Швейцарська сироварня змінила життя закарпатського села (ВІДЕО)

Населений пункт Нижнє Селище вражає одразу, з найперших хвилин перебування у ньому. Ми приїхали сюди на запрошення Інни Пригари, що кілька місяців навчається у Франції сироварінню. За кілька місяців стажування вона планує повернутися в Нижнє Селище із новими знаннями, які намагатиметься застосувати у роботі на сироварні. Інна запросила в гості до свого батька, якого знають далеко поза межами Закарпаття. У Петра Пригари все починалося також із стажування закордоном, а закінчилося тим, що у вересні 2002 року в Хустському районі відкрилася “Селиська сироварня”. Він був одним із піонерів Нижньоселещанського руху. Місцеве молоко тут перетворюють на сир найвищої якості, виготовлений за тисячолітньою традицією Швейцарських Альп. Як справжній ентузіаст своєї справи, Петро не лише особисто контролює всі виробничі процеси, а й постійно працює над тим, щоб виробництво сиру було якомога більш екологічним.

Поява сироварні назавжди змінила “Селище”. Нижнє Селище є селом, а не селищем міського типу, втім, тут мало хто використовує приставку “Нижнє”, а найпопулярніший сир, що у досить невеликих об’ємах виробляє ця сироварня так і називається “Селиський”.  Кожен ранок тут починається із того, що люди з усього села і кількох сусідніх, звозять або зносять на сироварню своє молоко. З банками і бідонами з молоком часто посилають дітей на велосипедах. Для багатьох місцевих жителів виробництво коров’ячого молока стало можливістю отримати другу зарплату або пенсію, а сироварня дала поштовх для культурного розвитку Селища. Звідси не хочуть виїжджати, тут є дозвілля і освіта, можна займатися власною справою і надихатися прикладами тих, хто свою справу почав вже давно.

Усе почалося із лівацької комуни під назвою Лонго Май, яка з’явились на Закарпатті у 89-му. Тоді вони приїхали з Франції, уклали договір з українським університетом і почали возити франкомовних студентів на стажування до Європи. Лонго Май живуть комунами і їх приваблювали саме посткомуністичні держави. Стажуваннями вони займалися протягом десяти років, студенти мали змогу познайомитись з Францією, підтягнути мову. У одній з груп був студент з Нижнього Селища, Іван Пригара, брат Петра. Він запрошував іноземців у Нижнє Селище, вони кілька разів приїжджали. Одного разу на вечері за шашликами пролунала ідея, аби зібрати молодих людей і побудувати щось у якомусь із депресивних сіл цього регіону. У 94-му з Селища до Франції поїхало п’ятеро осіб, щоб визначитись, що можна побудувати вдома, аби зробити соціальний проект і задіяти максимальну кількість людей.

Коли я перший раз потрапив у Лонго Май, для мене було багато чого дивного: зовсім інша культура французів, мову я знав слабенько. А тепер я приїжджаю до Франції чи Швейцарії, як їхній друг: є люди, котрі мене знають, можу попросити про допомогу або пожити в них. Тоді мене шокував їхній стиль життя, а тепер зовсім ні – знаю мову, маю друзів. Тоді мало хто їздив до Європи, а тим більш у Францію.

Спільнота “Longo Maï” з’явилась навесні 1973 року у наслідок об’єднання двох спільнот “Спартакус” (Австрія) та “Гідра” (Швейцарія). Перші члени кооперативу разом переїхали на ферму у селі Ліман, що у Провансі.

Найбільше фермерських кооперативів спільноти у Франції. Найбільший у тому таки Лімані біля Форкальк’є, там вирощують пшеницю старих сортів, овочі та фрукти, які переробляють у консерви. А ще свиней, коней, овець, кіз та курей, виготовляють сир та хліб, є маленький цех із переробки дерева й ательє пошиття одягу та простирадл. А також мають власне радіо ZinZine. Ще існує кілька кооперативів у Австрії, Швейцарії, Німеччині, Україні. Найвіддаленіший кооператив знаходиться у Коста Ріці.

