Відомому закарпатцю – 50

федака сергійОСОБИСТІСТЬ, ЩЕДРО ОБДАРОВАНА ТАЛАНТОМ

До 50-річчя від дня народження професора Сергія Федаки

Кожний колектив – славний людьми, які своєю сумлінною працею досягають вагомих результатів, примножують його здобутки, підносять авторитет. Сказане у повній мірі стосується і Ужгородського національного університету. Він має потужний науково-педагогічний потенціал, який складають викладачі, доценти, професори, наукові співробітники. Серед цієї когорти яскраво вирізняється професор кафедри історії України Сергій Дмитрович Федака. Він – відомий науковець не тільки в Україні, але й далеко за її межами. А ще – досвідчений педагог, письменник, публіцист. Його невтомній працездатності можна тільки позаздрити. Це феномен, який ніхто не може пояснити. А ми лише спробуємо прослідкувати головні віхи його життєвого шляху та коротко охарактеризувати науковий і творчий доробок. Спочатку згадаємо, що Сергій народився 22 серпня 1964 року у місті Маріуполь Донецької області. Там трудилися після закінчення філологічного факультету Ужгородського університету його батьки – Дмитро Михайлович і Неллі Андріївна (дівоче прізвище Єрьомко). Через шість років родина переїхала в Ужгород, де Сергій навчався у середніх школах № 1 імені Т. Шевченка (1971 – 1974) і № 15 (1974 – 1981). У позаурочний час відвідував студію образотворчого мистецтва та шаховий гурток, що діяли при міському Палаці піонерів. По закінченні Ужгородської СШ № 15 із золотою медаллю поступав на філософський факультет Київського університету ім. Т. Шевченка, але не пройшов за конкурсом і почав працювати техніком обчислювального центру тресту «Закарпатліс». Наступного року зробив нову спробу стати студентом, на цей раз вступав на історичний факультет Московського університету ім. М. Ломоносова. Знову не пройшов конкурс, але набраних балів вистачило щоб стати студентом істфаку Ужгородського університету. Після закінчення третього курсу був призваний на дійсну строкову службу в лави Радянської Армії, яку проходив у різних частинах Прикарпатського військового округу. Після звільнення в запас продовжив навчання на істфаці УжДУ. У серпні-жовтні 1989 року він – молодший науковий співробітник Ужгородського музею атеїзму. У тому ж році вступив до аспірантури. Уже через рік почав працювати за сумісництвом викладачем кафедри історії України, а з 1991 року – на повну ставку, де трудиться дотепер. За цей час захистив кандидатську і докторську дисертації, став доцентом і професором, здобув заслужене визнання в науково-культурницькому світі. А тепер про це та інше детальніше. Почнемо з короткої характеристики наукових здобутків ювіляра. Так, вступивши до аспірантури, він під керівництвом професора В. Задорожного почав досліджувати визначну пам’ятку ХІІ століття «Слово о полку Ігоревім». Цікавили його найперше питання її відкриття та перших публікацій. Молодий науковець довів, що відкриття «Слова…» – це закономірний момент культурної історії, прояв глибинних механізмів розвитку суспільної свідомості, вершинний момент не тільки свого часу, але й наступних історичних періодів. Історик наголосив на ролі Катерини ІІ, І. Болтіна та О. Мусіна-Пушкіна у відкритті та збереження пам’ятки. Також він детально проаналізував її першопублікації, починаючи з 1800 року (вона, на його думку, «має суттєві вади – незважаючи на … прагнення видавців до точності»). Дуже важливим є твердження дослідника про те, що почерк «Слова…» можна віднести до українських почерків XVII століття. Він переконаний, що «мусін-пушкінський список було виконано у другій половині XVII століття росіянином, який навчався грамоті (і перейняв почерк) від учителя-українця, що типово для тієї епохи». А ще вчений акцентує увагу на тому, що «Слово…» пройшло великий, складний і заплутаний шлях, який «пролягав по землях, постійно охоплених міжусобною борнею, яка й засуджується у Слові». Та додає, що у збереженні пам’ятки брали участь представники різних етнічних і соціальних груп. Крім