Пам’яті видатного закарпатця

НА ВІЧНОМУ ПОРОЗІ МІЖ ЗВІРСТВОМ І ЛЮДЯНІСТЮ

Саме на цій межі, немовби задля запросин інших у елітарне царство Людяності, завжди залишається поет і чоловік Микола Матола. Він 13 грудня, двадцять років тому, залишив своє тіло, але душею залишився з нами. Тому й живий. На відміну від інших, котрі вирішили за ліпше бути трупами вже при фізіологічному житті.

матола
…Мені здавалося, коли я вирішив переїхати в Закарпаття, що воно тільки й думає, щоб добротою зустріти мене. Але тут чомусь виявилося все по-іншому. Милі друзі з недавнього, здавалось би вельми оптимістичного, минулого виявилися не людьми, а звірами, якщо відштовхуватися в цьому словесному ярлику від заплаканого Шевченка. Це мене дуже здивувало, хоча висновків з цього я зразу не зробив. Думаю, я не зробив їх і досі (дурень!)… Але Микола Матола, з яким мене познайомив мій однокашник і вже тоді дуже великий поет Петро Мідянка, виявився з іншої планети. Мовби він мешкав не на агресивній, декларованій багатьма всує «своїй землі» (мається на увазі, Закарпатті). Він мене не тільки поселив у себе на перших часах, але й прописав, що для нормального закарпатця було немислимо. Приватновласницьке вампірство тут настільки сильне, що люди через нього гинуть шеренга за шеренгою, але стоять і надалі в першу чергу за майном, прикриваючись духовним, як дешевим рекламним щитом. Миколі (Дионизію) Матолі пощастило… Тому недарма, ще за проживання на його приязній квартирі, я написав у 1987 році вірш «Ситуація», присвячений йому, який увійшов до моєї єдиної збірки «Плин»:
Він другом називатись не спішить,
Не ллє сліпучих приязних усмішок –
Веде мене у хату на нічліг,
У царство лементу дитячого і книжок.
Їмо вечерю щиру за столом,
Перекидаючись простим важливим словом,
Мороз тепер – декоративний стиль,
На склі лежить, такий візерунковий.
Минає час, лишаючись в мені,
Спливають непомічені хвилини…

