Ужгородський митець змістив центр Києва (ФОТО)

І таке буває! Якщо талант не позичений, а власний. А він є, здобутий не мафіозністю, а промінням власного творчого «я». «В кого?!» – пронизливо заволає, ніби схоплений за одне делікатне місце, закарпатський обиватель, котрий не мислить себе поза мафіозністю.
– У Олексія Шамшури, – відповім я всім підряд заздрісним мерзенникам. – А він не хтось, а чоловік і талант від Неба…

Шамшура 3
То й центр Києва взяв і змістив. На Оболонь. І там тепер є де притулитися серцю естета. Там розгорнувся з доброї волі нашого Олексія Івановича сад каменів «на український манір».
Взагалі-то кам’яний сад – «секітей», якщо по-їхньому та по-заморському – це візитна картка японської культури. Там, у лоні унікального творіння рук людських, можна заглиблюватися в таїну мами-природи, розмірковувати про українську корупцію і духовні пориви носіїв її, просто відсторонюватися від марноти і повсякденних проблем. Основними складовими такого саду є без жодного порядку, коли на перший погляд, розставлені необтесані камені, насипаний пісок, галька і цариця всього – вода («Губить людей не пиво, – як у пісні співається. – Губить людей вода!»)
Отже, тепер цікавинки Києва – це не тільки храми, історичні споруди та розмаїті парки, але й не вельми великий сад на чималій площі, що буде в подальшому розширюватися на тутешніх теренах. Органічно розташувався він на Оболоні, не злякавшись сусідства двох сучасних висотних будівель. Київський кам’яний сад – це наразі спроектований О. Шамшурою славний сквер у вигляді паруса. У його центрі – гранітний фонтан діаметром одинадцять метрів. Прямо в фонтанній чаші під парасолькою заховалася від холодних струменів трійця бронзових дівчат. А крім такого естетично промовистого водограю, у цьому парку надибуємо 24 колони з базальту, шістнадцять лавочок і 24 декоративні ліхтарі. Камінні стовпи, які увінчуються оригінальними скульптурами, мають немалу висоту – від п’яти до шести метрів. Органічно вони зв’язані з навколишньою архітектурою, до якої, звичайно ж, теж причетний герой нашого матеріалу. Це – висотні будинки, що є найвищими в Києві, і названі столичним загалом «вітрилами Оболоні»: вони ж ніби несуть у романтичну даль цей сучасний мікрорайон.
А на згаданих стовпах найбільший інтерес викликають три бронзові скульптури. Осьде вишкірилася з верхівки кам’яної колони могутня, мов думка українця про сало, пантера. А ще бачимо орла, що розправляє крила немовби для відльоту з України в багатші краї. А камінна доріжка веде до бронзової русалки, котра твердо вирішила бути навіки вірною рідній землі. Деякі мужчини цій бронзовій звабливій істоті труть груди, щоб швидше пійматися аналогічній киянці чи галичанці в тісні тенета. Так, бачив, у Празькому граді вже давно натерли до блиску скульптурному хлопцеві його принади. І не тільки жінки. Європа ж, бляха-муха! Всі, як то кажуть, там будемо.
Шамшура 1Камені для цього дивовижного творіння Олексія Шамшури привезли з різних куточків України, щоб менше люду запихало їх за пазуху. Бо лозунг у цьому приємному куточку може бути лише такий: «Геть агресію! Хай живе мистецтво!» І в Оболоні, і по всій Україні.
Наочно переконався, що в обійсті людини, що є авангардом української естетичної думки, теж не гірше як на Оболоні. Олексій Шамшура все довкола робить прекрасним. Тому що патріот на ділі, а не на словах – звукових сплесках сановитих міщан-пожирачів, котрі пожерли масу свиней, баранів і бичків, а биками так і залишилися. А могли б і людьми стати. Не змогли. Бо первісним зробили для себе свиняче сало, а не духовну силу. Олексій Шамшура з міста Тучин на Рівненщині зміг! Бо, як його орел з Оболоні, завжди вчився розправляти крила, а не клювати падло і г…но. Скрізь учився. Від батька-матері, а потім ще в старому, приткнутому своїми халупами до Кафедрального собору на Замковій горі, Ужгородському училищі декоративно-прикладного мистецтва, де вчився і навчився живопису, а не рукотворному фотографічному онанізму. Затим працював у Рівненських художньо-виробничих майстернях Художфонду СРСР. В 1971-1972 роках узяв перше місце у конкурсі на пам’ятник визволителям Рівного від німецько-фашистських загарбників. Праця в обласному відділі будматеріалів при обласній архітектурі пов’язана зі здобуттям першого місця в конкурсі з благоустрою міста. Паралельно, як зараз про Київ, тоді митець і про центр союзного простору – Москву – не забув: став першим у конкурсі з оформлення центрального залу автоцентру «Жигулі».
Олексій Іванович переживає в 1979-1982 роках великий творчий злет. Тоді він навчався і працював у науковому відділі ЗНДІЕП. Став делегатом VІІ з’їзду Спілки архітекторів України. Саме тоді, в співавторстві з колегами ЗНДІЕП, підготував найліпший проект центральної частини міста Кузнєцовськ Рівненської АЕС. Відтак, уже особисто, у Кузнєцовську та в осерді АЕС О. Шамшура зайнявся роботами з благоустрою територій, будівництва площ, виконання скульптур, інтер’єрів, монументального живопису тощо.
– Приємно було, – згадує Олексій Іванович, – бути в центрі нашого справжнього прогресу у будівництві, що фінансувалося державою. Прямо не віриться, що подібне може повторитися.
– Як ті відчуття можна порівняти зі ставленням до теперішнього Ужгорода, де ви надійно отаборилися під Замковою горою?
– Центр Кузнєцовська за розмахом, масштабами, вкладеними коштами, як на мене, перевершує будь-який район нашого славного своїми героями Ужгорода. Щоправда, дещо печально – і оглядаючись на Кузнєцовськ, і вдивляючись у змиршавілий Ужгород, – що в минуле відійшло державне будівництво. Бо нині майже нічого нікому не потрібне. Запропонуєш продуктивну ідею якомусь чиновнику, а у відповідь – до фатальності незмінне: немає коштів. Тільки і втіхи, що збільшуються розмахи будівництва приватного сектора. Останній дає свої приробітки, але загальному обличчю краю всенародного торжества не додає.
Шамшура 4Потім митець задумується і прорікає в стилі «ретро»:
– Пригадую Ужгород шістдесятих. На Корзо кинеш випадково сірничок – піонер підбігає, за піджачок посмикає і попросить підняти. І всі піднімали. А нині наш Ужгород став у шерег брудних обласних центрів, хоча про свою європейськість тут просторікувати не припинили. Та головна Батьківщина для всіх – своя хата. Мармур для камінів привозять навіть із найвіддаленіших куточків Латинської Америки. А фонтани у дворах які! Якби ними обласний центр прикрасити – то вся планета зациркулювала в місто над Ужем, плюнувши на нещасну Венецію. А наразі списали добрі гроші на елементарне «корито» біля мерії. До нього наш найсправедливіший суд символічно повернув автора – Віктора Погорєлова. Як бабка сидить він біля корита і чекає золоту рибку.
Василь ЗУБАЧ
На знімках: фрагменти скульптур і архітектури, до яких дотичне ім’я ужгородця Олексія ШАМШУРИ.


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × three =