того, колега накреслив основні напрямки подальших наукових досліджень цього важливого джерела. На закінчення скажемо, що до Сергія Федаки ніхто в Ужгородському університеті не досліджував подібні проблеми. Після захисту в 1992 році кандидатської дисертації «Відкриття та першопублікація Слова о полку Ігоревім: історико-культурні аспекти» Сергій Дмитрович продовжив активні дослідницькі пошуки. Його й надалі цікавило ХІІ століття, а саме політична історія України-Русі. Він дуже ґрунтовно опрацював наявні джерела та літературу з вищеозначеної проблеми. Це дозволило йому в комплексі розкрити досліджувану тему. Історик прийшов до висновку, що імперія Рюриковичів була конгломератом князівств. Починаючи з кінця ХІ століття вона почала задихатись під власною вагою, одним із свідчень чого були князівські міжусобиці. На його переконання, «політика Рюриковичів виявилася обтяженою візантійством, тобто в першу чергу імперською ідеєю». Науковець довів, що перша неконтрольована спроба демонтажу імперії була зроблена у 1097 році. Але збереження торгових шляхів зі Сходу на Захід через Русь дещо відтермінувало розпад єдиної держави. Тому Русь в часи Святополка (1050 – 1113) і Мономаха (1053 – 1125) пережила навіть деякий імперський резонанс. Після 1132 року, наголошує історик, розпочався розпад імперії Рюриковичів, що призвів до федеративної, а потім і конфедеративної форми існування колишнього державного об’єднання. Це була нова форма взаємин між князями різних земель. В її основі лежали зміни у співвідношенні сил між столичною і регіональними елітами, а також в рівні розвитку етносів, що населяли різні регіони. На думку вченого, нові форми державного устрою (федерація і конфедерація) надали країні більшої гнучкості при реагуванні на внутрішні і зовнішні виклики. Зрозуміло, у кожній частині колишньої єдиної держави склалася власна соціально-політична структура, яка «найбільше відповідала етнічному підґрунтю кожного регіону». У 1180 – 1205 роках імперія Рюриковичів остаточно розпалася на окремі історичні регіони: Україна-Русь, Владимиро-Суздальська земля, Новгород, Полоцько-Мінська земля. Цей процес супроводжувався численними усобицями і зовнішніми війнами. Історик зробив припущення про те, що «останні два десятиліття ХІІ ст. були часом зміцнення суверенітету цих держав, налагодження нових взаємозв’язків між ними, початком жорсткої конкуренції між ними на міжнародній арені». Загальний висновок вченого такий: процес державно-політичної еволюції держави Рюриковичів від імперії до системи окремих незалежних держав був цілком закономірним. У контексті до вищевикладеного додамо, що Сергій Дмитрович регулярно брав участь у роботі наукових конференцій (міжнародних, всеукраїнських, регіональних), апробуючи результати наукових пошуків. А ще він мав близько 50 публікацій з теми дослідження, серед них монографію «Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття)» (Ужгород, 2000). Логічним наслідком роботи у згаданому напрямку став успішний захист у листопаді 2003 року на засіданні спеціалізованої вченої ради в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна докторської дисертації, яка стала помітним внеском у вітчизняну історіографію. Знову ж таки наголосимо, що вперше в історії історичного факультету УжНУ була виконана дисертаційна робота з проблематики Київської Русі. Це, безперечно, великий плюс нашому вишу. Додамо, що з проблем вітчизняної історії доби середньовіччя С. Федака опублікував й інші окремі видання. Серед них: «Від старого Володимира до нинішнього Ігоря: (Політична історія України-Русі ХІІ століття)» (Ужгород, 1998), «Герої Слова о полку Ігоревім» (Ужгород, 1999; 2001), «Землі і міста княжої України-Русі: (Нарис історичної географії)» (Ужгород, 2002) та ін. В коло наукових зацікавлень ювіляра входили й питання історії Гетьманщини та Руїни. Окремо згадаємо його здобутки в дослідження окремих етапів Другої світової війни. Особливу увагу він приділив найважливішим битвам, проведеним вищим політичним