Зимові свята у народній обрядовості Закарпатців

Як і в інших народів, для календарної обрядовості українців Закарпаття характерний дуалізм: переплетення створених у дохристиянські часи і християнських вірувань. Хоч люди і не розуміли суті багатьох ритуальних дій, але виконували їх за традицією, бо вони начебто забезпечували щастя і благополуччя в господарській діяльності, особистому й сімейному житті. Нерозуміння здійснюваного збільшувало віру в його силу і користь.

Дуалістичний характер вірувань населення Закарпаття найбільше відбився у ритуальних дійствах зимового циклу. З цього погляду важливою є стаття Ф. Потушняка «Крачун» опублікована в газеті «Літературна неділя» (1941-1944). Автор зазначає, що крачун, як і паска, в обрядах мають тотожні значення і символізують тепле сонце, що дає життя. Крачун був невід’ємним атрибутом різдвяної ритуальної вечері. Тісто для приготування крачуна, незважаючи на те, що в хаті тепло, ґаздиня готувала у петеці. Не знімаючи його, клала крачун у піч. Ніколи не виймали крачун з печі голими руками.

Крачун переважно випікали з вівсяної муки. До нього вкладали, як правило, 12 (9, 7) зубків часнику і по 12 зернят різних рослин. Магічні числа 7, 9, 12 автор пояснює так: дванадцять місяців у році, дев’ять – число місяців ношення плоду, сім – кількість днів у тижні. У різних народів часник відігравав роль оберегу від нечистих сил.

Після випікання крачун клали на отаву посеред стола, закосичували вівсяним колосом і обв’язували конопляною ниткою (щоб коноплі і овес добре родили), дівчата-відданиці прикрашали його барвінком і розмарином, щоб того року було у хаті весілля, бо крачун принесе не тільки урожайність, але й майбутнє одруження.

Після різдвяної вечері крачун залишається на столі аж до Нового року або і до Водощів. Тоді обрізають його з чотирьох кінців, «кушають», а решту дають худобі – кожній по кусочку. Худоба буде здорова і міцна цілий рік.

Був звичай котити крачун від порогу до столу. Якщо він впаде верхньою частиною донизу, це означає шкоду худобі або смерть когось із членів сім’ї. Автор вказує, що обряд випікання крачуна поширений головним чином у західній частині Закарпаття (бойки, лемки), хоча сліди його спостерігаються і у східній. В той же час за Карпатами його немає. Там вживають кутю. На це вказують і сучасні дослідники.

В. Ґренджа-Донський у № 12 за грудень 1928 р. журналу «Наша земля» також докладно описує обряди і звичаї, які побутували в Закарпатті на Святий вечір: готування 12-ти страв, обв’язування ланцюгом стола у хаті (щоб були у сім’ї єдність, сила і здоров’я, як ланцюг), покладення на поріг сокири (від нечистої сили), а у хаті – сіна і соломи, годівля худоби найкращою отавою, обмазування дверей хліва дьогтем («щоби спокуса не заходила»), ворожіння в саду з фруктовими деревами тощо.

У статті також описано обряди і звичаї напередодні старого Нового року (Меланка). Наприклад, у той вечір господар набере з печі жару («ясних вугликів») і накладе їх частинами «під цівку» – кіш, що виводить дим з печі до сіней, при цьому кожну висипану частинку грані називає окремо: «се коні», «се воли», «се корови або вівці», а «се кози», далі слідкує, котра з частин довше ясніє (не гасне), котра згасне раніше – не буде наступного року з того виду худоби, котра пізніше – буде добрий приплід. Або ж як ворожать жінки-ворожілі: хворому у свяченій воді «гасять вугля» (до миски вкидають 9-12 гарячих вугликів), якщо вуглики підуть на дно – є небезпека, а коли плавають зверху – є надія на швидке одужання. Дівчата ворожать з ложками, ножами і виделками: граючись, дивляться – якщо випаде виделка – незабаром одружиться. Або ж кидають постолами чи черевиками до дверей, і якщо взуття повернеться носом до хати – незабаром прийдуть сватачі. Наступного дня (на водосвята) вдосвіта беруть господині крачун і качають його, мов колесо, до річки чи потоку, намочать його у воду і, знову качаючи, повертаються додому, де крачун роздроблюють із сіллю і дають худобі.

Оскільки автор ототожнює старий Новий рік з Водосвятієм і наводить відповідні приклади щодо обрядів і звичаїв цього дня, виникає питання, де, в якій місцевості, зібрано ним етнографічний матеріал? Адже день Водосвятія (Водохрещі) припадає не на 14, а на 19 січня, а «бабин вечір» не на 13, а на 18 січня.

Павло Федака


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one + four =