Відомому закарпатському композитору виповнилося 85 років

попенкоДо 85-річчя від дня народження Миколи Попенка

Микола Якович Попенко, родом із гуцульського закарпатського містечка Рахова, по праву став маестро нашого красного пісенного мистецтва, непересічною особистістю. Творець-композитор і виконавець вокальної хорової пісні, музичний діяч-народознавець, талановитий диригент.

Народився 28 червня 1930 року. Кажуть добрі люди, голосиста трембіта гуцулів першою вітала його з днем народження. До трембіти приєдналася й поліфонія сонячних кларнет закарпатського щедрого літа, прикрашеного верховинськими шовковими косицями і сріблястими ялиночками. Ціла Говерлянська Ораторія сповістила усіх, що в нашому Закарпатті, біля самого центру Європи, народилася Людина з Божим даром творити і любити красу життя.

Щось є у тому величаве — Попенко народився у коломийковоспівучій столиці Гуцульщини, яка славиться ще й неповторними краєвидами верховинської природи з горою-красунею Говерлою. Та ще й в духовній родині, де народна пісня і гра на дримбі, сопілці, цимбалах та інших народних інструментах культивувалися, як і молитва. Його мати — героїня вже тому, що привела на світ шістьох дітей, ще й славилася як народна співачка. На всю околицю славилася. Ладкала на весіллях, на хрестинах; під час польових робіт, у святкові дні залюбки співала чистим голосом сопрано, колядувала… А батька його природа наділила голосом високого звучання — сильним тенором. Співав він часто на зібраннях рахівчан, а в церкві — був за півчого, дякував. І співав не лише гуцульські коломийки, українські народні пісні, але й пісні чеські, словацькі, румунські. Адже володів дев’ятьма мовами, відзначався грою на дев’яти різних народних інструментах, найбільше шанував скрипку, сопілку, дримбу, цимбали.

Батьківська духовність і задушевна народна пісенність стали невід’ємною часткою життя Миколи, як і для його братів та сестер. У дитинстві він знав не лише Господню молитву «Отче наш», але й читав у церкві Послання святих апостолів до людей — із духовними настановами, аби вони жили, як брати, у радості, взаємоповазі один до одного. Знав і слова та мелодії чималої кількості народних пісень, охоче їх виконував. Йому радісно співалося з однолітками-малятами. Нерідко і на весіллі з дорослими співав і грав на цимбалах у складі троїстих музик. Полюбляв і губну гармошку, як і гру на сопілці, дримбі, флоярі.

Навчаючись в Ужгородському музичному училищі, удосконалював гру на народних інструментах, засвоював клас гри на баяні, акордеоні. А під час навчання у Львівській державній консерваторії ім. Миколи Лисенка вже грав на балалайці, домбрі — у народному оркестрі кінотеатру ім. Коперника, під керівництвом композитора Євгена Білоусова. Далі оволодів грою на фортепіано, з яким не розлучався протягом 23 років мистецької роботи в заслуженому Закарпатському народному хорі. І десять років педагогічної роботи в Ужгородському училищі культури, винахідливо розучуючи відомі і складаючи нові оригінальні твори різних музичних жанрів: пісні-вокалізи, твори для хорів та вокальних ансамблів, оркестрів і дитячих колективів, фортепіанні п’єси.

Талант Миколи Попенка як музикознавця проявився не лише в умінні грати пісні на різних інструментах, але й в умінні їх співати людям. Співав він по-юнацькому пристрасно уже в чоловічій хоровій капелі «Боян», створеній при Львівській державній консерваторії композитором Євгеном Вахняком. Співав серед перших тенорів і у класичному великому хорі цього музичного закладу, та ще й старостою його тут обрали. А далі не раз потішав своїм самобутнім співом слухачів різного віку, уподобань і національної приналежності. Це і в учительському хорі Ужгородського коледжу культури і мистецтв, керованому Петром Сокачем, і в чоловічому вокальному квартеті училища «Цімбори», разом із такими відомими діячами культури, як Михайло Митровка, Петро Сокач, Павло Пинзеник.

Слід сказати, самобутньо-артистичні «Цімбори» завжди тепло сприймалися глядачами, наповнюючи їх серця радістю і вдячністю, вражаючи неповторністю свого квартакорду, а то й квартсекстакорду. Це завдяки чудовому тенору Миколи Попенка, його голосу високого регістру. До того ж, тенора різного тембру — ліричного, задушевного. І тенора ди форза, для якого характерна експресивна міць і діапазонна ширина звучання. Це залежить, безперечно, від слів і мелодії пісень. І від характеру та майстерності їх виконання, де Попенко — справжній народний митець.

