Відома закарпатська співачка Маріанна Сухолова хоче кардинально змінити музичний простір краю

сухолова«Я хотіла би змінити геть усе у музичному просторі Закарпаття», – розповідає співачка, викладач естрадного вокалу Ужгородського коледжу культури і мистецтв, член Асоціації діячів естрадного мистецтва України, дипломат, аташе з питань культури в Європі Маріанна Сухолова. Причин для таких слів у неї чимало. Не з розповідей колег, а з власного досвіду ця тендітна жінка знає, як влаштовувати концерти за власний рахунок і шукати спонсорів. Зате витрачені зусилля їй компенсовуються гучними аплодисментами і вдячними студентами, які завдяки Маріанні мають змогу практикуватися безпосередньо на сцені.

Коли йдеться про благодійність – вона теж не вагається: неодноразово спільно з колегами і студентами співачка організовує концерти для військових та дітей-сиріт у дитбудинках. Саме за розвиток культури, вагомий внесок у розвиток патріотизму, підтримку воїнів АТО Маріанна Сухолова нещодавно була удостоєна орденом Святої Великомучениці Варвари, та медаллю «Знамення Пресвятої Богородиці» І ступеня.

З Мар’яною ми спілкувалися у «Кілікії» і вже після розмови вона їхала на концерт. Жінка зізнається, що вільного часу в неї практично немає, але такий ритм життя не втомлює, бо її підтримують рідні, а в реалізації творчих проектів допомагають студенти. Та й узагалі робота Маріанни – це її хобі, яке обрала собі ще в ранньому віці й успішно реалізувала себе у ньому.

Сьогодні співачка докладає чимало зусиль для викладання естрадного співу в Ужгородському коледжі культури і мистецтв, а ще  – влаштовує концерти зі студентами, виховує чудову доньку й просто насолоджується життям, бо переконана, що кожна людина повинна цінувати те, що має. Далі пропонуємо пряму мову співачки Маріанни Сухолової.

2

Пісні з дитинства

Я співаю з того часу, як навчилася говорити. Завжди любила слухати пісні, переспівувала їх,  хоча до мого віку не завжди підходив той репертуар, який наспівувала. Коли їздила з батьком у машині, завжди любила співати. Як на свій вік – 4-5 років, дуже добре запам’ятовувала слова, чітко відтворювала їх. Батьки помітили мій хист до співу, але на той час було дуже мало гуртків з вокалу, особливо для навчання естрадного вокалу. Згодом хтось порадив батькові віддати мене на навчання у «Падіюн». З того часу все й почалося. Вже через півроку я поїхала на перші конкурси. Протягом року брала участь у 4-5 конкурсах. Сьогодні маю понад три десятки різних дипломів, нагород, відзнак за ці конкурси.

Одного разу мене з батьком запросили на телебачення, і серед іншого, запитували про те, чому він погодився, аби його донька вибрала собі саме професію співачки. Батько зізнався, що після мого закінчення школи він з мамою не замислювався над серйозністю професії, бо бачив, що я люблю це і що є можливість підтримувати таку діяльність. Сьогодні займатися співом набагато легше, ніж у той час.

Перший виступ, бігуді і хвилювання

7

Мій перший концертний виступ у «Падіюні» відбувся на конкурсі «Міс-кіс-шоу». Звечора мама накрутила мені волосся на бігуді, але від хвилювання волосся було зовсім не таким, як планували (Усміхається – Авт). Але я все ж заспівала пісню Ірини Білик «Парами, парами», яка і стала моєю першою піснею, виконаною на сцені.

Я починала співати разом зі своїм братом. Згодом він залишив цю діяльність, проявив себе в іншій сфері. Але коли ми починали, на хвилі популярності були закордонні пісні. Український шоу-бізнес тільки розвивався. На Закарпатті були композитори, які створювали авторські пісні, і я перша, мабуть, у нашій області почала співати українські композиції, а також пісні, створені закарпатцями. Під час концертів зазвичай більшість виконували закордонні пісні і я одна співала українські. У той час ми починали робити українське попурі з народних пісень.

Музична освіта

6

У неповні 6 років я пішла до школи й паралельно вступила до музичної школи у клас фортепіано. Вже після завершення обох шкіл вирішила обрати для себе естрадний спів. Оскільки на Закарпатті не було можливостей навчання цьому виду мистецтва, я вступила до музичного училища на спеціальність «академічний вокал». Затим поїхала до Києва й у Київському національному університеті культури і мистецтв обрала вже ту спеціальність, про яку давно мріяла – «музичне мистецтво й естрадний спів». Вже під час навчання почала виступати на сцені, а також у різних програмах, зокрема, у програмі «Від суботи до суботи». Бувала на записах програм нашого земляка Івана Поповича. Тож мої студентські спогади пов’язані саме з професійною діяльністю.

