Ужгородські кладовища – пристанища наркоманів та п’яниць

Наше рідне місто Ужгород останнім часом швидко змінюється. На місці стареньких хатинок та пустирів мов гриби після дощу зростають багатоповерхівки, супермаркети, офісні центри. Прогрес набирає обертів. Це логічно й неминуче, адже ми живемо в час, коли життя рухається надзвичайно швидко. Але ж у цей час важливо, щоб ми не забували про моральний бік життя. Бо, як написано в Еклезіаста: «…і це минає…».

цвинтар
Сучасній людині іноді потрібно хоча б на мить зупинитись і поміркувати над тим, що вона залишає? Як нащадки нас оцінять? Яку спадщину отримають? А чи не забудуть вони нас так само, як і ми своїх предків. Якщо хтось зі мною не погоджується, скаже: ми не такі, ми дбаємо, пам’ятаємо… У цьому разі рекомендую витратити кілька хвилин швидкоплинного часу й відвідати кладовища в мікрорайоні «Білочка» або біля обласного кардіоцентру на «Шахті»!
Сказати, що ці некрополі в занедбаному стані, – означає промовчати. Вони – жахливі: зарослі травою і чагарником, засмічені мотлохом. Цими стежинами білого дня пройтись неприємно, а в сутінках – узагалі моторошно. Ось так ми пам’ятаємо та дбаємо…

кладовище5
Цвинтар по вулиці Капушанській давно відомий населенню як притулок наркоманів та п’яниць. Він практично не огороджений, там немає охорони, ба, навіть наряди міліції побоюються патрулювати цю місцевість. А воно й не дивно, адже в цих заростях можна і ножа дістати у спину, і ногу зламати… Значно безпечніше і приємніше прогулюватись освітленими центральними вулицями міста, ніж проходити поряд із цим місцем. А різним покидькам зручно й комфортно пиячити та труїтися наркотою на цій святій землі.
Аби зрозуміти, що коїться там ночами, достатньо відвідати це кладовище, в більш безпечний час – світлий день. Ви неодмінно побачите гори пластикової та скляної тари, використані шприці. І все це неподобство, прошу вашої уваги, діється на могилах НАШИХ ПРЕДКІВ… Тих, хто чесно жив, народжував та виховував дітей, будував наше чудове місто над Ужем. А ми їм віддячуємо паплюженням могил і тим самим глумимося над їх пам’яттю. Впевнений, що в багатьох, хто там похований, залишились нащадки, але, на жаль, вони чомусь забули свій святий обов’язок – шанувати рідних.
Нещодавно розмовляв з п. Василем, котрий мешкає поряд із цією місциною, про ситуацію, що склалася. «Останнім часом не підпускаємо ввечері до огорожі кладовища дітей, бо спостерігаємо контингент, який там збирається. Чуємо крики, мати. Тут небезпечно проходити повз і дорослому, не те що дітям», – зауважив він.
А ось із цвинтарем біля кардіоцентру, значно меншим за розміром, інша проблема. Він не викликає такої уваги маргіналів, але за густотою та розмірами бур’яну може позмагатися з ужгородським ботанічним садом!
Останнім часом ЗМІ часто згадують, що в краї збільшується кількість отруйних змій. Тож уявіть собі, скільки рептилій живе та розмножується на цій місцині! Якби мешкав поруч, то із будинку, не дивлячись під ноги, навіть побоявся би виходити. Вважаю, що й пацієнтам обласного кардіодиспансеру не дуже приємно з вікон палат спостерігати це неподобство. Тяжкохворі, замість того, аби спокійно лікуватись та відпочивати, бачать приклад того, як рідні можуть швидко їх забути.
Але, можливо, це стане наукою тим, хто одужає. Цей приклад поверне їм пам’ять: вони згадають своїх пращурів, переглянуть ставлення до цінностей життя, приділять більше уваги духовному вихованню дітей та онуків. Це жорстока наука, але, напевно, настав час саме для неї. У гонитві за матеріальними цінностями наш народ забув про духовність, і, можливо, щоб пригадав, потрібні саме такі приклади.
Хоча питання, яке стосується наших кладовищ, має й інший бік –прагматичний. У всьому світі вже давно розвинутий такий вид туризму, як некротуризм, інакше цвинтарний. У Римі серед історичних пам’яток неодмінно пригадають етруські погребіння, у Парижі – усім відоме Сен-Женев’є-де-Буа. Практично в кожному місті світу вам запропонують подивитись могили видатних людей. Хіба не місцем захоронення є славнозвісні піраміди Єгипту або Долина царів у Луксорі? За правильного підходу держава може мати непогані дивіденди. Нині, у час фінансової кризи, не думаю, що будь-які кошти були би зайвими. Наприклад, наші сусіди львів’яни вже перейняли світовий досвід і з Личаківського цвинтаря зробили Державний історико-культурний музей-заповідник. Тисячі туристів із усього світу сплачують близько 10 грн. за вхід та з великим інтересом відвідують його. Невже ми гірші?!
Тим більше, що згадані ужгородські цвинтарі мають свою цікаву історію. Наприклад, кладовище біля «Білочки» єдине в місті прилікарняне. Тут почали ховати ще в другій половині XIX сторіччя, коли в Ужгороді сталась епідемія холери. А цвинтар біля кардіоцентру – військове захоронення, де покояться солдати та офіцери австро-угорської, чехословацької, угорської армій. Згодом на цих некрополях почали хоронити й мешканців нашого міста.
Хотілося би зауважити, що останнім часом ситуація трохи змінюється. Біля цих місць збудовані церкви. Кладовище по вулиці Капушанській міська влада передала Мукачівській греко-католицькій єпархії, а громадське об’єднання «Наше місто – Ужгород» на чолі з Ф. Шандором нещодавно навело лад в одній з його частин. На «Шахті» прибрали та відновили могили Січових стрільців та угорських вояків. Це непоганий початок, але потрібне продовження.
Необхідно, аби структури, на балансі яких знаходяться цвинтарі, організували регулярне прибирання та догляд. Треба, щоб міська влада сприяла розміщенню там контейнерів для сміття, як це є в усіх цивілізованих країнах. Міліція повинна пригадати своє призначення та зобов’язати співробітників більш ретельно контролювати ці імпровізовані притони наркоманів.
Якщо ж ці структури не в змозі належно виконувати свою роботу, нехай звернуться до громадськості. Мені відомо, що кілька громадських організацій уже давно мають проекти щодо прибирання кладовищ. Як кажуть у народі: «Не беруєш сам, дай другому».
За більш як тисячорічну історію в Ужгороді мешкало багато різних за національністю, статком та віросповіданням людей. «…із праха прідеши, в прах обратіши» написано в Біблії. Нагими приходимо ми в цей світ, і, не забираючи нічого з собою, покидаємо його. Залишається тільки пам’ять. Та могили… могили наших предків…
Владислав СЄРГЕЄВ

«Карпатський Об’єктив»


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten − five =