Не так давно очільник Росії, твердженням, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщоУкраїна не входила до складу РадянськогоСоюзу, спробував вкрасти в українських учасників Другої світової їхній внесок у Перемогу над фашизмом. Тепер цей параноїк, використовуючи фашистські методи, зазіхнув і на саму Україну.
Наш народ заплатив за ту Перемогу найбільшу ціну. До Червоної Армії було мобілізовано майже 6 мільйонів українців, 3,5 мільйони з них загинули. Загальні втрати України – включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими – становлять не менше 14 млн. чоловік. Це втрати найбільші й не порівняні із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні.
І тим не менш чомусь і досі на пам’ятнику визволителям у нашому рідному Мукачеві написано «Слава русскому оружию»? Чому!?! Адже загальновідомо, що з другої половини 1943 року українці становили 60 – 80% солдатів у з’єднаннях Українських фронтів, утому числі і Четвертого Українського, який визволяв Закарпаття. Нагадаємо, що тоді не існувало окремої російської армії (за винятком армії Власова, що воювала на фашистській стороні). Була Радянська армія, де українці, забувши про багатовікове поневолення, воювали разом з росіянами і всіма іншими народами СРСР проти фашистів.
На жаль, ми не застали в живих своїхпрадідів, які пішлинафронтзахищатинашуБатьківщину, але ми дужехочемозберегти пам’ять прониху своєму серціі розповісти про цеіншим.
Наш прадід Олександр Якович Цепурдей народився у 1909 році в містечку Лиса Гора Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, яке свого часу виникло як одна з козацьких паланок Запорізької Січі. У 1935 році він закінчив Харківську школу червоних старшин. На фронт попав 5 липня 1941 року на посаді ад’ютанта командира 60 окремого винищувального протитанкового дивізіону 46 стрілецької дивізії. Ось як в нагородному листі описаний один з боїв за його участю: – “…14 липня 1941 року під Смоленськом дивізіон прийняв бійз наступаючою зі сторониДемидовагрупоютанків. Після загибелі командирабатареї, майорЦепурдей, не зважаючи на поранення,прийняв командуваннябатареєю, яка під йогокерівництвомзнищила5 фашистських танків”.
Після одужання дідусь командував різними артилерійськими частинами, був нагороджений орденами “Червоний прапор”і “Червона зірка”, медалями“Забойовізаслуги”, “ЗаоборонуМоскви” та“ЗаПеремогунадНімеччиною у Великій Вітчизняній війні“, подякамиВерховногоГоловнокомандувачаза відміннібойові діїприпроривіпотужноїдовготривалоїглибокоешелонованої оборонипротивника врайоніМазурськихозері оволодіннямістомБартен, за відміннібойові діїприоволодіннімістамиЛандсберг, Бартенштайн та ПрейсишАйлау.
20 лютого 1945 року гвардії полковник Цепурдей був важко поранений під час штурму Кенігсбергу.
По закінченню війни він служив в Мукачеві помічникомкомандира96-го та 4-го гвардійськихмінометних полків3-гоКарпатськогострілецького корпусу. Звільнений в запас у серпні 1948, помер в Мукачеві у травні 1958 року.
Рідна сестра Олександра Яковича Панна Яківна Цепурдей закінчила війну 22-річною, у званні гвардії старшого лейтенанта медичної служби, була поранена. Нагороджена двома медалями “За відвагу“, орденом “Вітчизняна війна“ ІІ ступеня. На фронті з червня 1941. У листопаді 1943 року командир частини написав: – “… товариш Цепурдей протягом усіх бойових операцій 153-го гвардійського стрілецького полку 52-ї гвардійської стрілецької дивізії чуйно ставилася до поранених. Тільки під час боїв за Слобожанщину, знаходячись на передовій, надала першу допомогу і організувала евакуацію в тил 45 поранених. У боях з 8 по 14 листопада 1943 року в районі станції Невель вміло і швидко надала першу допомогу більш ніж 75 пораненим”. З нагородного листа у травні 1945 року: – “Гвардії старший лейтенант Цепурдей є активною учасницею всіх наступальних боїв 90-го Окремого Гвардійського винищувально-протитанкового дивізіону 85-ї Гвардійської Червонопрапорної Ризької стрілецької дивізії з липня 1944 року. Під артилерійським і автоматно-кулеметним обстрілом противника вона надавала першу допомогу пораненим і евакуювала їх з поля бою, чим, завдяки своїй сміливості і ініціативи в бою, врятувала їх життя “. Після війни Панна Яківна працювала в Мукачівському військовому шпиталі. Померла в Мукачеві 1991 року.
Рідний брат нашої прабабусі Галини Денисівни Цепурдей Олексій Щербенок під час оборони Севастополя командував взводом легендарної7-ї бригади морської піхоти.Пропав безвістивбояхулипні 1942 р.
Племінник прабабусі Володимир Дюк був мобілізований до армії у вересні 1943 року. Коротка фронтова доля 17-річного солдата залишилася невідомою для його рідних. Останній лист з фронту від нього прийшов 28 квітня 1944 з Молдови. З історії 301-ї Донецької, ордена Суворова стрілецької дивізії відомо, що 1054-й стрілецький полк, в якому служив Володимир, з жовтня 1943 по лютий 1944 брав участь у прориві так званого «Східного валу» , що вважався гітлерівцями неприступним, у форсуванні Дніпра, визволяв місто Нікополь . У березні та квітні 1944 дивізія воювала вже на півдні України, вийшла до Південного Бугу, а окремі полки прорвалися до Дністра, звідки почали битву за звільнення Молдавії . Десь там у липні 1944 Володимир пропав безвісти.
Його тато Іван Павлович Дюк (1894 р.н.) був учасником Першої світової та Громадянської воєн. Нафронтах ВеликоїВітчизняноїз червня 1941 – служив фельдшеромсанітарноїротипольовогоевакопунктуЗахідногофронту та Другого Українськогофронтів. Нагороджениймедалями“ЗаоборонуМоскви”, “ЗаПеремогунадНімеччиною” та “Завзяття Берліна“.
Інший наш прадід по батьковій лінії – Дмитро Михайлович Шевченко народився 1907 року в селі Малий Митник Мазурівської волості Літинського повіту Кам’янець-Подільської губернії, в сім’ї вчителя сільської початкової школи. Після здобуття педагогічної освіти працював вчителем, потім – завучем Тульчинського педучилища.
Рятуючи доньок від голодомору переїхав з сім’єю до Краснодарського краю, де в місті Туапсе аж до війни працював директором школи. Через поганий зір у діючу армію його не взяли (у дитинстві пошкодив зір і був звільнений від військового обов’язку), тому він продовжував педагогічну діяльність у школі, яку було переведено у штольні. У березні 1942 року гітлерівці зробили перші масовані авіанальоти на Туапсе, який був важливою військово-морською базою Чорноморського флоту. Фашисти перетворили його на купи руїн. Але місто жило, боролось. Багато жителів стали бійцями народного ополчення, винищувального батальйону. Вчительська сім’я Шевченків теж пішла на боротьбу з ворогом: Дмитро Михайлович був призначений командиром загону №1 Сочинського напрямку, а Юлія Марківна – рядовим бійцем. На фронті вони перебували до кінця осені 1942 року, аж поки не були евакуйовані разом з багатьма іншими цивільними наказом начальника штабу оборони міста до Грузії. У 1944 році дідусь був нагороджений медаллю “За оборону Кавказу“.