На Закарпатті свого часу комуна розділилася на дві частини. Тобто офіційно у Нижньому Селищі є дві спільноти Лонго Май.

Все починається зі стажування

Ще у 90-х Петру стажування підшуковував Лонго Май. Перший раз він стажувався у 95-му літом в Альпах біля Грюєра у полонині на висоті 1400 метрів над рівнем моря. Там було 44 корови, випас, дійка, сир варився на дровах. Те господарство не мало електрики: був генератор і мідний котел для виготовлення сиру. На такому першому навчанні Петро пробув півтора місяця.

пригара

Найважче, що там було – власник, бо мав він досить жорсткий характер. І як власник будь-якої швейцарської ферми, він знав усі 44 корови на ім’я. Він кожну впізнавав за метрів 30-40. І їх треба було в’язати кожну на своє місце. Не дай Бог сплутати.

 

Але була у того сировара й інша традиція: кожного разу, коли працівники робили три грюєра, по 40 кілограм кожен, перед тим, як покласти сир під прес, спускались до підвалу, брали біле вино, клали його в холодну воду і після того, як сир потрапляв під прес, обов’язково відкорковували пляшку і пили. То був символ того, що сир вийде добрим. І так кожного дня.

У Альпах я найбільше навчився, почав краще відчувати молоко. Для мене, як сировара, це був найбільший досвід.

У 96-98 роках Петро вже був на більших і серйозніших підприємствах на стажуванні, проте, за його словами, найкраще все ж таки було в Альпах. Вдруге він працював вже на сироварні у селі Беллелай. Це маленьке село, де всього близько десяти будиночків, свій ресторанчик, віділення пошти, яке працює кілька днів на тиждень, і от на такому хуторі працювала сироварня, де переробляли 12 тонн молока, що звозилось із сусідніх сіл. Петро там працював у підвалі і в сироварні, на виробництві. Потім саме ця сироварня і продала частину обладнання у Нижнє Селище, а частину подарували. Тепер Петро, якщо  приїжджає у Швейцарію, завжди заїжджає туди на каву.

Сприйняття України у 90-х

– Коли я їм пояснював, що таке Україна і чи знають вони Шевченка, то вони відповідали, що футболіста знають всі, а іншого Шевченка вони не знають. Коли я питав, чому мене запросили, мені не могли дати чіткої відповіді. Вони говорили, що їхні батьки ще досі бояться, що прийдуть росіяни, а нас вважали за росіян. Настільки холодна війна вразила їхню свідомість, особливо старе покоління. Я запитував, чи вони розуміють, що таке Україна. Інколи нас приймають і кажуть, що ми росіяни. На той час було досить багато негативу, але я ніколи не мав проблем з тим, що я українець. Ні від влади, ні від поліції. З українськими номерами приїжджав і жодного разу в мене ніхто не спитав, що я там роблю. У них все досить демократично.

– Для мене це була зовсім інша культура. Я був саме тоді, коли вони голосували на референдумі. Референдуми у Швейцарії часто. Ми пішли до сільської ради, це кімната 5 на 5. Стоять бланки, бюлетені і нікого немає. Я й кажу швейцарському колезі: “Слухай, я постою на дверях, ти бери бюлетені, відмічай і кидай”. А він: “Ти що? Це ж фальсифікації. Все має бути чесно. Що ти таке, Петро, говориш? Я хочу, щоб врахували саме мій голос”. А в Україні донедавна як було? Стоїть 20 спостерігачів, 10 членів ДВК і все одно є фальсифікації. Я своїх дітей повіз за кордон, коли їм було біля 20 років. Хоча мав можливості, проте я хотів їм показати не туристичні принади, а вже у зрілому віці показати, що таке життя і робота у Європі.