Пригадую і своїх викладачів – Аліну Прохорову, Аллу Кудлай, Оксану Білозір, Віктора Шпортька. У ті роки розпочинав власну діяльність Петро Чорний, ставав популярним Олександр Пономарьов.

Хотіла залишитися у Києві, але життя склалося по-іншому. Одразу після закінчення вишу  планувала поєднати творчість і сімейне життя. Вийшла заміж, народила доньку, тому довелося повернутися на Закарпаття. Вийшовши з декретної відпустки, вже продовжила свою діяльність саме тут. Згодом із чоловіком ми розлучилися. Сьогодні у мене росте чудова донечка, і я не шкодую про той період мого життя. Сьогодні я навчаюся в аспірантурі Київської академії керівних кадрів культури і мистецтв.

Якщо людина любить свою справу, вона знайде себе у ній

3

Із дитинства я пройшла всі сходинки до естрадної діяльності, бачила всі недоліки. Тому коли почала працювати у коледжі, вирішила створити відділ естрадного співу. Процедура з ліцензуванням складна, тому сьогодні ми знаходимося при відділі хорових та музично-теоретичних дисциплін, але найважливіше, що вже започатковано розвиток цього виду мистецтва, необхідного у нашому краї. Молодь Закарпаття є обдарованою та талановитою, й естрадний спів є дуже популярним та бажаним серед поціновувачів цього виду мистецтва, тому, звичайно, хочеться, щоб цей задум та ідею допомагали розвивати. Вже з вересня будуть зміни в програмі коледжу, і вже зараз можу повідомити вам хорошу новину про відкриття нової спеціальності «музичне мистецтво».

Своїм студентам я завжди говорю: все у ваших руках і все залежить тільки від вас. Головне – бажання і стремління. Звичайно, не всім вдасться вийти на всеукраїнський рівень, але навчати інших співу і самостійно співати вони точно зможуть. Якщо людина любить цю справу, вона знайде себе у ній. У мене є студенти, які працюють на Мальті, на Кіпрі, навчаються у Будапешті, є п’ятеро студентів, які навчаються у Київському університеті, тому сміливо можу сказати що продовження є.

Сценічну практику не можна замінити жодною теорією

8

Моя творчість доповнює викладання. Діти повинні мати приклад, а не викладача, який сидить в кабінеті й розповідає теорію, а продемонструвати нічого не може. Я співаю зі своїм студентами, ми проводимо благодійні концерти. Сьогодні підтримуємо мукачівський госпіталь, їздимо до дитбудинків. Усе це абсолютно благодійно, але для дітей це хороший досвід.

Протягом п’яти років спільно зі студентами ми проводимо «Вечір пісні». Цього року захід провели спільно з військовим комісаріатом, якому виповнилося 70 років. Також до Дня міста організовуємо «Вечірку над Ужем». Разом із колегами влаштовуємо передноворічні концерти. Тобто крім тих заходів, до участі в яких нас запрошують, намагаємося й самостійно організовувати різні заходи, аби наші студенти якомога більше перебували на сцені, набиралися досвіду. Бо практику не можна замінити жодною теорією.

Музичні конкурси – це дуже хороша школа

10

Зі студентами ми переважно співаємо українські композиції. Я вважаю, що за тієї ситуації, у якій опинилася Україна, має бути саме так.  Мушу сказати і про те, що української пісні не вистачає. Коли підбираємо композиції, то знаходимо дуже мало нових пісень. Серед закарпатців є чимало талановитих людей, які пишуть вірші, але для того, аби зробити аранжування для пісні, потрібні чималі кошти, тому не всі студенти можуть це собі дозволити. Авторська пісня сьогодні – недешеве задоволення.

Студенти Ужгородського коледжу культури і мистецтв досить часто беруть участь у різних телешоу. Я схвалюю це і, за можливості, сама долучаюся. Кілька місяців тому моя учениця їздила на олімпіаду «Голос країни», де посіла третє місце. Крім диплому, їй вручили сертифікат на знижку на навчання у будь-якому виші країни. Взагалі до конкурсів ми ставимося дуже серйозно, намагаємося брати участь у всіх можливих заходах такого типу. Це дуже хороша школа. У мене є такий задум, аби зробити пісенний конкурс у вигляді шоу на місцевому рівні. Але наразі немає для цього можливостей, передусім підтримки спонсорів.

