Мова йде про новоспеченого начальника Управління інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Закарпатської ОДА Володимира Піпаша, який заради отримання такої бажаної посади вдався до провокативник випадів на адресу найстарішої української організації Закарпаття крайової “Просвіти”.

Розвінчав колишнього активного комуніста та комсомольського керівника Павло Федака, голова Закарпатського крайового культурно-освітнього товариства «Просвіта», доктор історичних наук, лауреат Всеукраїнської премії ім.П.Чубинського та просвітянської премії ім.А.Волошина

З огидою прочитав пасквіль « А чи потрібна така «Просвіта», яка не веде до «Храму», поміщений на балогівському сайті підписаний «Володимир Піпаш». З хаотично поданого, наскрізь брехливого і наклепницького матеріалу, дізнався, що пише це той самий Піпаш, який своєю деструктивною діяльністю та інтригами успішно розвалив обласну організацію НРУ, а за сім років бездіяльності на посаді «голови» облорганізації ВУТ «Просвіта» ім. Т.Шевченка також довів її до ручки.

Що згаданий пасквіль замовний – у цьому сумнівів немає. У замін на нього, як це стало відомо, сімейка власників Закарпаття пообіцяла наклепнику посаду начальника управління внутрішньої політики Закарпатської ОДА. Можна уявити собі внутрішню політику найвищої державної установи області у провадженні Піпаша – суцільні ворожнечі, конфронтації, інтриги, доноси, оббріхування тощо. Не знаю, чи така політика влаштує керівництво області, але громадськість Закарпаття і керівництво держави – мабуть, що ні. Адже Закарпаття завжди відзначалося європейським рівнем культури, толерантністю стосунків між людьми, громадськими об’єднаннями, різними конфесійними, етнічними групами тощо. Висновок і вирок пасквілянта беззастережний: крайове товариство «Просвіта», його голова Павло Федака, інші очільники «Просвіти» і вся родина Федаків, як українофоби, сепаратисти і ренегати, повинні зникнути з культурного ,і суспільного в цілому, простору України, в тім числі Закарпаття, а на їх місце мають прийти «справжні «патріоти», схожі на Піпаша та його братію.

Така постановка питання схожа не тільки на маячню божевільного, але й на політичний донос, якими Піпаш не гребує, як це видно з його публічної діяльності упродовж багатьох років. Що ж, звичка робити доноси, перейшла до пасквілянта ,очевидно, ще з тих часів, коли він, вірний ленінець, обіймав посаду секретаря Рахівського райкому комсомолу, вважав усіх ворогами СССР, хто на лацкані піджака не носив значок з зображенням «вождя світового пролетаріату»; він же вів спецоблік тих, хто відвідував церкву, та годував обіцянками молодь про світле майбутнє комунізму тощо. Названий, хоча й користувався моїми працями з історії закарпатської «Просвіти», в тому числі за час її відродження, або не спроможний через свій специфічний рівень інтелекту зрозуміти характер і суть цього феномену в історії краю, або навмисно все перекручує, фальсифікує, підганяє під замовлення, тому варто з цього приводу навести кілька коротких фактів.

