Ужгородське відлуння Радянського Союзу

площа кирилаУявімо на деякий час, що ви, шановний читачу, та і я разом із вами, жодного разу не були в Ужгороді й узагалі не знайомі з цим містом, а бачили його лише на фото і чули про нього від знайомих. Що ж, тоді вперед на поїзд із написом «Ужгород».
Через деякий час ваш потяг зупиниться біля гордості нашого міста і візитної картки всієї Закарпатської області – Ужгородського вокзалу. Ось уже де не шкодували сил і коштів. Тут ви можете походити й просто насолодитися дизайнерською майстерністю: величезними залами, зовнішнім виглядом та внутрішнім оздобленням, і найголовніше – побачите навіть справжні мідні водостічні труби.
Якщо приїдете на автовокзал, звідси теж чудово видно залізничний вокзал з його характерною вежею, яка в мене викликає асоціації з Невицьким замком.
площа кирила2
Отже, ми неспішно крокуємо проспектом, на нас справа дивляться сотні божевільних очей – вікон хрущовських п’ятиповерхівок, зліва – горді словацькі дев’ятиповерхівки, які мають явну перевагу. Як два світи, новий і старий, як підручник з історії, що дає відповідь на питання, в чому різниця між історією стародавнього світу та новітньою.
А ось попереду нас колись гордість і слава всього Ужгорода. Ця будівля готелю-інтурист «Закарпаття» і зараз є візитною карткою міста, хоча вже давним-давно втратила своє пряме призначення. Вона була зведена в далекі 70-ті роки, і її відкриття, приурочене до Олімпіади в Москві, відбулось у 1980-му. На багатьох оглядових фотографіях міста ви побачите готель «Закарпаття». А ось поруч, через дорогу, споруда, яка вже багато років займає чільне місце серед пам’яток Ужгорода нового часу, – це головний православний собор. Що цікаво, він є зменшеною копією головного собору Москви – Храму Христа Спасителя біля Кремля. Буваючи не раз у столиці Росії, зміг на власні очі переконатися в цьому.
А далі починається найцікавіше: переходимо дорогу, що веде до будівлі пошти та Укртелекому, і перед нами відкривається жахлива картина. Практично центральна площа Кирила і Мефодія в самому серці міста має такий вигляд, ніби тільки вчора відгриміла війна 45-го, й відступили танки противника. Думаю, всі корінні ужгородці розуміють, про що я говорю. Адже не раз і не два доводилося проходити їм цією потрощеною плиткою тротуару. Десь нога підверталася, а деколи коляскою і велосипедом доводилось об’їжджати. Це саме та пішохідна зона, з якої починає свою подорож вуличками й набережними Ужгорода будь-який турист, що приїхав здалеку і стільки чув про наше прекрасне містечко. І що він бачить? Тут просто немає слів, і це треба побачити на власні очі. Колись прекрасна територія, що потопала в квітах і доглянутих газонах, зараз являє собою зарослі, здичавілі клаптики зеленої маси на так званих квітниках. Якась подоба кущиків у суцільній траві, що душить їх, як мотузка кілера.
Я пам’ятаю ці місця, коли був ще дитиною, тут можна було відпочити з сім’єю, сидячи на лавочках біля клумб. Де ж лавочки? Від них залишилися тільки потріскані бетонні бордюри. Дерев’яне покриття, яке тягнулося по всьому периметру площі на десятки метрів, кудись безслідно зникло. І тепер просто посидіти й відпочити на площі Кирила і Мефодія ніде.
Але це лише квіточки порівняно з тим, що можна побачити просто посеред площі. Це величезна територія, обнесена кривим дощатим парканом. Колись цей ласий шматок землі був проданий місцевою владою. Але ось уже 10 років тут не проводяться ніякі роботи, нічого не будується, і ця ділянка не підтримується в належному стані. Таке враження, що це якийсь портал у паралельний світ. У дуже нехороший світ, там, де практично нікого нема. Поруч, як оазис у пустелі, гостей запрошує «Червоний дракон» – ресторан з терасою, в якого із зовнішнім виглядом все відмінно. А навколо – розкришена плитка тротуару. Із-за паркану почали показуватися цілком сформовані дерева, які вже простягають свої зелені чіпкі гілки через огорожу з наміром вилізти. Дикі зарості, що займають усе більше й більше площі, повністю скришили покриття тротуару.
Стою я на цій центральній площі, і все, що бачу, нагадує мені один цікавий науково-популярний фільм про те, що б сталося з планетою Земля, якби пропали в один момент на ній усі люди. Будівлі поступово руйнуються, бетон кришиться, його нищать вода і мороз. Усе довкола заростає плющем та деревами, і зрештою місцевість перетворююється на непрохідні джунглі.
Ужгород – це обласний центр, нехай і найменший в Україні. Але це ж його перевага, місто за 3–5 років можна привести в ідеальний стан і навіть перевершити інші обласні центри.
Усі ми не раз чули про проекти та плани з реконструкції Театральної площі. Дуже радий! Це тільки плюс місту, всі нововведення назустріч прогресу ми схвалюємо. Але чому ніхто не замислюється і навіть не пробує озвучити ідею з облагородження території, що занепала, – площі Кирила і Мефодія, яка своїм зовнішнім виглядом нагадує занедбаний райцентр, якщо не селище.
А земельна ділянка за кособоким парканом переходить із рук у руки, перепродуючись уже не один раз. Ця угода нехай залишається на совісті тих, хто її провернув, нас же, корінних ужгородців, цікавить зовнішній вигляд міста, в якому ми живемо. Темними або напівпрозорими схемами нехай займаються відповідні органи.
І ось, о радість! Гарячі новини! На паркані повісили план-схему того, що нібито повинно бути на цьому пустирі, – торговий центр! Як же Ужгород чекав цього! Адже в нас у місті жодного торгового центру немає. ТИ БИ ПРИПИНЯВ ІРОНІЗУВАТИ? ТАК, У НАС СКОРО НА КОЖНОГО МЕШКАНЦЯ УЖГОРОДА БУДЕ ПО ОДНОМУ ТОРГОВОМУ ЦЕНТРУ! Супер, мені «Вопак», а мені «Сільпо»! Добре, тоді тобі «Велмарт», а ось йому «Дастор» а їй «Ельдорадо» і «Фокстрот». Та най буде кожному!

Дмитро ЧЕПУР, «Карпатський Об’єктив»


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen + one =