Як починалася Селиська сироварня

– Як ми збирали перше молоко? Склали були такий список, скільки людей живе, скільки приблизно мають худоби, скільки їм треба буде для сім’ї. Зробили таке вивчення ситуації і зрозуміли що для виробництва сиру нам необхідна добра питна вода. Дослідили саме джерело, що за кілька кілометрів звідси, зрозуміли, що можна було взяти 8-10 кубів досить хорошої води сюди, що не треба ні насосів, ні нічого. Ми мали стільки грошей тоді, що могли зробити людям воду до хат і вони мали б її не з криниць, а з центрального водопостачання, але вони не захотіли. Ми лише починали і вони нам просто не повірили. Тому ми підвели воду до сироварні, до школи, дитячого садочка і будинку культури, , амбулаторії та побудували бювет у центрі села.

– Розумієте, що найбільша проблема в тому, що людина просто не вірить, що ти можеш зробити щось іншому просто так. Я часто їжджу, зупиняюсь людям, підводжу, грошей не беру, а мені не вірять, що я просто хочу допомогти. Тепер у нас в Нижньому Селищі щось змінюється. У нас немає якогось супротиву, супротиву села, село нас підтримує. Колись говорили, що центр села буде смердіти через сироварню. Але бачте, нічого ніде не смердить. Насправді, я у Швейцарії побачив сироварню, що була біля церкви у самому центрі села і подумав, що ми маємо зробити так само. Люди злякалася, та й санстанція була проти. 

Але домовитися вдалося. Принциповою позицією Петра було не давати нікому хабарів. Усе вдалося зробити цілком офіційно та легально.

– Щоразу, коли ти робиш щось суспільно корисне, таке, чим опікуються громадські організації, приміром, коли ми ремонтували школу і дім культури, люди одразу починали шукати, чому ти цим займаєшся і що ти з цього персонально будеш мати. Мало хто вірить, що можна робити щось просто так. Важко вкладається у розуміння, що людина може виділити 2-3 години в день для соціальної роботи. Бо людина має щось з того мати, або гроші краде з грантів, або ще щось. В Селищі щось змінюється, але загалом люди за ці два роки стали більше озлобленими. Це пов’язано з економічними показниками. Коли на сироварні багато молока приносять, то це показник, що соціальний рівень життя низький: люди рахують кожну копійку, кожен літер молока, стараються принести на сироварню, аніж вилити свиням чи залишити для себе.

Контроль якості молока

Таких, що нас намагаються надурити майже немає. Молоко, що приносять на сироварню дуже легко перевірити: агрегатний стан, температура, залишки. Якщо щось домішати в молоко – це одразу видно. Якщо молоко вже постояло і його нагріли – теж. Ми кілька разів ловили таких людей. Це люди, котрі незадоволені життям. Це людина, яка має якісь свої проблеми і думає, що, якщо долиє 200 грамів води, то щось виграє. Мені здається, що Україну треба будувати людям, котрі самореалізувалися. Вони чисті, щирі і працюють чесно. А якщо людина з якихось причин відчуває, що вона чогось не досягла, у неї є проблеми, вона автоматично трішки гнила. Є старші люди, котрі доливають воду і для мене це взагалі дивно. Якось одну бабку спіймав, то вона хотіла дати мені хабар, аби я знову дозволив їй носити молоко. Пройшов час, ще раз спіймав, попередив її, що ще один раз і вона більше не буде носити, поки я працюю. Їй 80 років. Я сказав: “Йдіть помоліться до церкви, бо не можна такі речі робити, так Біблія каже, тим більше з молоком Божим”. А потім у мене був тут один сусід. Ввечері на сироварню приїхав. Дівчата сиділи на прийомі, і от кличе мене одна: “Петро Йосипович, йдіть сюди, бо переборщив”. У нас є для цього спеціальний вислів “переборщив”. Він сусід моєї мами. Я приходжу і дивлюсь, що дійсно у нього молоко гаряче, корова такого давати не може. Я тоді беру термометр, раз міряю, другий міряю. І тут мені приходить ідея, мені не хотілося його образити, але й показати, що в нас усе під контролем треба було. То я і кажу: “Слухайте, у Вас серйозна проблема з коровою. Ви вже здоїли, перелили, принесли сюди. А ваша корова має температуру молока під 50 градусів. Заберіть це молоко, я його прийняти не можу, але терміново треба щось з коровою робити. Бо вона помре. Ви біжіть і покажіть її ветеринару”. Звісно, він побачив, що я зрозумів, у чому справа. Але завдяки такій сільській дипломатії, конфлікту вдалося уникнути. Якби я йому сказав правду, то він би йшов селом і кричав би, що я сякий-такий. Люди є люди.