керівництвом та верховним командуванням Збройних Сил Радянського Союзу. Ця проблема найповніше розкрита у монографії ювіляра «Стратегічні і фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України» (Ужгород, 2010). У науковому доробку історика чільне місце відведено аналізу сучасних процесів у державі. Тут можна згадати його працю «Сучасна Україна: портрет з натури» (Ужгород, 2011), яка містить універсальну інформацію з історії, політики та географії нашої держави. До речі, ця книга в рейтингу українських книг року номінована спеціальною відзнакою президента рейтингу в номінації «Обрії». Колега має вагомі здобутки і у галузі біографістики. Так, низка його студій присвячено характеристиці діяльності князів (Ярослав Мудрий, Святослав Ярославович, Ізяслав Ярославович, Володимир Мономах, Олег Святославович, Володимир Галицький, Святослав Всеволодович, Ярослав Володимирович Осмомисл, Роман Мстиславович Великий, Ігор Святославович та ін.), гетьманів (Богдан Хмельницький, Іван Мазепа), істориків (Юліан Целевич, Євген Перфецький, Іван Крип’якевич), перших президентів Чехословацької республіки (Томаш Гарріг Масарик, Едвард Бенеш), релігійних діячів (кардинал Йосип Сліпий, єпископ Юлій Фірцак) та ін. Сергій Дмитрович – добрий джерелознавець. Уже майже 25 років він глибоко і всебічно вивчає джерела з вітчизняної історії. Їх діапазон дуже широкий і охоплює майже вісім століть. Зрозуміло, найбільше його цікавлять середньовічні джерела. Тому цілком закономірно, що він став автором видання «Літописні джерела з історії княжої і козацької України-Русі» (Ужгород, 2003). Тут матеріал згруповано у такі розділи: «Літопис Руський (Іпатський звід)», «Великоруські літописи», «Литовсько-руське і українське літописання XV – XVI ст.», «Молдавські літописи», «Українське літописання XVII століття», «Українське літописання XVIII століття». Тут автор проаналізував майже двісті джерел. Позитивним є й той факт, що у виданні після характеристики кожного літопису наведено інформацію про його публікації (починаючи з перших) та список наукових розвідок про документ. Відрадно підкреслити, що колега багато уваги приділяє історії рідного Закарпаття. Так, в уже згадуваній праці «Землі і міста княжої України-Русі» він охопив середньовічну історію краю (до XIV ст.). Досліджував вчений й етнополітичний розвиток Закарпаття у І тис. н.е. В окремій розвідці висвітлив соціально-економічні та етнокультурні аспекти розвитку українців регіону у першій половині ХІХ ст. А ще історик дав оцінку рішенню Всезакарпатського з’їзду у Хусті 1919 року, учасники якого висловилися за злуку краю з Україною. Чільне місце в науковому доробку колеги займають праці з історії Карпатської України (1938 – 1939). У них він простежив основні здобутки патріотично налаштованих краян та окремих представників сусідньої Галичини у справі українського державотворення. Дав характеристику діяльності урядів Андрія Бродія і Августина Волошина; показав хід підготовки до проведення виборів до Сойму, довів необхідність створення Карпатської Січі, показав характер стосунків січовиків з чеською адміністрацією, висвітлив проголошення незалежної Карпатської України та його значення, її оборону від угорських окупантів, розправу над патріотами тощо. Підкреслимо, що усі події вказаного періоду Сергій Дмитрович вивчив дуже скрупульозно, наслідком чого стала, зокрема, поява окремих видань: «Труди і дні Карпатської України: хроніка подій» (Ужгород, 1998) і «Хроніка Карпатської України» (Ужгород, 2004). Він також є автором книги про президента Карпатської України – «Августин Волошин: Коротка біографія» (Ужгород, 2005). Низку студій присвятив характеристиці життєвого шляху та участі у національно-визвольній боротьбі активних діячів Карпатської України (Петро Стерчо, Вікентій Шандор, Юліан Ревай та ін.). Сергія Дмитровича по праву можна вважати істориком Ужгорода, гідним продовжувачем справи Петра Сови (1894 – 1984). Він є автором низки публікацій з історії обласного центру, а також