Крайове культурно-освітнє товариство було відроджене у грудні 1990року з великим суспільним піднесенням. На конференції тільки двоє вірних ленінців, один із них В.Піпаш, були проти відродження історичної «Просвіти», товариства з глибокими національними традиціями та українськими коренями, не виключено, за завданням тодішніх спецслужб. 187 делегатів конференції з усіх районів Закарпаття зустріли виступ цих двох партіяшів з обуренням, вимагали вивести їх із залу і з небаченим піднесенням проголосували за відродження найстарішої найзаслуженішої української громадської організації краю (заснована у 1920р).
Це було незабутнє на все життя враження, коли ветерани історичної «Просвіти», учасники національно-визвольного руху 20-40-х років, політв’язні, вчені, педагоги, письменники, художники, прості робітники і селяни зі сльозами на очах співали національну Молитву – Гімн України! Пасквілянт Піпаш і досі не подякував автору цих рядків, головуючому на конференції, за те, що не допустив, щоб його, Піпаша не викинули із залу як українофоба і провокатора.
Вся діяльність «Просвіти» з часу відродження воістину пронизана українським духом, національною ідеєю. Досить згадати численні (понад 260), проведені товариством, здебільшого в Народному Домі «Просвіти» в Ужгороді, вечори, зібрання, дні «Просвіти» та ін. присвячені річницям Карпатської України, Тараса Шевченка, Івана Франка, Августина Волошина, Василя Ґренджі-Донського, Юлія і Михайла Бращайків, Юліана Ревая, Івана Панькевича, Августина Штефана, Остапа Вахнянина, Володимира Гнатюка, Володимира Бірчака, Василя Пачовського, Василя Стуса, Івана Шпонтака (майора УПА), Івана Рошка-Ірлявського, Івана Трухлого, Миколи Кушніренка, Юліана Химинця, єпископа Івана Маргітича, Миколи Кричевського, Володимира Івасюка, Миколи Бандусяка, Ганни Божук, Василя Белея, Олександра Пайкоша, Михайла Ердевдия, Федора Саса, Омеляна Росула, Івана Коршинського, Йосипа Баглая, Петра Тракслера, Івана Козака та багатьох-багатьох інших визначних постатей української історії, не кажучи вже про щорічне відзначення Різдва Хрестового, днів заснування і відродження «Просвіти», річниць Української Повстанської Армії тощо. Котрі з названих імен або подій, пане Піпаше, не українські? Виходить так, що там, де немає Піпаша – немає й України… А це вже – або серйозний діагноз, або цілеспрямована, проплачена ворожими чинниками, дискредитація української ідеї.
Я не виключаю, що пасквілянт за шмат гнилої ковбаси, подібно до Бузини, здатен обплювати навіть Шевченка. До слова, якщо крайове товариство «Просвіта» щорічно, починаючи з 1999р., у березневі дні проводить у Народному Домі глибоко патріотичні Шевченківські вечори, то Піпаш за сім років не спромігся провести жодного – українському Генію, ім’я якого носить «очолювана ним організація» і на імені якого він постійно спекулює!

Хор крайової «Просвіти» створений з метою популяризації української пісні, який недавно відзначив своє 15-річчя, без будь-якої державної підтримки, на громадських засадах дав близько сотні концертів у Народному Домі «Просвіти» та в різних містах і селах Закарпаття. В зв’язку з цим, пригадую один випадок кількарічної давності, коли В.Піпаш, мабуть з метою ревізії сепаратизму крайової «Просвіти», також прийшов у Народний Дім на Шевченківський вечір. Але, відчувши український дух, який панував в актовому залі Народного Дому, після натхненного виконання хором пісні «За Україну» на слова Миколи Вороного, з перекошеним обличчям демонстративно покинув зал, не дочекавшись ні «Заповіту» Т.Шевченка, ні «Молитви за Україну» М.Лисенка. Ось така культура, пошана до Т.Шевченка, така мораль, і такий він, піпашівський, патріотизм…
Товариство заснувало у 1991р. Почесне членство «Просвіти» та премію Президента Карпатської України, Героя України о.А.Волошина (з 2000р.) і цих високих просвітянських відзнак удостоїлися заслужені люди, українці за духом і суттю, серед них – жодного сепаратиста і ренегата. Це стосується і Книги пам’яті(з 1991р.): серед 130 занесених до неї імен – усі справжні українці, які своєю щоденню працею, на відміну від піпашів, самовіддано орали українську ниву Закарпаття плугами «Просвіти».
У контексті сказаного, пригадую слова, сказані щодо Піпаша Почесними членами крайового товариства «Просвіта», нині покійними єпископом Іваном Маргітичем, Миколою Бандусяком, Василем Белеєм: «де Піпаш – там ворожнеча і ненависть між людьми, багато слів – і мало діла, безкінечні розмови – і жодної корисної справи». Було б цікаво послухати думку про Піпаша ще одного Почесного члена «Просвіти», в’язня сумління, голови Рахівської районної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Петра Тракслера. Вона, здається, ще більш категорична думки зазначених достойників…

