Майже детективна історія

imagesУ № 15 газети «Трибуна» за 26 квітня ц. р. в матеріалі під назвою «Собача трагедія із щасливою розв’язкою» я розповіла читачам про благородний вчинок випускника Ужгородського комерційного технікуму, а зараз – студента одного з вузів Польщі – Ярослава Заяця. На вулиці Гагаріна, що в обласному центрі, неподалік від свого будинку він підібрав скалічену автівкою чужу тваринку, за власний кошт відвіз у ветлікарню, де її прооперували, а потім вдома разом з мамою, бабусею і батьком лікували потерпілу. Вона одужала. Пізніше підопічна родини Заяців знайшла нове місце прописки у селі Тарнівці, що під Ужгородом.

Сьогодні на розсуд читачів подаю нову, не менш цікаву історію, що трапилася уже з самим Ярославом – Яриком, як його любовно називають у родині.

Історія ця – дворічної давнини, однак, про благородство душ одних та ницість душ інших її учасників вона засвідчує аж занадто промовисто.

Була друга половина вересня позаминулого року. Одного вечора, доволі пізньої пори, Ярослав повернувся додому приголомшено-засмученим: чиясь зла рука поцупила у нього сумку з ноутбуком. У сумці був і паспорт громадянина України, отриманий всього-навсього місяць тому. Це найбільше тривожило юнака, однак, мав надію, що бодай паспорт йому підкинуть. Не сталося. Ярослав змушений був і родичам про це сказати, і міліцію повідомити, і в паспортний стіл звернутися із заявою, а в газету «Новини Закаарпаття» – з проханням опублікувати оголошення про визнання його паспорта недійсним: було побоювання, що паспортом хтось може скористатися для якихось неправочинних дій.

Із втратою важко було змиритися. Та ще важче – приступити до збору цілої купи довідок для отримання нового паспорта. Ярик уже почав цю нудну і вкрай виснажливу роботу…  Аж раптом… Одного недільного дня родина Заяців була ошелешена радісно-приголомшливою звісткою про те, що викрадений паспорт знайшовся і що його тримає у себе вдома один Чувак (назвемо його так!).

А далі – як у детективі…

Про це – детально: двоє літніх чоловіків – дідусь Ярослава і дідусь того Чувака – ледь не щонеділі зустрічаються на богослужінні в одному з храмів Ужгорода. Після Служби Божої часто заходять до кав’ярні, де залюбки обговорюють поточні події громадсько-політичного життя краю і країни в цілому.

От одного разу дід Чувака і каже: «У мого внука є паспорт на ім’я Ярослава Андрійовича Заяця». У відповідь почув: «Та то паспорт мого внука! Але, окрім паспорта у сумці був і ноутбук!» На що дід Чувака зреагував розгублено-виправдальним: «Та внук каже, що паспорт із сумки він вибрав, а сумку хтось у нього вихопив і втік!»

Далі можна і без коментарів, враховуючи той факт, що було це темної ночі, і навряд крадій став би шукати в сумці таку дрібничку у порівнянні з тим, що вдалося прихопити.

Дідусь Ярослава –пан Йосип – за паспортом поїхав відразу із кав’ярні. Чувака він не побачив: до помешкання не запросили, а паспорт винесли і віддали без будь-яких виправдовувань чи навіть вибачень. З тих під дідусі один одного обходять…

Де і в кого зараз ноутбук – невідомо. Цілком імовірно, що його уже комусь «сплавили» або надовго приховали.

Родина Заяців була категорично проти розборки в міліції, яка цей факт крадіжки зафіксувала з моменту заяви. Кажуть, що кожна людина, ставши колись на хибну стежку, завжди має шанс з неї зійти. От і Чувакові цей шанс вони подарували.

Упродовж тривалого часу родина Заяців сподівалася, що історія з ноутбуком закінчиться так, як і з паспортом. Готові були навіть винагородити особу, котра його поверне. Та дарма! Син і внук цієї родини готувався до виїзду на навчання за кордон, наполегливо вивчав польську мову, займався спортом, музикою, опановував професію ді-джея, навіть дефілював на одному з конкурсів краси, що проходив в УжНУ. Його нагородою дуже пишалася бабуся Олена Михайлівна, вчителька-пенсіонерка, яка 28 років виховувала підростаюче покоління у СШ № 7 у дусі добра, краси і відповідальності за свої вчинки. Весь цей позитив бабусі Олени Ярик увібрав у себе. Звідси і бажання навчатися, жити і творити добро..

Без ноутбука цей кмітливий і всебічно розвинений юнак не мислив себе, ходив сумним і пригніченим. Саме у такий важкий для нього час, як у фінансовому, так і в моральному стані, він підібрав на вулиці скалічену автівкою собачку, заплатив за операцію, привіз її додому, де всією родиною лікували і доглядали. І виходили…

Благородні люди – благородні вчинки. І, як не дивно, для багатьох саме такі вчинки є малозрозумілими і вони іноді стають навіть предметом глузливих насмішок.

Чи не тому і Ярослав, і вся його родина, просили не називати у пресі їхнього прізвища?!

А я подумала: чи варто ховатися з добром, коли так багато лиха навколо?..

Клара Контратович,

член Національної спілки журналістів України


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 + 4 =