Про великобактянський “матріархат”, або що для щастя треба жінці

грабПро свою і сільську родини: така очільниця будь-які “брами” відкриє
Сільську раду цього населеного пункту, де мешкає 1200 осіб, очолює Наталія Яношівна Граб. На посту у В. Бакті – десять років, себто посередині третій термін. Ініціативна, комунікабельна, життєрадісна та енергійна жінка. Із її рук ніколи та нічого не валиться, вміє дарувати радість, утіху, доброту домашнім. А односельцям також щодня підкладає плече допомоги. Щойно відзначила перший життєвий ювілей – немов пташка сизокрила, до оселі у травні завітала п‘ятдесятка. Ждала цю чудову цифру-дату, вона для неї не тільки ювілейна, але й щаслива, благовісна, удачлива. Жінки не дуже звикли вихвалятися літами, але вона каже, своєю п‘ятдесяткою пишається. “Якою я є, такою нехай мене і малюють-розписують”, – радісно-іронічно зауважила моя співбесідниця…
А вдома і сини вже дорослі, по світу білому подалися – старшому, Ігореві, тридцять, у Києві живе, а молодший, Ромчик, має вісімнадцять і мешкає з батьками у В. Бакті. Щойно порадував їх закінченням із відзнакою аграрного коледжу, але їде продовжувати навчання до столиці. Хлопчина мріє стати фаховим аграрієм. Цій новині тут раді. І хочуть, аби на цьому син не зупинявся. Але і це ще не все з біографії пані Наталії. Факт, про який ітиметься, і взагалі заслуговує неабиякої уваги та поваги, а коли точніше – то пошанівку. Справа в тому, що торік їхня з чоловіком Анатолієм родина збільшилася аж на трійко дітей. Дівчинку й двох хлопчиків, які є круглі сироти, вони взяли під свою опіку з Берегівської школи-інтернату й дитбудинку с. Чинадієво. За її словами, діти хоча й живуть у райському куточку, але, образно кажучи, за прохідною нерідко бракує належного домашнього затишку, материнського тепла, ласки. Але, як кажуть, це уже тема іншої розмови. І тепер у оселі Грабів гамірно, весело, потішно. Наталія Яношівна обожнює усіх, але горнеться найбільше до маленького Василька. Кличе семирічного синочка Васьком – по-нашому, по-закарпатськи. Каже, що якби могла, то увесь світ подарувала б дітям. Чому із чоловіком, районним депутатом-регіоналом, усиновили чужих діток – це аж ніяк не таємниця! І взагалі, секретів, таїн у цій родині від громади немає. “Ось скільки людей довкола роблять такі вчинки, – міркує співбесідниця. – А ми не є гіршими, і діти, нехай  навіть і чужі, потребують ніжності, доброти, вони також інколи хочуть, аби їх голівоньки приголубили матусині руки… Переконана: ми потрібні їм, а вони – нам!” Ось і діляться з 14-річним Миколою, 12-річною Ельвірою та вже згадуваним Васильком цими почуттями голова села та її чоловік. А приклад такої опіки, що співпадає з президентськими указами та урядовими постановами, – стимул для інших. До того ж неабиякий! Тільки багаті душею люди здатні дарувати тепло своїх сердець чужим діткам, і чиновницькі акти-декрети тут ні до чого. Між іншим, а все почалося з того, що пані Наталія торік повезла Ельвіру оздоровитися на купелі в Косино. Коли поверталися, Елька слізно, благально попрохала, щоби й братика взяли з інтернату додому, адже без нього їй сумно. І йому, мовляв, може бути холодно чи голодно, а він же такий добрий і слухняний! Нині, пройшовши чимало чиновницьких редутів і подолавши-повідкривавши різні бюрократичні брами, – брати і сестра, нарешті, під одним дахом. Аби це сталося, довелося кликати на поміч навіть народного депутата України Івана Бушка, інших сильних світу сього. Нерідко стишує, образно кажучи, подих і про себе міркує, що треба вчинити  і що вже зроблено-пороблено. І перераховує тих, із ким їм приємно працювати, бути в одній команді та йти-долати нездолані вершини. Про те, як жити В. Бакті, нещодавно йшлося на черговій сесії. До слова, кожне засідання депутатського збору для села стає етапним…