Крайова «Просвіта» без жодної державної копійки видала 75 книжок з української історії і культури Закарпаття, у тім числі 22 щорічні популярні в народі календарі-альманахи «Просвіти» та серію книжок з історії «Просвіти». У той же час, ніхто не може згадати чи за «головування» у ВУТ «Просвіта» В. Піпаша побачила світ хоч одна українська книжка… Так само як ніхто не може назвати хоч одну, зроблену Піпашем, корисну для української громади області, справу. Крім демагогії, наклепів та інсинуацій, обливання брудом заслужених людей, примазування до патріотичних акцій і недолугих виступів на них, як це видно з відстані часу, ця особа ні на що не здатна. Весь час дивуюся, як ця людина і досі, ось уже сім років, довівши своєю бездіяльністю і поведінкою «очолювану» ним просвітянську організацію до повного занепаду, і надалі залишається її «головою».

Відчуваючи близький кінець, не маючи про що звітувати на черговій звітно-виборній конференції, Піпаш вирішив прикрити свою бездіяльність брудною атакою на крайове товариство «Просвіта», заробивши на цьому від замовників, кажуть, ще й свіжу копійку, та й обіцяну посаду. При цьому, ще й поширив міф про нібито свої неодноразові зустрічі з «краєвою «Просвітою» (саме так у Піпаша, кандидат наук досі робить граматичні помилки при відмінюванні ненависного для нього слова «край»), щодо співпраці та об’єднання. Насправді, це чергова брехня, жодної такої зустрічі не було, до них Піпаш і не прагнув, прикриваючи у такий спосіб свою бездіяльність і нещирі наміри.
Не дає спокою Піпашу «ласий шматочок» (саме так він його називає) – Народний Дім товариства «Просвіта» в Ужгороді. Не від тепер, а вже давненько, з часів, коли ще згаданий не був головою громадської організації, а очолював Рух, який внаслідок його «очільництва» почив у Бозі… За цю брудну послугу, «хазяїн» області, якому «ласий шматочок» приглянувся ще раніше, обдарував наклепника Піпаша депутатським значком… З цього приводу в українських виданнях Закарпаття тоді з’являлися обурені статті відомих просвітян («Піпкаш гавкає на Просвіту», «Захистимо Народний Дім від нечестивців» та ін.), що стримало апетит бариг, охочиш загарбати майно громадської організації.
Крайове товариство «Просвіта» отримало Дім після дев’ятирічної виснажливої боротьби за його повернення. Отримало в аварійному стані. За декілька років по тому ціною великих зусиль і праці вдалося вивести його з такого стану і перетворити в національно-культурний центр. Піпаш і піпаші ні у боротьбі за повернення Народного Дому «Просвіті», ні у його облаштуванні жодної участі не брали. Що більше, за останні сім років, відколи згаданий є «головою» ООВУТ «Просвіта ім. Шевченка» (як і до нього), за перебування у Народному Домі в офісі площею 43м2 не внесено на ремонт чи облаштування просвітянського будинку жодної копійки! Що більше – не сплачено жодної копійки за комунальні послуги! Жодного разу не прибрано спільний коридор та санвузол!

У той же час, ось уже понад сім років, крайова «Просвіта» не має жодної штатної одиниці, уся діяльність, у тому числі у Народному Домі здійснюється на громадських засадах, з любові до «Просвіти», до улюбленої справи. То ж яким чином і на яких засадах можна налагодити співпрацю з таким хамським підходом з боку піпашів? Звичайно, труднощі з ремонтом і дальшим облаштуванням Народного Дому є. «Просвіта» не отримує ні від держави, ні з інших джерел жодної допомоги, утримує будинок в основному за рахунок орендної плати, проводячи при цьому активну культурницьку, національну-освідомлюючу і державотворчу роботу. Але чи слід радіти з труднощів, потирати руки та поширювати наклепи, як це роблять Піпаш і піпаші щодо «Просвіти» та її очільників? Особливо тепер, у надзвичайно важкий для України час, коли «не пора в нашу хату вносити роздор», коли єдність і згуртованість українського суспільства потрібні як ніколи! А, може, такі дії Піпаша і піпашів – це не просто дрібні шкурні інтереси цієї братії, а спланована, цілеспрямована і добре продумана провокація ворожих чинників, спрямована на досягнення конфронтацій, ворожнечі, взаємного поборювання, і хтось за неї отримав або отримає солідний куш?

