Відомий закарпатський видавець підтримав Тимошенко

ребрикАргументів на користь кандидата в Президенти України Юлії Тимошенко особливо шукати не доводиться, бо вони очевидні. Те, як сприймає персональний склад і дії нинішніх (тимчасових) інститутів державної влади (Президента, Кабміну і Верховної ради) Європа та Америка – з одного боку, Росія – з другого, власне – найсерйозніший чинник вибору.
Ніхто не применшує самодостатності конкретних персоналій нині діючого державного апарату, але що сьогодні реалізовується великою мірою зовнішня і внутрішня державницька настанова Юлії Володимирівни: політична, економічна, соціальна, – сумніву не викликає. І це у гіперскладних умовах, в умовах геополітичного і цивілізаційного розлому Центрально-Східної Європи з епіцентром в Україні.
Систематично оприявлювані в ЗМІ рейтинги кандидатів не сприймаються інакше, як спроба радикально вплинути на хід виборчої кампанії. Від багатьох чинників в Україні та поза її межами залежить, аби вибори відбулися в один тур, тобто, щоб 25 травня Петро Порошенко набрав достатню кількість голосів виборців. У цьому є певний сенс. Як і в тому, щоб ці голоси в першому турі були віддані за Юлію Тимошенко. Але різниця в тому, що для Тимошенко це не є конечною умовою. Навпаки, її штаб наполягає на відмові від форсування, якими винятковими аргументами та політичною доцільністю воно не виправдовувалося б. Процедуру виборів Президента необхідно витримати в абсолютно прозорому режимі.
Серйозні спроби антагонізувати двох лідерів Президентських перегонів, на щастя, не мають успіху, як також безперспективні потуги «маргіналізувати» Юлію Тимошенко. Якщо розглядати передвиборну кампанію як жанр, то взаємопоборювання усіх претендентів в ЗМІ поки що не перетинає межу «дозволеного». Тобто: арсенал викривальної чи звинувачувальної аргументації сторін відносно «мирний», більше дошкульний, ніж убивчий. А це залишає відкритою і безболісною перспективу нормалізації владних стосунків після оголошення та затвердження результатів виборів.
Така загальна настанова ведення передвиборчої кампанії з боку Юлії Тимошенко є суттєвою, знімає градус «апокаліптичності» результату перегонів і, зрозуміло, додає певності при робленні вибору.
Нинішня ситуація в Україні дуже непроста.
Початок XX століття обіцяв великі перспективи становлення й утвердження на європейських теренах таки нової держави України, про яку вже авансом говорилося політиками сусідніх (також молодих) держав з неприхованою повагою як про Колоса в центрі Європи. Не сталося.
Утворення держави України наприкінці століття закономірно стало важливим політико-юридичним фактом новітньої історії Європи і світу. Проте сам факт визнання світом, міжнародна «реєстрація» її як суверена, ще не давали підстав говорити про те, що держава дійсно відбулася.
Україна надто повільно йшла до незалежності. Навіть Росія, якій вигідно було боронити сильну федерацію, не встояла перед спокусою свободи і випередила Україну із проголошенням суверенітету.
Чому так сталося? Чому п’ятдесятимільйонна республіка, маючи давні традиції, могутній потенціал національно-патріотичного руху за незалежність і, головне, сприятливі політичні умови, не стала в авангарді державно-будівничого процесу на теренах Союзу РСР. Відповідь одна: політичне керівництво України було заскочене розвитком подій, у планах своєї діяльності не мало навіть штрихів програми самостійного державного будівництва, не бажало цього і, ясна річ, не знало як це мало б робитися.
Наслідки соціально-економічного розвитку нашої держави у XXI ст. невтішні. Не ставши на ноги, країна програє за всіма показниками, які є визначальними для отримання нею статусу суверенного суб’єкта.
Держава поступово сповзала у економічну й політичну кабалу як до Сходу, так і до Заходу, і є очевидною загроза втрати економічної, а, значить, і політичної незалежності.
Причина – в діяльності керівництва держави упродовж десятиліть за принципом: «держава – це я» на фоні тривіального міфу про виважену програму і відсутність належного правового забезпечення, про кардинальні економічні реформи і прикрі помилки. А ще світова економічна криза. Про покращення рівня життя народу, носія суверенітету нашої держави, говориться, як про реальність далекої перспективи.
