Собача трагедія із щасливою розв’язкою

собакаОстаннім часом у засобах масової інформації належна увага приділяється проблемі бездомних тварин, змушених переборювати усі злигодні життя просто неба. Особливо важко цим нещасним виживати в зимовий період, коли і заховатися від холоду ніде, і голод дошкуляє. А в нашого соціуму ставлення до бездомних чотирилапих надто неоднакове: одні підгодовують, а при потребі навіть лікують, інші ж – безжалісно винищують, прирікаючи на мученицьку смерть, спричинену підкинутою отрутою.

Цього разу до уваги читачів один із прикладів гуманного ставлення до чужої тварини молодого юнака, котрий цілком випадково став свідком її каліцтва.

А було це так… В одну із п’ятниць листопада позаминулого року на вул. Гагаріна, що в обласному центрі, легковиком було збито собачку саме у той час, коли Ярослав (тоді ще студент Ужгородського комерційного технікуму, а зараз – студент одного із вузів Польщі) розміреним кроком, перебираючи в думках не дуже приємні моменти останніх подій у своєму житті, рідною вулицею прямував на навчання. Аж раптом почув жалібне собаче скавучання. Підійшов. Те, що побачив, вразило і серце, і мозок: бідолашна тваринка лежала у крові, а з задньої лапки звисала, здерта автівкою шкіра.

Була це чиясь собака чи бездомна – про це навіть не подумав. Врятувати! Допомогти! – таке рішення юнак прийняв блискавично. Не йшов, а біг додому, враз забувши про навчання. Взяв припаркований у дворі мікроавтобус і відвіз потерпілу до найближчої ветлікарні, де їй надали першу медичну допомогу і прооперували. Ця процедура обійшлася Ярикові-студентові у 150 гривень. Вдома для врятованої в одному з господарських приміщень обладнав куточок, забрав з парадної килимок з овечої шкури, вистелив ложе таке – хоч самому лягай!

Добре володіючи англійською, розумний і кмітливий юнак назвав тепер уже свою підопічну ім’ям Лакі (Lucky), що означає – щаслива. І насправді – щаслива, бо потрапила до порядних господарів, співчутливих і турботливих. Вони всі гуртом – мама Ярослава Василівна, тато Андрій Юрійович та бабуся Олена Михайлівна – виходжували хвору тваринку. Вдома їй кололи антибіотики, а на перев’язку Ярик возив до лікарні.

Цілих два тижні ознак одужання не спостерігалося. Хвилювання за стан її здоров’я наводили на думку, що бідолашна може залишитися калікою.

Радощам не було меж, коли Лакі звелася на ноги і пошкандибала углиб двору. З того моменту більше часу вона вже проводила на подвір’ї. Тут познайомилася з двома іншими чотирилапими – Нікою та Айрою, свого часу приведених у двір також не від хорошого життя.

Так би і жила Лакі-щаслива у дворі Заяців, якби не дідусь Ярика – пан Йосип Грибовський: йому страдалиця припала до душі і він вирішив забрати її до себе, незважаючи на те, що у його господі уже жили дві собаки-дворняжки. Отже, Лакі стала третьою, отримавши таким чином нову прописку в селі Тарнівці, що під Ужгородом.

І самотньо їй не було, і розгулятися було де: господарство у нового хазяїна Лакі – дай Боже кожному такого і стільки!.. Та й умови утримання дозорців – ситно, тепло і вольготно. Але сталося те, чого й передбачити ніхто не міг.

Період повної реабілітації собачка-страдалиця провела у господі пана Грибовського, а трохи згодом – чи то зажурилася за своїм рятівником Яриком та його родиною, чи то у снах вона бачила свого колишнього господаря, від якого вибігла на вулицю, щоб пройти через такі жорстокі випробування долі – цього ні сказати, ні вгадати. Але одного дня, вибігши за хвіртку, вона назад уже не повернулася.

Лише згодом пан Йосип довідався, що його Лакі якимось чином опинилася у дворі одного з сусідів, що неподалік. Виясняти ситуацію не пішов. Схилявся навіть до думки, що її маленькою забрали саме з цього двору, оскільки Лакі, як дві краплі води, схожа на сусідову дворняжку, до якої пішла, наче до рідної матері.

Пан Грибовський зізнається, що задоволений і тим, що Лакі його не забуває. Каже, що вона частенько прибігає, поласує чимось смачненьким, помахає хвостиком, собачою мовою висловить своє сердечне «дякую» і знову біжить до того двору, до якого уже звикла, і де її прийняли за свою.

Клара Контратович,

член Національної спілки журналістів України

P.S. В одному з наступних номерів «Трибуни» я обов’язково розповім читачам одну майже детективну історію, що має безпосередній стосунок до цього прекрасного юнака – Ярослава Заяця, випускника Ужгородського комерційного технікуму, а зараз – студента одного з вищих навчальних закладів Польщі.


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × two =