Ужгородський художник, що не став лише “бугристом”

БІБА 3

Бугри — стрімкі підвищення земної кори. Великі бугри — Гімалаї. Менші — Карпати. Їх багатьом би малювати. Але є і такі, що трохи відсторонилися від цього художньо-історичного паломництва. З таких «нечестивців» — Сергій БІБА.

Ще зі студії славетного педагога Золтана Баконія перейнявся він образотворчістю, тож із юнацтва вже мав що показати. Приміром у такому собі молодіжному клубі «Форум» під теперішнім «Кактусом», а тоді пролетарською їдальнею «Хвилинка» (його, «форуму», наразі вже немає). Там робив різні виставки приємний митець Володимир Базант. Партійна еліта їх побоювалася. Та віз молодої творчості йшов собі, як той караван до горизонту. Бо митецький рівень таки був. Там, скажімо, виставлялася сама Люся Яшкіна, котра наразі живе й творить у столиці Австрії — Відні. А поганих, самі знаєте, в Європу не беруть. А потім було «Ліве око».

Презентувала себе ця відверта творча спільнота на початку 1989 року. Я тоді ще про неї твір написав у «Молоді Закарпаття» під назвою «Чесна зіниця «Лівого ока». Було це виставкове дійство на теперішній площі Петефі, навпроти нинішнього «Фокстрота». Обтягнуті брезентом стіни орендованої в архітекторів кімнати — в картинах. А над посипаною свіжою тирсою підлогою — довгі паперові смуги, списані футуристичними віршами В.Хлєбнікова, О.Блока. А ще — музика з дешевих акустичних колонок. Це мало уособлювати поєднання художнього малярства, поетичного слова, любого й близького серцю, і звукової гармонії. До цього прагнуть члени неформального молодіжного об’єднання художників «Ліве око». Авангардистами зовуть їх. «Авангардний, — згідно словника іншомовних слів, — належний до авангарду, той, що йде в перших лавах». Непогано, якщо так. Але «авангардизм — умовна назва багатьох антиреалістичних течій у літературі й мистецтві 20 ст.» Це вже насторожує, заставляє озирнутися довкола. Хто ж вони?

Ми озираємося й досі (манія переслідування і перенасичення України шпигунськими елементами). А тодішні авангардисти з «Лівого ока» це — Іштван Молнар, Сергій Біба, Вадим Харабарук, Роман Ваці.

Наш герой С.Біба, хоча й інші заслуговують на осібну увагу вдячного сучасника (тобто мене), народився в 1966 році в Ужгороді, навчався в технікумі механізації, але не закінчив. Бо зайнявся живописом, захопився музикою. Любимі художники К.Малевич, Клімт. «Своєрідне поєднання кольору і теми. Внутрішні почуття того, що сприймає, викладає в жорстких протилежних тонах» — це вже наш Біба поширюється про своє творче кредо.

Писалося тоді мені в 1989-му: «Хлопці з Лівого ока» обома широко розплющеними очима дивляться на світ, вибирають з нього те, що бачать лише вони. Загал майже нічого не знає про авангард у закарпатському малярстві. Сміливий захід не обтяжених членством у художницькій Спілці талановитих шукачів власної істини — прикмета перебудованого часу. Кожен має право на своє слово і барвосполучення. Кожен вправі сприймати чи не сприймати, але рахуватися потрібно. По-куркульському займати під доморощену істину якомога розлогішу ділянку — свідчення духовної ницості людини.» Думалося тоді, що з’являться когорти з об’єднань на зразок «Лівого ока», зникнуть Спілки — імперські утворення. Не сталося — мізки зашлаковані. Навіки?

До «динамічного всеруху» К.Малевича прагнуть у кожній картині С.Біба та інші учасники «Лівого ока». Молодим митцям чуже копіювання якихось зовнішніх творчих ознак маститих метрів. Це чуже їм, як стиглій вишні негаданий мороз. Малевич «лікував» студентів «од психологічної розгубленості перед складною світовою культурою, від внутрішньої загальмованості й непевності, від «живописної неврастенії» чи «кольоростраху» ( «Україна», №29 за 1988 рік). Добре, що і через завісу років ідеї майстра знаходять спадкоємців. Того ж Бібу. Серед перших його робіт, приміром, «Прожиті роки»: хрест, а в центрі його фотографічно чітке лице старої жінки, тіла її вже нема, залишилося тільки обличчя, поборознене прожитими роками. Вражає і урбаністичний, близький до планетарного світобачення «Роздум», експресія картини «Відлуння».

Сергій і зараз — чисте відлуння цього доволі брудного світу, спаплюженого не так масонами, як просто гондонами, яких чомусь не ловлять за ворожу суть, спрямовану проти всього людства. Ліпше вже покрутити за яйця дохлого закарпатського «сепаратиста». Це ж так приємно і безпечно.

Володя Базант колись віддав Сергієві на рік свою майстерню, щоб кріпив справжнє мистецтво. Згадувати про це мило, як і про посиденьки з поетом Скунцем, який писав вірші і замисленістю будив замріяність твою. Чимало дала робота на творчій базі в Седнєві на Чернігівщині. Працювала із закарпатців поряд і Люся Яшкіна. Організував захід лауреат премії ім. Т.Шевченка Тиберій Сільваші, наш земляк. Бачилися там і зі славетним Іваном Марчуком, з відомим Анатолієм Чебикіним. Останній міг одним порухом пензля написати цілу фігуру.

—Не тільки власне картини важливі на кожній виставці, — розмірковує С.Біба, — але й відстань між роботами. Твори ж бо мають «дихати» і доповнювати один одного. Якщо ми не хочемо спілкуватися — треба нас віддалити. Так і картини. Зазвичай іде справжній диспут тебе з твоєю роботою. Інколи, можете уявити, між нами нема повного порозуміння.

… Тому не даю назви роботам, а надаю повну свободу глядачеві й собі. Можливо, із глибини може й випливати якась назва. Але все одно — це заковування в рамки. Я ж не хочу вести на повідку, як мопсів, свою роботу і глядача. Хай останній сам дасть творові назву, якщо йому це конче потрібно. «Живопис №25», «Композиція №563» — цього, мабуть, для підпису про людське око, достатньо.

Кольори радують Сергія Бібу при всій їх протилежності. Адже й так «розуміють їх одиниці».

—Як у творчості все зв’язане з полум’ям, світлом, коли бачиш його вдалині? А тим більше, коли ще й холодно і дуже хочеться в теплий осяйний дім?

—Світле кличе додому.

—Колір?

—Жива матерія, в першу чергу. Певна хвиля, яка несе тебе по життю і продовжує життя.

—А як допомагає вираженню звук? —Звук має свій колір. Коли їх поєднати — вийде феєрична річ. Колір несе в собі певну енергію звуку.

—Чи відчуваєш ти віддаленість від природи? —Я сам — природа. Я не відчуваю себе не природою. Я довіряю природнім явищам. Вони набагато розумніші за нас. Нас забирають ріка, ліс. І починаєш там відновлюватися. І може, зрештою, раніше ми самі були деревами, а вони — людьми.

…Можливо, й задеревеніють невдовзі теперішні «бугристи», зашорені в чисельних догмах, і напише хтось «Композицію №0», яка й дасть відлік новому мистецтву, яке переливчасто зазвучить над оновленою планетою. Я на це сподіваюся. Та й Сергій Біба живить мою віру в це…

Василь ЗУБАЧ.


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 + 14 =