Микола Попенко часто виступав на сцені і як артист-соліст. Виконував народні й літературного походження пісні — у середніх школах, вищих навчальних закладах, у крайовому товаристві «Просвіта», театрах чи на святкових зібраннях з приводу пам’ятних дат, ювілеїв. І не лише в селах і містах Закарпаття, але й у Львові, Києві, в закордонні. У співочому колективі-хорі він виділявся як тенор. А у безпосередньому індивідуально-сольному виконанні пісень він буквально вражав слухачів, коли так любовно виконував народні й авторські пісні «Червона рута», «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Дивлюсь я на небо», «Цвіте терен, цвіте терен», «Червона ружа трояка», а також пісні, мелодії яких він сам створив, — «Грай, трембіто» на слова Василя Діянича, «Верховино, писанко барвиста» на слова Наталії Гумен і т.д.

Добре знаний ювіляр як дириґент, хормейстер. Ще в студентські роки, під час навчання в Ужгородському музичному училищі, він створив при палаці піонерів міста музичний оркестр, навчав дітей основам співу, гри на народних інструментах. Поглиблені знання з диригування і хорознавства здобув, як відомо, у Львівській консерваторії. Тоді ж і керував хором студентів у Львівському університеті ім. І. Я. Франка і в Львівському політехнічному інституті. Після закінчення консерваторії керує хором учнів молодших класів у Львівській музичній школі-інтернаті ім. С. Крушельницької. А на новоствореному музично-педагогічному факультеті Львівської державної консерваторії стає керівником жіночого студентського хорового класу.

У травні 1964 року Микола Попенко повертається до Закарпаття, яке для нього — земля рідна, воістину обітована, отчий край багатий на народнопісенні таланти. Саме у Закарпатті яскраво розвинувся його талант як художнього керівника, дириґента і головного дириґента заслуженого Закарпатського народного хору, керівника-наставника студентського хору Ужгородського училища культури, вокального жіночого ансамблю «Писанка», ансамблю пісні і танцю «Дружба». І як педагога з індивідуального диригування в Ужгородському коледжі культури і мистецтв, активного збирача, популяризатора й поціновувана фольклорної творчості, композитора — творця оригінальних пісенних мелодій.

Трудився Микола Попенко самовіддано, творчо, винахідливо. Як педагог училища у доступній формі доносив до студентів основи диригентської справи й естетичну цінність пісенної творчості. Навчав їх виявляти носіїв фольклору й умінню записувати слова і мелодії народних пісень.

Фольклорознавча й творчо-мистецька робота Миколи Яковича в усій повноті проявилася, як сказано, у Закарпатті. Продовжуючи і поглиблюючи традиції Петра Милославського, Михайла Кречка — своїх попередників з художнього керівництва Закарпатським хором, Попенко домагався фахового зростання колективу. Був переконаний, що таке можливе лише на глибинних засадах народного мелосу закарпатської пісні. Так він невпинно вводив до репертуару хору оригінальні зразки народних пісень, дбаючи і про високий професійний рівень при їх виконанні усіма артистами. При цьому, звичайно, не нехтувалися хором і пісні на слова поетів чи пісні класичного європейського зразка. Таке творчо-пошукове нововведення стало окрасою хору, принесло йому ще більш заслужену популярність і за кордоном — як самобутньому мистецькому професійному колективу зі своїм чітко окресленим обличчям.

Понад 40 разів хор виїжджав на гастролі, дав понад 2 тисячі успішних концертів, брав участь у зведених концертах на різних всеукраїнських урочистостях у столичному палаці «Україна» (на сцені останнього виступав понад 30(!) разів), оваціями зустрічали хор у різних республіках колишнього СРСР, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, НДР, Західному Берліні. Ось як відгукувалася про виступи хору тодішня преса. Газета «Ульяновская правда» від 16 березня 1971 р. відзначала: «Выступление хора превзошло все ожидания. В концертной программе отражены национальный колорит, традиции, самобытность таланта украинского народа, всей цветущей. родной и близкой Украины…» А М. Гринишин у відгуку на виступ хору в київському палаці «Україна» (газета «Культура і життя» від 15.06.1972 р.) писав: «Виступ колективу Закарпатського народного хору пройшов з великим успіхом. Слухачі довго не відпускали артистів зі сцени. На їх прохання хор виконав понад програму цілу низку популярних закарпатських народних пісень — «На поточку’м прала». «Іванку, Іванку», «Гей, на високій полонині». «Тече вода каламутна», «Дівчино, прощай…» І таких відгуків було сотні.

