Співець Карпатського краю. Василеві Вовчку виповнилося б 80

vovchok

Ще на зорі своєї літературної діяльності В.Вовчок пробував свої сили у прозі. Через деякий час до неї він повернеться знову. Про першу повість “Де твоя вічність?” (1964), хтось писатиме, як про невдачу автора, а хтось із критиків помітить і натякне: “І в прозі поет”. Сам же автор підказав нам: “На Вільшані одного весняного ранку з’явилися дві молоденькі монашечки — втікачки з Липецького монастиря… Влаштував я їх на роботу в нас. Трудилися й жили між нами, будівельниками, як і всі”.

Як для ватажка молоді, то була звичайна річ, але жив у ньому десь, напевне, й поет. От йому вони й не давали спокою. Ще в армії почав писати поему “Монашчине кохання”. Правду кажучи, не вийшло в нього поеми. 1 хоч більшість критиків і наставників орієнтували його на поезію, наперекір усьому брався за прозу. Замалими стали віршовані рядки для його бажання висловитися ширше й глибше.

Так з народної легенди про вернигір народжується повість “Вернигора” (1971). Чим вони не вернигори, його ровесники, вільшанські гесбудівці? Найближчий для нього образ комсорга Миколи Гримута, скажімо, його прообраз. Але ж письменник багато чого не мав, що повинен мати Гримут. Так і ліпив потроху його образ. Не раз намагався повернутися до повісті і написати щось більше, глибше, масштабніше про те диво в горах, про яке ще не багато написано, а варто би. Але в нього поки що не сталося творчого дива, хіба що інсценізував свої “Вернигори” (1978), й ожили його герої на сцені. Витримав цей твір понад 1ЗО постановок. Отже, справа тут не в жанрі, головне майстерно виписати образ і винести його на люди живим, по¬внокровним.

П’єсу “Вернигори” на афішах називали “Драматичною повістю на дві дії”. Автор не перечив режисеру В.Суркову, який узявся поставити твір на закарпатській сцені. Режисер до¬вгенько вагався, доки разом з автором не побував на Вільшанському водосховищі — озері, не перейшов пішки через полонину Бовцар на Нижній Бистрий, де побачив трубопровід і саму гідростанцію. Понад три з чимось години “брали” перевал Бовцар, а Микола Гримут (прообраз самого автора В.Вовчка) робив це за 40 – 50 хвилин, як підтвердили колишні його друзі на самій споруді (між ними й Василь Чухран, останній комсорг на будівництві).

Драматична повість “Вернигори” складається з невеликих новел, в яких –– своє життя, свій розвиток, конфлікт, тема. Основний персонаж вистави –– Микола Гримут (арт. С.Мострянський) за велінням серця вернувся в рідний край на будівництво тунелю, щоб дати людм відчути радість світла і тепла. Вдало відтворено прекрасне і чисте кохання М.Гримута і Оленки (арт. Л.Ящук). Така ж доброта і щирість відчувається в образі Ріхарда (арт. В.Романенко), вихідця з Італії, який в шістдесят років прийшов на будівництво ГЕС.

Автор переконливо показує шлях від вівчаря до прохідника Івана Сусіка (арт. Е.Свиридюк). Преса відзначала, що актор точно вловив гумор і поетичність твору В.Вовчка.

Цікаво поданий драматургом образ Ружени (засл. арт. України Л.Іванова).

Вистава побудована на конфліктах окремих драматичних новел. Варто згадати б одну з кращих і найбільш сильних новел –– зустрічі Юрчука (засл. арт. України В.Костюков) і Ружени, власне зустрічі колишнього радянського офіцера, а потім начальника гесбуду, з колишньою чеською дівчиною, батьків якої по-звірячому вбили фашисти і яку Юрчук перший пригрів, приголубив, а пізніше стали будівниками Теребле-Ріцької ГЕС.

У п’єсі вдало показано поступовий злам у психології Бабинця (засл. арт. О.Вертелецький) та Гафії (арт. Г.Левкулич). Тільки відчувши пульс будівництва і переконавшись власними очима у його перспективі, вирішують вони приєднатись до лав гесбудівців.

Оригінальний і привабливий образ Щобака (засл. арт. України В.Арендаш). Автор вклав у свого героя дотепний гумор, доброту, щирість, глибоку народну філософію.

На прем’єрі вистави найбільше причіпок, суттєвих і не¬суттєвих зауважень, пішло від колег автора. Їх здивував В.Вов¬чок як драматург. Крапку після всіх причіпок поставили чи не Василь Щобак та Василь Чухран, які сказали: “За якісь дві години ми пережили-увиділи себе й людей на сцені. Перед нашими очима пройшла наша будова, як у дзеркалі”. –– “Хто це такі? –– хтось зацікавився, –– що таке стверджують…” –– “Хто ми? — відповів В.Щобак. — Будівельники ГЕС. Ми не критики і не знавці ваших казок про п’єсу, але на сцені були ми –– живі, такі, якими нас вивів на сцену письменник”.