Ресторани, корпоративи, весілля – це єдиний спосіб заробітку для закарпатських співаків

5

 

На Закарпатті сьогодні немає шоу-бізнесу. Але попри це, зупинятися не можна, потрібно працювати. Наразі ресторани, корпоративи, весілля – це єдиний спосіб заробітку для співака, при чому як із відповідною освітою, так і без неї. У нас немає продюсерського центру, який міг би займатися місцевим шоу-бізнесом.

Я хотіла би змінити геть усе у музичному просторі Закарпаття. Неправильним є сам підхід, який десятиліттями застосовують у цій сфері. На жаль, управління культури працює за схемами, які діяли 20-30 років тому. Люди, які працюють там, не думають  про розвиток культури, вони проводять заходи для звітності. Поки це не зміниться, не зміниться нічого.

Випускник коледжу повинен заробляти своєю професією на життя. Але хіба ті заходи, які організовує управління культури, оплачуються? – Ні. Зате всі хочуть бачити якісний матеріал. Виходить, що батьки самі мають одягнути дитину, записати для неї пісню, і ніхто цих витрат не компенсує. Один-два рази можна побути спонсором для своєї дитини, але не завжди. Доки цей механізм не зміниться, ніякого розвитку не буде.

На сцені потрібна харизма

4

Про те, як поводитися на сцені, я розповідаю студентам їм під час занять. Перед концертом, звісно, налаштовую їх на відповідний настрій. Я не дресирую їх, аби вони імітували усмішку чи сум. Все має бути природним. Кожна людина має розкривати себе сама. Викладач повинен підштовхнути, допомогти, але все інше має йти від самої людини. Бувають здібні до співу студенти, але на сцені вони почуваються некомфортно. У них немає харизми, а без цього ніяк. Потрібно переживати ту пісню, яку виконуєш, передати глядачам відповідний настрій. Людина має зацікавитися тим, що чує і бачить. А сюди входить голос, виконання, поведінка на сцені, вигляд артиста. Завжди існує внутрішня боротьба, бо в житті є різні моменти, але коли ти виходиш на сцену – усе забувається. Треба жити тією піснею, яку виконуєш. Глядач не має здогадуватися про внутрішню трагедію артиста.

Парадоксально, але факт: чужих дітей навчаю, а на свою не маю вільного часу

Сьогодні не спостерігаю у своєї доньки хисту до співу, вона любить щось наспівувати, як і всі діти, але цього замало для того, аби сказати, що в майбутньому це може стати її професією. Чесно кажучи, я не дуже хотіла би, щоб вона цим займалася, мені хочеться, щоб вона обрала для себе щось стабільніше. Але якщо буде бажання і талант, то як любляча мама я що зможу – тим допоможу, головне, аби вона хотіла цим займатися і любила це. Адже професію ми обираємо не на рік чи два, а на все життя. Зате вона любить танцювати, дуже гнучка. Наразі ще рано говорити про її майбутнє, бо їй лише 11 років, тому будемо бачити, як вона далі розвиватиметься. Добре, що є батьки, які допомагають мені у вихованні моєї дитини. Бо це парадоксально, але факт: чужих дітей навчаю, а на свою не маю вільного часу.

Я не йду на роботу як на каторгу

11

У людях ціную людяність, яка включає у себе порядність і чесність. Я дуже добре відчуваю людей, тому не можу сказати, що маю багато друзів. Є багато таких людей, які хотіли би в чомусь завадити мені чи втрутитися у моє особисте життя, повірте, не для того, щоб за мене порадіти чи в чомусь допомогти, тому моя інтуїція, як правило, мене не підводить.  Для того, щоб відчувати і розуміти щирість людей, не потрібно вчитися на психолога чи володіти певним даром, бо серце відчуває все. У мене завжди є те, що я тримаю у собі і не вважаю за потрібне ділитися ним з іншими. Якщо відчуваю, що люди відкриті до мене, сама теж відкриваюся.

Я щаслива, бо в мене є сім’я, донечка, живі батьки, і дай їм, Боже, якомога довше прожити. Щастя і в тому, що ми маємо змогу почуватися дітьми, коли нас можуть підтримати, приголубити. Я займаюся улюбленою справою, я не йду на роботу як на каторгу, або тому, що потрібно заробляти гроші, тому я щаслива. Вважаю, що ми повинні цінувати те, що маємо.

Наталія Каралкіна,

Фото Олександри Шевченко

prozak.info


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty + thirteen =