Багаторічна робота М. Я. Попенка на культурно-пісенній ниві, та ще й на керівних диригентських посадах, вимагала не лише глибинних знань пісенного фольклору, але й постійного поповнення ансамблів і хорів новими творами. Це, а головне любов до народної творчості, спрямували його до активного збирання пісень. Систематично й наполегливо записував слова і мелодії народних пісень у різних регіонах Закарпаття. Нерідко добирав до мелодій свою творчу пісенну інтерпретацію й відтак вони стали виконуватися самодіяльними і професійними художніми колективами.

Слід сказати, що збирацько-фольклорознавча діяльність Попенка — дуже поважна. Ним записана не одна сотня народних пісень, зберігаються вони нині в його домашньому архіві. Якби їх укласти та ще й видати (було б десь 45 збірок), то це стало би цінним мистецьким надбанням нашого народу.

Отже, фольклорно-збирацький, композиторсько-творчий доробок М. Я. Попенка заслуговує високої похвали. Понад 500 його пісенних творів уже надруковано в шести окремих збірниках. їх знають, шанують, ефективно використовують майстри сцени, професійні та аматорські художні колективи, студенти середніх та вищих мистецьких закладів освіти, любителі співу. Вийшла друком із 157 мелодіями пісень у видавництві «Ґражда» об’ємна книжка Попенка «Хорові та вокальні твори» з передмовами Михайла Митровки і Лесі Микуланинець, нотна графіка — Михайла Рибалки (т. 1, 2007 рік, т. 2, 2010 рік), готується до друку 3-й том, до якого увійшло понад 200 авторських і обробок народних пісень. Попередні збірки побачили світ у видавництвах «Ліра», «Патент». Одна із збірок, надрукована у 2000 році, має назву «Попенкова пісня» (на слова Ю. Шипа), інша — «Білі лебеді» (на слова І. Стецюри), ще одна — «Де гори Карпати» (на слова С. Сороки), підготовлена до друку збірка пісень «Чарівний віночок» на слова В. Габорця. Та яка ж та Попенкова пісня? Й до сьогодні вона належно не досліджена. Звичайно, то пісня для людей, до того ж різного віку і різних уподобань. Сповнена любов’ю до Бога, батька, матері, ближнього, рідної землі, України. їй властива прониклива логічна мелодика, колоритна ладова система, прозора гармонія, оздоблена специфікою закарпатського народного і професійного мистецтва слова, пісні, танцю.

Микола Попенко — автор мелодій пісень на слова відомих українських поетів — Платона Воронька, Анатолія Драгомирецького, Юлія Боршоша-Кум’ятського, Василя Діянича, Василя Густі, а також на слова молодих поетів Олени Пекар, Наталії Гумен та ін. Тут же і мелодії на його власні слова, серед яких і «Пісня про Карпати». До речі, це одна з найперших пісень Попенка, складена у роки його навчання у Львівській консерваторії.

У творчому доробку Попенка — чимала кількість народних пісень у його обробці. Композитор сприймає і подає її мелодію у своєму нотному ракурсі. Микола Попенко, і це закономірно, при записуванні і нотному оформленні мелодій народних пісень проявив свою творчу мистецьку інтерпретацію, відповідно до свого хисту й усталених норм карпатського наспіву. Тому й ці твори є важливою його творчою удачею, частинкою його мистецького ужинку.

Пісенна палітра М. Я. Попенка — широка, щедра на різні теми, мотиви, жанри, жанрові різновиди. Вагому її частину становлять пісні для мішаного хору. Далі й пісні для чоловічого хору та вокального квартету, для жіночого хору та вокального ансамблю. І солоспіви, і пісні для дітей, і духовні пісні. І вокально-хореографічні композиції, серед яких вражаюче сприймаються «Гоя дюндя, гоя», «Ми із Закарпаття», «Шовкова косиця» та ін. А також твори для оркестрів народних інструментів та камерних оркестрів. Для сольних інструментальних та фортепіанних пісень, естрадних пісень та пісень для народних танців.

Плідною і цінною, творчо потужною є, отже, музикознавча діяльність Миколи Попенка — справжнього творця-маестро нашого красного пісенного мистецтва, талановитого композитора-піснетворця, знаючого педагога, заслуженого і народного артиста України. Його задушевні пісні вже не одне десятиліття облагороджують людські серця. Звучать на сценах театрів, на естрадних майданчиках, у різних навчальних закладах, у людських хатах. Величавим мажором відлунюються і в зелених горах та долинах усього Закарпаття. Знані і в закордонні.

Дай же Вам, Боже, Миколо Яковичу, ще довгії літа во здравії жити, нові й нові пісенні скарби творити — собі на радість, всім людям на втіху, на славу!

Юрій ТУРЯНИЦЯ,

фольклорознавець, кандидат філологічних наук


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 − three =