окремих видань: «Ужгород крізь віки» (Ужгород, 2010) та «Ужгород: роки і люди» (Ужгород, 2013). У першій висвітлено основні етапи розвитку міста від середньовіччя до наших днів, подано портрети окремих городян, нариси про площі, вулиці і парки, вміщено дві карти Ужгорода 1863 і 1928 років. У другій подано, зокрема, детальну хронологію історії Ужгорода, а також інформацію про всіх діячів, чиїми іменами названо вулиці. Крім того, колега у співавторстві видав низку краєзнавчих книжок: «Обличчя Ужгорода» (Ужгород, 1996), «Ужгород: Путівник» (Ужгород, 2001),«Обличчя Закарпатті» (Ужгород, 2001), «Ужгород у стародавній листівці» (Ужгород, 2003) та посібник для школярів «Мій Ужгород» (Ужгород, 2004; 2-ге вид. – 2006). Додамо, що Сергій Дмитрович є членом Національної спілки краєзнавців України (2014). Окремо скажемо й про наукову працю С. Федаки «З історії християнства на Закарпатті» (Ужгород, 2013). У цьому виданні на основі комплексного вивчення джерел і літератури автор подав обширну інформацію про історію та сучасний стан усіх християнських конфесій нашого краю. Також воно містить нариси про відповідні єпархії (дієцезії), біографії більшості єпископів та дані про окремі храми. Таким чином, вчений зробив свій внесок і в історіографії історії християнства у регіоні. Певною оригінальністю вирізняється і дослідження «Перші особи: Історія Закарпаття у біографіях його керівників» (Ужгород, 2011), написане у співавторстві із журналістом Василем Ільницьким. Воно охоплює період новітньої історії краю і містить біографічні розвідки про його очільників, починаючи від першого губернатора Григорія Жатковича (1919 – 1921). Нариси друкувалися спочатку в газеті «Срібна Земля-фест», а потім склали вищеназвану книгу. Вона містить великий масив цінної інформації. Сергій Дмитрович торкався й інших актуальних проблем історії Закарпаття. Серед них назвемо такі: державна приналежність краю у ХІІ ст., історичні погляди Олександра Духновича, розвиток українського етносу в регіоні, Олександр Мицюк і Закарпаття, перебування Івана Ольбрахта на Закарпатті, визволення краю Червоною Армією та його возз’єднання з УРСР, вибори в часи незалежності та їх особливості… Підсумовуючи внесок С. Федаки в історичну науку, підкреслимо, що він по праву вважається одним з найбільших істориків Закарпаття. Його праці вирізняються вагомою джерельною базою, вдалою структурою, логічністю викладу матеріалу, аргументованими узагальненнями і висновками. Його знання, безперечно, є універсальними, енциклопедичними. Він досяг вершин не тільки в історичній науці, але й в інших царинах, про що мова піде нижче. Нагадаємо, що Сергій Дмитрович уже 24 роки є педагогом вищої школи. За цей час пройшов шлях від викладача до професора. Звернемо увагу на його чудову підготовку. Він досконало знає фактичний матеріал, тому ніколи не користується текстами лекцій. Володіє такою інформацією, яку навряд чи десь «відкопає» студент. Тому заняття завжди проходять цікаво, динамічно, творчо. Сергій Дмитрович своє головне педагогічне завдання вбачає у тому, щоб навчити студентів вчитися. І наголошує, що це їм доведеться робити усе життя. Студентам викладає нормативний курс «Історія України», а також спецкурси: «Політична історія України ХІІ століття» і «Запорізька Січ та її роль в історії України». Крім того, у попередні роки колега читав курс вітчизняної історії на різних факультетах – хімічному, фізичному, математичному, інженерно-технічному, міжнародних відносин, фізичної реабілітації і спорту. Свій чималий педагогічний досвід професор С. Федака частково використав при укладенні навчально-методичних праць («методичок») та написанні підручників. Зокрема він є автором навчального посібника для випускників загальноосвітньої школи «Історія України ХХ століття» (Ужгород, 1996) та підручника для студентів вишів «Історія України з найдавніших часів до 1648 року» (Ужгород, 2014). До речі, це перший випадок, коли закарпатець одноосібно підготував ґрунтовний підручник з вітчизняної