Глобалізація

– Глобалізація – одна з таких реальних проблем. Чому? Одного разу я був у Австрії на одній фермі. Я вийшов: гарний сосновий ліс, травичка, дерев’яний будиночок, однак чогось бракує. Я ніяк не міг зрозуміти чого. А потім до мене дійшло, що я не чую жодних сторонніх звуків, тобто повна тиша. Ні комах, ні співу пташок. Для мене – це звук глобалізації. Це хімія, яка все вбиває. Вони все забетонували, заасфальтували. А другий чинник – це соціальне життя. У них воно теж забетоноване. Коли іноземець приїжджає сюди і я кажу, що можу о 12 ночі підняти свого сусіда, то вони цього не розуміють. 

Швейцарський міністр Фуст якось сюди приїжджав. Вони дамби будували тут, мільйон доларів, біля Вишкова. Місцевій владі треба було здавати дамбу і дзвонять мені: “Петро, будьте добрі, приїдьте, в нас немає перекладача”. Ми сіли в машину, поїхали. І на фуршеті був сир і він почав запитувати звідки такий сир міг взятися в Україні. Ми йому пояснили, а він каже: “Хлопці, тут є візитівка. Якщо прості швейцарці допомагають сироварні, то я, як державний чиновник, готовий теж допомогти. Запрошую вас на каву або обід. Але ви приїдете до мене щось просити, а не просто так. Ви маєте бути готові сказати, що вам треба помогти”. Потім вдалося домовитись про проект водопостачання, гроші прийшли із самої Швейцарії на громадську організацію “Закарпатська асоціація місцевого розвитку”. Це було настільки дивно для нових людей. Цей Фуст дуже часто приїжджав до Закарпаття, і його часто критикували, бо це міністр, який допомагає по всьому світу, а в Україні – лише Закарпаттю. Він казав, що йому Закарпаття нагадує стару Швейцарію. Коли він був дитиною, кури ходили по вулиці, корови гнали вулицею, а тепер цього немає і в нього ностальгія за своїм дитинством.

Хтось каже, що ми на 50 років відстаємо, але я не знаю чи відстаємо, чи навпаки – ми добре живемо у гармонії з природою. Як краще? Мені здається, найкраще аби людина була щаслива. Те, що вона працює багато чи заробляє мало грошей – це не щастя. Людина має жити у такому середовищі, аби їй було комфортно.

Вплив на село

– Сподіваюсь, що проекти, які ми маємо з Лонго Маєм, Орестом та Юргеном і те, що ми втілюємо далі, трішки вплинуло на те, аби село не зменшувалося. Племінник з Мукачівського району розповідав, що хлопець із сусіднього села казав: “Ах яке село Нижнє Селище! Там і живуть французи, і фестивалі, і Скрипка був”. Треба пробудити трохи патріотизму і любові. Село може бути нормальне, ти можеш в ньому жити і творити. А найбільша наша проблема, що ми не віримо самі в себе. Ми думаємо, що хтось нам має щось зробити, допомогти.
У школі Нижнього Селища близько 350 дітей. Тут є вся інфраструктура: музична школа,садочок, будинок культури, школа. Є пекарня, сироварня, ковбасний цех, пилорама. Про село говорять весь час і тут добре розуміють, що ця помітність і притягує і бізнес, і економіку.