– Ти в кого ночував? – спитає друг.
Я відповім без злості:
– У людини!
І згинуть всі великії слова,
Що палко з язика його плигали
Й котилися до мене, як м’ячі
Або зручні шліфовані овали.
Ти хмикнеш і замкнешся в особняк,
В душі твоїй не крикнуть сірі сови,
А я здивуюсь – зовсім-бо закляк
Цей чоловік в комфорті без любові.
…Справді, в Матоли панував інший дух, ніж у довкіллі, де все сприймалося через тлусте скло матеріального. Що в чиновництві, що в письменництві, була досконало розвинена на всіх щаблях усвідомлена корупція, що поширилася нині на всю Україну. Саме тому, сумно жартував Микола, Закарпаття розвалювало всі країни, які приєднували цю лукаву місцину до себе. Так трапилося з Радянським Союзом, так стається і з Україною. Але винні вже українці, які радо сприйняли підлий дух майнового вампіризму і вкоріненої гидотної жадібності. Русини для проформи і кар’єрного просування говорять, що усвідомили себе українцями, а от українці без декларацій, але на ділі усвідомили себе закарпатцями в гіршому варіанті цього поняття. Але Матолі пощастило стати не ритуальним християнином і українцем, а справжнім сином можливої майбутньої нації.
І його живий дух живив Закарпаття своєю життєлюбністю. Вдома з дітьми він виспівував, бувало:
В спеку Уж неначе Ніл,
Наче Нілонько,
Пливе Ужем крокодил,
Крокодилонько…
Було в нього ще чимало авторських вокальних творів. Заходив тоді до нього журналіст із Виноградова Василь Горват. Унікальність останнього була в тому, що Будда вважав, що активність виростає з пасивності, а в Горвата з пасивності виростала ще більша пасивність. Тому людей фантастично вражав будь-який результат, який він видавав «на-гора». Публікація в районній газеті про голову колгоспу сприймалася загалом не менше, як новий роман Івана Чендея (такий письменник був), а кореспонденція в обласній пресі про заготівлю кормів для баранів і кіз котувалася не зменш як «Війна і мир» імперського Льва Толстого. Тому неважко уявити настільки вразила весь, до болю толерантний, край в радянський час передача про просту, але не поклінну бардівську творчість М.Матоли. Відразу ж пасивний Горват став активним дисидентом, бо на нього прийшла скарга, що районне радіомовлення розповсюджує брехню, що не личить радянському засобу масової інформації, бо ж «не водяться в Ужі крокодили»…
А ми з Матолою були такі крокодили, що доля нас сама по собі зводила навіть на побутовому рівні. В час нестачі всього на світі при краху Союзу і конвульсивної горе-українізації мене виштовхала з дому дружина з тим, щоб я не повертався без шафи. «Де я її візьму?» – думав я невтішно. Тут уздрів Матолу. Його дружина вигнала з хати через те, що він ніяк не міг викинути кудись зовсім зайву… шафу. Знайти за сто грам ще двох доходяг на базарчику було справою нехитрою. І от ми вчотирьох поперли ту шафу до мене. Як і належить в національному просторі, за нами йшов співвітчизник і радісно й дужо реготав, час від часу скрикуючи:
– Що важко, пацани?! Ге-ге-ге!
Це вже надокучало, але руки були зайняті. Тут Матола незворушно сказав йому на чергове подібне запитання:
– Важко, хлопче… Він же всередині ворушиться…
Того бовдура, мов корова язиком злизала.
Такі історії показують з чудового боку людину, але водночас вони і накладали свій вантаж на нерви. Наприклад, творче спілкування без Союзу чомусь не посилилося, а зникло майже зовсім. Все зійшло на «бабло». Хіба деколи зайде хтось з поетичної «еліти» місцевого рівня. Один із останньої вже тоді прагнув до Європи. У Матолиної дружини чи не вперше в скромному житті від якоїсь золотої рибки з’явилися французькі парфуми, а поетичний живодер тайкома їх вижер, бо не було на що похмелитися….
Матола, Матола… Приємно згадати про тебе, такого живого. І головне, при цьому усвідомлювати, що не скопував ти городи для закарпатських класиків, а просто жив. Як міг. У першу чергу слідкував, щоб цікаво. І тому не тільки Ужгороду, але й Мукачеву, де ти народився в 1952-му, за тобою, приємно повсякчас усміхненим, досі сумно.
Закінчив М.Матола філологічний факультет Ужгородського університету, працював по туристичній лінії перекладачем зі словацької та чеської мов, журналістом у газетах і на радіо. Писав сценарії телепередач, був консультантом трисерійного фільму «Жменяки» за однойменним романом Михайла Томчанія.. Перший вірш «Зима» надрукував у колишній «Закарпатській правді», де, попри все, була тоді і щирість, і література, а не тільки нинішнє плазування перед божками. Оптимізм його підкреслюється назвами збірок, які прорвали глуху облогу письменницької мафії – «За білими веснами», «Погідний ранок», «Не сміємо не бути». За останню він став лауреатом всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка. Та його вже на той час не було. 500 гривень отримала дружина Марія. Та не в грошах щастя, не в їх кількості, а в тому, щоб стверджувати і утверджуватися і після фізичної смерті. Це вдалося Миколі Матолі. Його слово і жива душа (порухи якої я й хотів показати через звичайні життєві ситуації, а не через канцелярську нудоту писань про письменників) живуть. Із кожним погідним ранком він приходить до нас. А в інших із рота тхне хіба чужими французькими парфумами, а з душі – істинно місцевими квашеними огірками.
Василь ЗУБАЧ


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − one =