історії. Тому вихід у світ згаданого підручника став помітною віхою в літописі Ужгородського університету взагалі та історичного факультету зокрема. А ще професор Сергій Федака дбає про підготовку науково-педагогічних кадрів. Під його керівництвом написали і захистили кандидатські дисертації двоє аспірантів – Юрій Мателешко та Інна Туряниця. Ще кілька молодих науковців завершують написання дисертаційних робіт. У назві пропонованої статті ми назвали ювіляра «особистістю, щедро обдарованою талантом». І це дійсно так! Він не лише відомий науковець і досвідчений педагог, але й письменник, член Національної спілки письменників України (2006). У його творчому доробку збірки поезій «Дороги кохання» (Ужгород, 2004), «Окрушини дзеркал» (Ужгород, 2004), «Небесні суходоли» (Ужгород, 2006), химерних оповідань «Яблуко від Єви» (Ужгород, 2005), художньо-документальна повість «Карпатський кросворд» (Ужгород, 2009) та історико-пригодницький роман «Валет Валентина Другета» (Ужгород, 2010). Заради справедливості зауважимо, що історики і раніше дарували подібні випадки. Так, професор Ілля Шульга був автором історичної повісті «Брате мій» (Ужгород, 1971), де описав опришківський рух на Закарпатті наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Авторами збірок поезій є професор Роман Офіцинський і доцент Володимир Сурнін. Сергій Федака добре відомий в краї та за його межами журналіст. Він вирізняється фантастичною працездатністю. За попередній період (а це 20 років) він опублікував в періодичних виданнях, передусім газетах, понад 2000 статей, нарисів, інтерв’ю, заміток, рецензій. Найчастіше його матеріали друкувалися у таких газетах, як «Срібна Земля», «Срібна Земля-фест», «Ужгород», «Чорна гора»,«Закарпатська правда», «Тиждень», «Трибуна», «РІО», «West-експрес», «Чиста політика», «Післямова», «Старий Замок-Паланок», «Просвіта» та ін. Пік журналістської праці припав на 2006 рік, коли колега регулярно друкувався у шести тижневиках. Він відвідав у ході прес-турів близько 300 закарпатських сіл і селищ, усі міста і замки. За опитуванням-рейтингом фонду «Демократичні ініціативи» у 2004 році увійшов до списку 144 найавторитетніших журналістів України. Ювіляр – невтомний і у громадській роботі. Так, він член експертної ради «Людина року». Член Вченої ради історичного факультету та редколегії наукового збірника «Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія». З 2010 року – член ради Закарпатського крайового культурно-освітнього товариства «Просвіта». Усі доручення виконує добросовісно та вчасно. Багаторічна сумлінна праця ювіляра частково відзначена. Так, його нагороджено Грамотою Закарпатської обласної ради (2008), Грамотою ректорату УжНУ (2012) і почесною відзнакою Ужгородської міської ради (2008). Він – лауреат премії імені Августина Волошина крайового товариства «Просвіта» (2008). Із церковних нагород відзначений архієрейськими грамотами владики Мілана (2010, 2011), премією імені о. Василія (Проніна) (2011), орденом Почаївської Богородиці (2010). Двічі нагороджувався відзнакою журналістської ради «Людина року» (2005 р. за публіцистику; 2010 р. за книгу «Ужгород крізь віки»). У 2007 році міжнародна організація «ВІЖІ–3000» нагородила його відзнакою «Патріот Закарпаття». Двічі лауреат громадської відзнаки «Лицар Срібної Землі» (2008, 2009). Тричі дипломант відзнаки «Книга від Миколая» (2009 – 2011). Зрозуміло, це неповний перелік нагород і відзначень колеги. Професор Сергій Федака підійшов до свого першого життєвого ювілею. Зустрічає його з вагомими результатами, яких вистачило б не на одне життя. Однак це для нього не привід для заспокоєння. У голові рояться нові плани та ідеї. І ми щиро переконані, що ювіляр їх успішно реалізує. Тому щиро бажаємо йому доброго карпатського здоров’я, щастя, благополуччя, невичерпної енергії, наснаги для нових звершень і Божого благословення на многії і благії літа! Микола ОЛАШИН, доктор філософії, доцент УжНУ.


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − 9 =