Про село з королівським минулим і проспектом Свободи

У такому селі, як В. Бакта, усе на видноті, всі, мов на долоні. Одні одних знають, поважають, цінують, признають, вітаються, поздоровляють зі святами, датами, разом гуляють на іменинах, весіллях, хрестинах, новосіллях тощо. Нещодавнього ювілейного дня будинок Грабів гудів, мов бджолиний вулик. Від численних гостей двері довго не зачинялися: приходили, бажали здоров‘я, віншували добра та щастя, аби газдиню любий чоловік на руках носив увесь вік, аби ще багато гарних літ дарував їй білий світ. І щоби великобактянська очільниця, а вона, як не крути, перша пані на селі, сили, енергії мала керувати, повсякчас і у всьому домінувати, вирішувати ті чи інші проблеми односельчан. А їх, до слова, вистачає, як і в кожному малому чи великому поселенні. Перша: реформа комунальної сфери – водопостачання, опалення, освітлення, чистота на вулицях і тротуарах, озеленення тощо. Хоча заради справедливості слід сказати, що два з половиною кілометри тут таки піддали реконструкції, себто оновили, але  магістраль, якою тече питтєва вода, є значно довшою. Друга: потрібен генеральний план с. В. Бакта –  села не простого, а незвичайного, з багатою, ще королівською історією, змістовним сьогоденням і звабливою перспективою, яка, без найменшого перебільшення, писатиметься тільки в оптимістично-мажорних барвах. Подібних у краї немає, та зрештою, у всій державі таких населених пунктів – одиниці, де багато десятиліть діє академічна науково-дослідна установа (йдеться про колишній НДІ АПВ). Крім усього іншого, село В. Бакта має свій проспект, який йменується сучасно та звучить пафосно – Свободи. Адже хоч нині, якби з‘явилася можливість, заяви на зведення нових хат до сільського голови принесли б не менше 70 осіб. Тобто бажаючих будувати свої оселі є! А котеджі споруджувати тут уміють. Варто тільки пройтися вулицями В. Бакти і побачити красу тутешньої архітектури. Чого тільки вартує вулиця Садова, яку люди влучно назвали Панський шор. Тут що не особняк (хоча у с. В. Бакта є майже з десяток типових радянських трьох- і п‘ятиповерхівок) – один кращий за інший. Є, звичайно, і бюджетні “котеджі”, навіть дідівські хатинки, але вони – рідкість. Та хто б і що не казав, але й такі є окрасою будь-якого села. Між іншим, родина очільниці сільради також має власний будинок. Гарний, комфортний, вікнами, як мовиться, до сонця, але опоряджувальних робіт у ньому – хоч відбавляй! Словом, є до чого докласти руки всім – від чоловіка Анатолія до маленького Василька: одні паркет настилатимуть, другі дошки стругатимуть, треті побілкою займуться, а найменші огорожу фарбуватимуть. Хоча найгарячіша нині пора не стільки у сільраді, як на людських городах, у садах, де вже навіть косять і ранню садовину збирають. Як-не-як – минає червень на календарі. Долучається до цих справ і пані Наталія, адже родом із села, де привчили її чаклувати на землі, та сама, зрештою, звикла мати в хаті все своє та ще й свіженьке: огірки, цибулю, помідори, перець тощо. А коли взяти до уваги, що живе у цьому колоритному, аграрному селі, то й сам Бог велів у вільні від основної роботи години городництвом займатися.

Про великобактянський “матріархат”, або що для щастя треба жінці
Як уже писалося, у В. Бакті діє обласна наукова сільськогосподарська дослідна станція, яку очолює Марія Федорюк. Тут також живуть вельми поважні особи, яких знають не тільки в районі, але й шанують у краї та за його межами. Серед них – доктори та кандидати наук, заслужені, знані сільські господарники тощо. Є навіть аграрні академіки! Приміром, Ануш Балян днями стала першим віце-президентом Національної академії аграрних наук (НААНУ), у складі якої понад 100 сивочолих світочів галузевої науки. Пам‘ятається: тут вона керувала НДІ АПВ, який, немов лялечку, отримала з рук інших керманичів минулої ери у 1996 р. Але часи змінилися і життя стало іншим, у селах, що колись структурно входили до науково-дослідного інституту, – також. Віриться, що з цієї владної вершини вона зможе багато чим допомогти рідному селу, яке свого часу радо та привітно прийняло,  допомогло стати на ноги вірменській діаспорі. Отже, пишається Н. Граб і тим, що на чолі всіх установ, зокрема, сільради, дослідної станції, амбулаторії загальної практики сімейної медицини, школи – жінки! Ось він, справжній матріархат у одному окремо взятому селі Берегівщини! Перефразовуючи відоме прислів‘я про святих і горшки, можна упевнено сказати, що не тільки чоловіки вміють їх ліпити, а й жінки і борщі смачні варять, і на керівних посадах дива творять. Хоча є один суто чоловічий штрих до окресленої теми: донедавна державною станцією захисту якості грунтів тимчасово керувала Алла Фандалюк, але вже збігає п‘ятий місяць, як на цьому “начальницькому” місці – Юрій Бандурович. За останні 15 років уперше працівники цієї установи вийшли на суботник та навели лад на довколишній території. Це й не дивно, адже пан Юрій третину свого 52-річного життя віддав екології та захисту довкілля. У душі цього чоловіка також нуртує потужна енергія, завзяття, велика наснага, азарт, могутній запал. Він швидко знайшов спільну мову з пані Наталією і вже мають чимало спільних задумів щодо майбуття села. Віриться, що цей союз принесе в майбутньому гарні виробничі результати.