 

Інна та Петро Пригара

Моя дочка хоче жити тут, у селі, а син Михайло – хоче жити в Ужгороді. По-різному, але не можна сказати, що село пропадає. Я був на Житомирщині ще років десять тому в одному селі, де самі старі люди, нема вже ані садочку, ані школи і зрозуміло, що те село можна вже викреслювати з мапи. Або там має бути молоде поселення якесь, або мають приїхати молоді сім’ї, і тоді то село відродиться. У нас такої катастрофи немає.

Ідентифікація

Мене запитують часто, чи я русин. А я звідки знаю. Дідо жив при Австро-Угорщині, баба невідомо де, а я ніби корінний закарпатець. Часто ті поняття використовують расисти, аби внести якийсь розвал у державу, між людьми. І так Закарпаття складне, бо в нас є і угорці, і румуни, і меншини, які виокремлюються, і неможливо їх сплутати. А ще якщо додати русинів, то почнемо морду бити один одному. Вважаю, то не є правильно. У мене є друг-француз, котрий вже 20 років тут і я його вважаю більшим закарпатцем, ніж свого брата, який тут народився, але живе у Німеччині вже 25 років. Француз їздить зі мною по цих дорогах, зустрічає ту саму міліцію, бюрократію, живе у тих самих умовах, зустрічається з тими проблемами, що і я. А мій брат має зовсім інші зацікавлення, проблеми та можливості. Хоча можливості не знаю, може у мене їх більше, ніж в нього. Бо я вільна людина, а він працює на державній роботі.

сир селиський

Селиський сир у Києві мало де можна знайти. За бажанням його можна отримати додому поштою. Ми ж знайшли його у партнерів – мережі заправок ОККО.

Плани

Я не хочу збільшуватись. Я хочу більше акцентувати увагу на самій якості продукції, тобто те що я і роблю. Теж хочеться покращити якість молока. Щодо найважливіших майбутніх проектів – це туризм. Чому туризм? Бо у Закарпатті це єдиний сильний потенціал, який може допомогти регіону економічно, а українцям допомогти відчути себе щасливими вдома. Не їхати до Туреччини, Франції чи ще кудись, а вдома, в Україні. Це би мало підіймати нам дух, що ти в себе вдома можеш відпочивати, побачити цікаві місця, щось скуштувати.

Також є наші ідеї. Моя донька зараз у Франції на стажуванні, і я чекаю пропозицій від неї. Я і свої ідеї маю, але хочу, щоб вона дозріла до того. Є дуже цікава тема – вівчарство. Воно в нас є, але овечий сир в нас ніхто не робить. Бо роблять якісь там буци, але справжній овечий сир – ні, і тут треба допомогти вівчарям. Я бачу у яких складних економічних умовах вони живуть, по 4-5 місяців у лісі чи в полі. Ми того року збирали майже всіх вівчарів Хустського району, близько тридцяти. Але складно: вони не хочуть займатись переробкою, просто хочуть зробити буц і все, вони не бачать у чомусь перспектив. Просто треба показати їм. Може хтось з них почне робити овечий сир. Ідеї є, але як то робити і де то робити – ще не знаю. Тим, що зараз має Нижнє Селище, я цілком задоволений. 

Текст: Богдан Логвиненко

Відео: Дмитро Охріменко, Микола Носок

Фото: Валентин Кузан

ukrainer.net


Loading...

Comments:

1 Response

  1. закарпатець коментує:

    А де дівся компаньен пона Пригари,, італіець Орест де Соль!!! Щось пан Пригара про него незгадев а ні словом.Віджав сироварню і турнув італійця.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 + sixteen =