Музику написав Степан Мартон. Виставу відвідали учні майже всього Ужгорода і студенти вузу. Організовували екс¬курсії. Твір набув широкого розголосу. Виставу дивилися у Свиднику, Пряшеві, Гуменному (Чехословаччина). Майже перед кожною виставою давали кількахвилинне слово ав¬торові. Театр показував виставу майже в усіх районних центрах області, окремих селах. І всюди чекав на неї успіх.

У 1979 році колективу обласного українського музично-драматичного театру за постановку п’єси “Вернигори” В. Вовчка присуджено обласну комсомольську премію ім. Д.Вакарова.

Дорога Василю Вовчку –– далекою вона була чи близь¬кою –– завжди приносила творчу відраду, душевну насолоду. Такою була і та поїздка на початку шістдесятих років на Дале¬кий Схід, де віднайшов героїв свого “Останнього чардаша” (1966). Згодом вони вийдуть і на сцену закарпатського муздрамтеатру під назвою “Чардаш над Амуром”. Ця драма на дві дії пізніше була опублікована в репертуарному збірнику “Райдуга ’86” (Київ: Мистецтво, 1986).

За 8 січня 1967 року в рецензії на Вовчків “Чардаш над Амуром” Юрій Балега у “Закарпатській правді” писав: “І в прозі поет”. У цих словах є правда: про що б не писав В.Вовчок, він завжди залишається поетом. Проявляється це і в непідробній щирості, і в глибокій схвильованості, з якою автор розповідає не лише про піднесене й героїчне, а й про буденні факти нашої дійсності.

Сам автор у розмові з нами наголосив: “Коли я прочитав на башті, що стоїть у Хабаровську над Амуром, про розстріл білогвардійцями на цьому місці 16 військових австро-угорських музикантів 5 вересня 1918 року, а згодом довідався, що, крім угорців, чехів, австрійців, були між ними і два карпатороси, поклявся написати поему. І почав уже, було, писати там же, в Хабаровську, де я житиму ще два місяці. Але віршований рядок стримував мене в чомусь. В основу твору лягають живі факти, події. Я знайшов живого свідка тої трагедії в Хабаровську угорця Августа Францовича Голдфінгера. Молодій владі трудящих музиканти віддали не лише свій останній чардаш, але й останній подих, останні удари своїх гарячих чесних сердець. Всупереч вимозі заграти царський гімн, оркестр почав виконувати “Інтернаціонал”, продемонстрував свою відданість революції і ненависть до її ворогів”. Тому правий Ю.Балега, коли писав: “В жанровому відношенні “Ос¬танній чардаш” –– поема в прозі. Саме поема, а не оповідання чи повість”. Як твір у цілому, так і розповідь про героїв відзначається лаконізмом, високою емоціональністю, а в окремих місцях навіть патетичністю мови.

Головне, аби люди сприйняли твір, щоб схвилював їх, захопив-полонив, і щоб люди повірили авторові. Коли після приїзду В.Вовчок написав для “Закарпатської правди” про по¬двиг над Амуром, там справді не повірили. Як так, до цього часу невідомо про таку подію?

Драматичний твір “Чардаш над Амуром” поставив режисер О.Саркисянц, музику до п’єси написав С.Мартон. На цю виставу пішли дорослі й молодь. Перед початком вистави виступав автор і коротко розповідав про народження твору, про подвиг музикантів на Далекому Амурі. Кажуть, що майже на всіх виставах був присутній автор.

Успіх вистави надихнув В.Вовчка і на третю п’єсу “Чия ти, полонино?” Але, на жаль, головним режисером був уже не Ярослав Геляс, народний артист України, якому тема землі та її господарів була близькою, припадала до душі. Твір поки що лежить у шухляді, чекає своєї черги, якої вже, може, й не бути. Драматургія, як і інші літературні жанри, сьогодні не в моді. Пішла порнографія і секс. Прийшло те, проти чого завжди виступав автор у своїх творах і на письменницьких зібраннях, пішов дикий ринок: купи-продай, вкради-продай. Відходять і старші досвідчені талановиті актори, а молоді зайнялися бізнесом…

Але як би там не було, В.Вовчок непохитно вірить у силу слова: поетичного, прозового, драматичного, не можна погаси¬ти в собі творчого вогню, незважаючи ні на які тимчасові труднощі. Вважаємо, що В.Вовчок виправдає оті високі й горді слова “Співець Карпатського краю”, під якими  він відзначив своє шістдесятиріччя. Наш театр став для нього мовби другим рідним домом, як і колектив Закарпатського народного хору. Нещастя і всякі наші негаразди минуть і му¬сить просвітлішати дорога і доля тих, хто прийшов служити словом, піснею, танцем своєму народові, Україні-матері. Інакше навіщо митцеві жити?..

Іван ХЛАНТА,                                                                               доктор мистецтвознавства,

кандидат філологічних  наук,

заслужений діяч мистецтв України


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − fourteen =