Про смерть із косою, яка забрала життя славного дідуся
Ще кілька коментарів з приводу останніх сільських подій. Переконався: Наталія Яношівна у курсі всього, чим живе В. Бакта, що й із ким тут трапляється – добре, втішне, осяйне, радісне, а також знає про погані, кепські, неприємні справи. А цю прикру історію, що сталася в середу, у переддень Перемоги, з місцевим 69-річним І. Пучковим, переповідають не тільки із жалем, співчуттям, але мало не з острахом, якоюсь аж моторошністю, боязкістю. Добропорядний чоловік, який усе  життя ремонтував холодильні установки, травневим надвечір‘ям вертався додому з поля на велосипеді з косою. Чомусь її не склав, як велить у таких випадках елементарна безпека,  і коли однієї миті зашпортався та впав, гостре лезо розпороло йому черево. І хоча “швидка” вчасно прибула на місце трагедії та доправила пораненого в реанімацію ЦРЛ, однак зарадити медики вже нічим не змогли. Косар помер на операційному столі. Шкода, що не вберігся! Бо якби не цей трафунок – жив би літ до сто! Стожильний дідусь був! І треба ж було йому посадити кістляву “смерть із косою” поперед себе на біціглі! Доля, мабуть, така! Виховали з дружиною трьох дітей – сини і дочка здобули вищу освіту та живуть у Києві, Ужгороді та Івано-Франківську. До речі, у минулі роки небіжчиків у селі було максимум шестеро-семеро! Нещодавно не стало сельчанина М. Соломки, який усе своє свідоме життя працював механізатором. Словом, був такий собі сільський рукомесник. І коли за якусь роботу брався, вона в нього у руках аж “горіла”. Причина раптової смерті – дало збій серце. Зрештою, інфарктами нині хіба когось здивуєш? Словом, забанував небіж І. Пучков за другом-кумом настільки, що тиждень приходив до себе. Отямився, і на тобі – сам уже в землі сирій. Ой косо, косо, що ж ти вчинила!? До речі, цьогоріч це вже десята смерть у В. Бакті. І хоча на календарі тільки шостий місяць року, свіжонасипаних могил на сільському цвинтарі щоразу більшає. У квітні згаснув півторарічний хлопчик – небожатко на світ з‘явилося восьмимісячним і постійно хворіло. І таке, як кажуть, буває! На жаль, смерть не дивиться, кого забрати – стинає всіх, хто перед нею: малих, старих, добрих і недобрих, роботяг і п‘яниць, учених і простих сельчан. Натомість травень, як і попередні місяці, не став поворотним у сільській демографічній політиці: з початку року тут лелеки малят принесли усього до п‘яти молодих сімей. Але слід сподіватися, що кращі часи настануть і в селі побільшає дитячих усмішок, радості, добрості, щасливих материнських облич тощо.

І наостанок. Про вся і про все…
Ось такою виявилася розмова з Наталією Граб: балакали хоча й експромтом, але діалог вийшов насичений фактами та епізодами, жвавою, емоційною, доброзичливою, співчутливо-теплою бесідою-гутіркою. Зрозуміло, з об‘єктивних причин чимало питань обійшли, до того ж я був без ручки й блокнота та не все зумів “на вус намотати”, тобто запам‘ятати. Натомість я отримав щире запрошення ще раз відвідати сільраду та “нову” родину сільської головихи – сучасної, екстравагантної, бадьорої, життєрадісної, знаючої, ділової… Пообіцяв приїхати, коли всі будуть удома та зберуться за сімейним столом – і прийомні, і рідні діти. Така нагода, гадаю, трапиться найближчим часом. Тоді вже поспілкуємося удосталь і про сільські овиди, і втілення реформ у комуналці, не оминемо і сімейні проблеми, співпрацю з дослідницькою установою, духовне життя, традиції, історію, більш розлого “заглянемо” у завтрашній день тощо. Словом, тем буде сто і одна – переконаний! А вам, сільська очільнице, нехай наразі щастить у всіх починаннях. Бо доки на землі будуть такі гарячі та сильні духом жінки, як ви, світло не згасне ніколи, не померкне життя на ній. Вони народжуватимуть дітей, виховуватимуть їх і дбатимуть про добро та чудові справи завтрашнього дня. Далі. Ваші роботящі, беручкі до труда, до справжнього діла руки, кмітливий, пильний розум завше нехай працюють-думають над тим, як зробити доладнішим життя у рідній В. Бакті, яку знають від окраїн і аж до стольного града міста Києва. Ви хоча родом із мукачівського Кольчина, але цей населений пункт на Берегівщині, що розкинувся в чарівній, лагідній долині між Тисою і приміським горбогір‘ям, та його прекрасна, роботяща й щиросердна громада стали частинкою вашої душі. І серця також, бо де живе душа, там є і серце…
Радий, пані Наталіє, що і ви, і вся В. Бакта залюбки читає газету “Берегово”, завдяки вашій щирій закоханості у слово. Обіцяю: після нашої розмови неодмінно ще не раз опишу про те, як живеться вам і людям файної та неповторної Великої Бакти, де ви успішно урядуєте…

На фото: сільський голова В. Бакти Н. Граб із майором міліції
В. Михайловим і колегою  з Косина О. Товтом;
розпис православної церкви робить художник із Берегова Микола Жабей.

 

МИХАЙЛО ПАПІШ, газета “Берегово”

 


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × one =