Загалом, з багатогранною роботою крайового товариства «Просвіта», на відміну від «очолюваної» Піпашем організації, можна ознайомитися зі звітів, які, починаючи з 2000р. виходять до кожної звітно-виборної конференції товариства окремими брошурами обсягом 44-48сторінок і накладом 140-150 примірників, роздаються делегатам конференції, активу «Просвіти», передаються бібліотекам області. Крім цього, про діяльність відродженого товариства можна дізнатися з книжок «10 років відродженої «Просвіти» ( 2000р.) та «Відроджена «Просвіта»: 20 років на шляху державотворення» (2010,176с.). З ними не завадило б познайомитися й Піпашу і піпашам, хоча б для того, щоб побачити як повинна працювати громадська, патріотична, відкрита для суспільства організація.

І, насамкінець, про родину Федаків, яку Піпаш і піпашисти паплюжать і наклеюють ярлики. Уся вона українська і не тільки за прізвищем, антропологією та етнічним походженням, але й за своїми помислами, духом і суттю, за багаторічною самовідданою працею на українській ниві Закарпаття та усього українського етнічного простору.
Я пишаюся своїм сином Павлом, якому пасквілянт пришив ярлик українофоба, як громадсько-політичним діячем, людиною з чіткою українською позицією, головним редактором незалежної української газети «Трибуна», вченим, який має поважні праці з етнології та історії Закарпаття – на відміну від піпашівських опусів типу «дослідження» з історії обласної організації НРУ, на яке у свій час написав ґрунтовну, цілком справедливу, негативну рецензію відомий український громадсько-політичний діяч і вчений, голова Закарпатської організації НРУ у 1991-1992рр. професор Віктор Бедь, та примітивної брошурки про етнографію закарпатської Гуцульщини, яка чекає на відповідну рецензію.

Про інших членів родини, яких Піпаш звів до букви Ф., говорити не буду, люди їх знають і шанують, а нелюди все одно робитимуть своє. А от про одного з членів сім’ї Піпашів – батька Василя, хоч як не хотілося уподібнюватися до його синка, згадати мушу. Не тому, що він погана людина, його я майже не знаю, а щоб зрозуміти звідки в сім’ї нібито нормальних батьків беруться іноді ненормальні діти… Батько Володимира Піпаш Василь – комуніст-ленінець упродовж 49 років (1950-1989) робив у газеті «Зоря Рахівщини», органі Рахівського райкому КПРС, на різних посадах, в тому числі редактора, написав і опублікував сотні різних матеріалів про «розум, честь і совість» партії більшовиків, щасливе життя гуцулів Рахівщини під зорею радянської влади тощо. Очевидно, під впливом батька і оточення син Володимир і став комсомольським ватажком високого районного рівня, увібравши в себе весь негатив комуністичного виховання і риси «homo soveticus» – радянської людини, вірного ленінця, незламного комуніста, атеїста, інтернаціоналіста тощо.
І з цею «закваскою», цим фундаментом він і став будувати тепер уже іншу, Українську, державу… В арсеналі цього «будівництва» – старі методи і прийоми, такі як обпльовування людей, приниження їх честі і гідності, навішування політичних ярликів і т.д. і т.п. А прикриттям для цього, таким собі дашком, стали «очолювані» Піпашем патріотичні громадські організації і партії.

Отже, такі люди як В.Піпаш, які примазуються до всіх значних політичних подій останнього часу і навіть очолюють чи намагаються очолити їх, як це вже бачимо з відстані часу, будувати державу не спроможні. Навпаки, вони здатні її успішно руйнувати, дискредитувати в очах значної маси українських громадян, справжніх патріотів і трудівників. І чим скоріше люди зрозуміють цю істину, тим скоріше позбуватимося піпашів і піпашистів, лжепатріотів і руйнівників. А крайове товариство «Просвіта», яке через декілька років відзначатиме столітній ювілей, нечестивцям піпашам не вбити, не здолати, не звернути з правидного шляху, бо вона веде до Храму, справжнього, українського!
Павло Федака, голова Закарпатського
крайового культурно-освітнього товариства «Просвіта»,
доктор історичних наук, лауреат
Всеукраїнської премії ім.П.Чубинського та
просвітянської премії ім.А.Волошина