Влада від Кравчука до Януковича ставила собі як позитив недопущення в Україні чеченського і т. п. варіантів. Це дійсно було підтвердженням факту громадянської єдності, високого рівня суспільної культури і терпимості українського народу. Нам не загрожувала громадянська війна з вини народу. Попри різницю між Сходом і Заходом України, між політичними ідеями і симпатіями, і навіть між різними соціальними групами громадянська монолітність була очевидною і незаперечною.
Але минулося. Якщо в державі й став можливий бунт – це не братовбивча війна, чим нас лякають і як це хочуть нині подати Росія Путіна і українські олігархи, а спротив режиму олігархів, кровно й фінансово вживлених в імперську доктрину Росії Путіна, владі громадянського суспільства, яке витворили Майдани України. Це пряма інтервенція Росії, яка патронувала політику «приватизації держави», тобто – узурпацію влади, підпорядкування діяльності державних інститутів інтересам обмеженого кола фінансово-політичних структур з далекоглядною програмою самоліквідації на користь Патрона.
Тривання влади, яка не мала жодного інтересу в утвердженні й розбудові національної держави, стало життєво небезпечним. Україна змінила владу. Змінила політику нищення держави на політику руху до європейських цінностей – до євроінтеграції. Але не за рахунок продажу незалежності, експлуатації власного народу, а за рахунок корінних змін в економічній та політичній стратегії. Для цього Україна повстала проти клановості, корупції в системі державних органів, на захист законності і порядку в державі.
Диктатура Конституції і Законів України – єдиний шлях виходу із нинішньої кризи. Ця диктатура права має бути встановлена на виборах Президента держави.
Єдине завдання, яке під силу лише виборцям України – відстояти державу, обравши для неї гідного Президента, гаранта її суверенітету, прав і свобод громадян.
Криза довіри до влади в Україні – ще не факт учорашнього дня. В умовах соціально-психологічного дискомфорту, серед злиднів і проросійської зазомбованості на Сході й Півдні України, на фоні кричущого обкрадання суспільства режимом Януковича чисельні бізнесово-політичні утворення шикують свої лави під російським триколором і регіональними прапорами самостійницьких псевдонародних утворень, виставляють лозунги на право виходу зі складу України й приєднання до «братньої» Росії за кримським сценарієм, ґвалтуючи народну свідомість потужними потоками пропагандистського пустослів’я на адресу сепаратистських утворень під тотальним протекторатом Росії, ґвалтуючи, зрештою, сам народ, роблячи його маргінальним наповненням театральних постановок новітніх режисерів постцивілізаційних воєн. Голівуд вихідний перед Путіним.
Путін робить все, аби не допустити самого факту обрання Президента України. Йому байдуже, буде це Порошенко чи Тимошенко. Бо якщо й за умов цієї кривавої інтервенції, модернізованої в стилі середньовіччя стратегії ведення міждержавного діалогу, брутальної політики ігнорування міжнародного права й двосторонніх угод, Україна втримає реноме європейської держави з легітимно обраною державною владою,
Зокрема, і з легітимно обраним Президентом, буде деформовано або й зруйновано матрицю нинішньої Російської імперської доктрини.
Отже, обираючи нині Президента України ми даємо потужний імпульс утвердження держави України на мапі Європи і світу. Але ми даємо й цивілізаційний імпульс для розбудови Європи і світу ХХІ століття без монстрів середньовіччя.
Зрештою, у кожного виборця очевидно є ті авторитети, до чиїх думок в умовах складного вибору він дослухається. Для мене однією із таких серйозних «шпаргалок» є Президент «Центру економічного розвитку» Олександр Пасхавер. Він, по-перше, ніколи не ідеалізував Юлію Тимошенко, по-друге, був час, коли просто вважав себе її ворогом, а по-третє – це надзвичайно прагматична і чесна людина. Він не агітує за Юлію Володимирівну. Він просто увиразнює плюси і мінуси кандидатів на Президентських виборах: Юлії Тимошенко і Петра Порошенка.
Хто мав би стати тим єдиним? Я дивлюся на Петра Порошенка й питаю себе, чи можу йому довірити мою Батьківщину в такий відповідальний момент. Я дивлюся на Юлію Тимошенко й питаю себе, чи можу їй довірити мою Батьківщину в такий відповідальний момент. Кажу – так. І віддаю свій голос за Тимошенко.
Іван РЕБРИК,
член Закарпатського народного комітету підтримки кандидата у Президенти Юлії Тимошенко, директор видавництва «Гражда»


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 3 =