство»; 6-та – «Слово журналіста-публіциста»; 7-ма – наукова сходинка, долаючи яку Духнович написав «Истинную исторію карпато россов» «Історію Пряшівської єпархії», «О народах крайнянских, или карпатороссах угорских». 8-ма – «найтриваліша у часі, якій продовжуватися» – про всеосяжну ходу Духновича і його творчості до читача за життя, по смерті і аж до нашого сьогодення, коли вже маємо далеко за 2000 видань Будителя та публікацій про нього.
Автор згадує тих, хто популяризував творчість цієї яскравої особистості, – крім Олени Рудловчак, Я.Головацького, А. Дідика, Г. Кінаха, М. Демка, О. Маркуша, Ф. Тихого, Ф. Арістова, Ю. Сака, М. Манька, Ю. Бачі, Ф. Науменка, С. Гостиняка, І. Мацинського, П. Скунця, О. Гавроша, С. Федаки… Процитовано слова Августина Волошина з його брошури «Пам’яті Олександра Духновича» (1923) про місце великого Будителя русинів-українців Закарпаття в причинно-наслідкових зв’язках між минулими і новими часами: «…Духнович засіяв нам звіздою своєї письменної праці тоді, коли начинався час бистрого і опаснійшого упадку нашої народної жизни, коли стали пропадати всі скарби руського самосознання… його сильний голос будив нас в ночах найглибшого народного сну і причинив то, що зоря нашого народного Воскресіння встрітила туй нас ще перед повним винародовленням». Заслуговують на згадку і книги «Великий пробудитель Закарпаття» (Філадельфія, 1953) Миколи Вайди, «Невідомий Олександр Духнович» (1993) Ю.Бачі та Д. Данилюка, «Александер Духнович» (2003) Михайла Беленя, осяжна розвідка автора цих рядків «Етнічна ментальність Олександра Духновича» (1995).
«Сходинки у безсмертя» Дмитра Федаки сприймаються як спроба уникнути тих недоліків у вивченні та популяризації спадщини закарпатського Будителя, на які чесно вказувала Олена Рудловчак: «Духновича ніхто в цілості не осягнув. З його творчості завжди щось виключали. Церква викреслювала одні речі, мадяри – другі, комуністи – треті. Треба мати на увазі, що він був вельми багатостороннім».
Після огляду життя і творчості Духновича та ходи його спадку до широкого читача, автор наголошує, що мусимо у подальшому з метою його повсякденної присутності серед нас здійснити: «По-перше, оскільки у зв’язку з нинішніми реаліями на Пряшівщині подальше потужне дослідження творчості Духновича унеможливлене, його слід продовжити в Ужгороді… шляхом створення в Ужгородському національному університеті наукового інституту імені Духновича широкого мовознавчого, літературознавчого, і не тільки, профілю. По-друге, … зовсім не зайвими не лише для освітян краю, а й усієї України були б факсимільні видання трьох Духновичевих «Книжиць читальних…» – вони різні, у всякому разі двох перших, різниця між другим і третім виданням не надто істотна… А Духновичева «Народна педагогія…», крім випуску у факсимільному вигляді, мала б вийти як поважний том освітянської серії «Пам’ятки педагогічної думки Закарпаття» в оригіналі і паралельній подачі сучасною українською мовою разом з іншими Духновичевими творами цієї тематики. Слід зауважити, що й саму серію поки що не засновано, хоча вона давно проситься у світ, аби явити небуденні напрацювання краю у цій царині. Туди ввійшов би поважний том народної педагогіки закарпатців з уст його величності народу, повнокровний том вартісних, але геть призабутих авторських педагогічних праць краян, створених до Духновича, серед багатьох подальших – два-три обсяжні томи Августина Волошина, які стали б відкриттям не тільки для України, а й ширшого світу. По-третє, підготовка до друку, хоча й досить тривала у часі, багатотомника Духновича в Україні для найширшого сучасного читача на рівні вітчизняної і світової текстології. Потреба в ньому уже давно, ще з часу перших повоєнних публікацій окремих творів на теренах України, де автор не «был» («быв», «бов», «був» у мовленні закарпатців) русином, а «бил», тобто «бив» їх і т. п… Аби це здійснити, слід напрацювати у найдрібніших деталях принципи подачі текстів, як це було зроблено силами двох академічних інститутів у Києві при підготовці до друку 50-томника Івана Франка».
Наскільки всебічно автор нового науково-популярного дослідження висвітлив сторінки діяльності великого підбескидського Русина-Українця як письменника (поета, прозаїка і драматурга), журналіста-публіциста, організатора шкільництва, вченого (педагога, історика, етнографа, мовознавця, філософа), священика ЧСВВ, релігійного, політичного і громадського діяча, як небуденну особистість, що належить не тільки своєму часові, а й вічності, читач дізнається, пройшовши усі вісім сходинок книги, передмову та післямову до них.
Іван СЕНЬКО


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × five =