Закарпатець Юрій Шип став лауретом байкарської премії (ФОТО)

Нещодавно в Закарпатті тільки глухий не дочув новину — Юрій ШИП став першим лауреатом Всеукраїнської премії славного байкаря Івана Сварника.

Продуктивному літератору крайових і всеукраїнських теренів диплом до цієї нагороди в ошатному залі Ужгородської міської бібліотеки для дітей і юнацтва вручав Володимир Барна — заступник голови журі Всеукраїнської премії імені Івана Сварника . На врученні він сказав:
—На черговому засіданні української Спілки письменників ми подумали, що в наш час слід актуалізувати жанр байки. Від Езопа до Глібова ж байка весь час чистила духовні засіки всіх народів. І от книга Шипа «Байкостріл» у чині лауреата здалася найбільш вдалою для відзначення. Юрій Васильович на її сторінках моделює ситуацію із закарпатських закапелків з пронизливою проекцією на всю Україну. Амплітуда його зацікавлень, об’єктів для змалювань і розвінчань надзвичайно широка. Крім класичних жанрових означень, його твори можна назвати, приміром, «шипайками», як мої чотирирядкові білі вірші називають вряди-годи «барнавками». Я не проти. Шип, думаю, теж.
—Я дуже зворушений, — сказав при врученні диплома Ю.Шип, — хоч, здається, трохи і захвалений.
«Ліпше ніж зацькований», — подумав при цьому я.
Премія, додав звитяжець, тонізує його працювати ще плідніше на ниві байки.
Відзнаку, до речі, заснували Міжнародний конкурс «Духовні джерела», Київський музично-сатиричний театр, Українська літературно-мистецька фундація (є, виявляється, і така).
Віриться, що за «Байкострілом» з’являться «Байкоспис», «Байкотомагавк», а там, диви, і «Байкокулемет»… А в передчутті цих нових «байкоз’яв» ми поговорили з володарем лаврів про панну Сатиру, перед якою в нас чомусь усі вважають за потрібне зачинити двері на сімдесят сім замків і одну защіпку.
шип—Та, як не закривайся від сатиричного граду, але, пане Юрію, ви вважаєте, що він постійно потрібен, не боїтеся критикувати, хоча наявні відзнаки — слаба винагорода за незручності, які постійно терпите від об’єктів критики… Чому ж ми в своїй країні маємо таке об’ємне поле для критики у всіх напрямках рози вітрів?
—Сатиричне поле почало ширшати швидкими темпами в радянські часи, коли культивували думку, що пережитками є любов до Бога, віра. В наш час ця безбожна відраза видозмінилася. Зараз вважають пережитком чесну громадянську позицію і совісне ставлення до людяних засад, а, за великим рахунком, до тієї ж християнської моралі. Вже лиш де-не-де пам’ятають про совісний принцип людяності, сформульований народним поетом Некрасовим, що поетом можеш ти й не бути, а громадянином — зобов’язаний. Обов’язок сатирика донести до людей слово, якого вони потребують для очищення від мерзотної підлоти. Як і садівникові недостатньо любити квіти — він має ненавидіти бур’яни.
—Саме ці філософсько-етичні та моральні проблеми бачаться в підґрунті ваших сатири і гумору, а також громадянській і пісенній ліриці. Це засвідчили книжки «Прогулянка звіринцем» і «Байкостріл». Обидві відзначені преміями. Перша — Всеукраїнською премією імені Леоніда Глібова. Це — лаври. Але до них мало хто з сучасних творців рветься. Чому?
—А скажіть, будь ласка, наскільки коли-небудь це було зручно? Мені здається, що митці, котрі створюють ці невдячні з точки зору особистого соціального комфорту жанри, ніколи не були пошановані владними злодіями, самодурами, корумпованими зграями та їх мисколизами. Так було колись, так є і сьогодні. Сатирики завжди страждали найбільше. Згадаймо хоча б Остапа Вишню, Михайла Зощенка, Осипа Мандельштама. Отже, сатирик невигідний тим, у кого нема моралі, відсутня совість, людяність, милосердя, любов та співчуття до ближнього. Але хто надто підноситься — залишиться внизу всіх.
—Траплялися, напевно, від них якісь санкції і щодо вас до заповітного падіння мерзотників у той самий низ?
—Таку «ласку» дійсно на собі добре відчув. Не раз доводилося бути на рапірах із провладними рептиліями, суддями. В тому числі й за публіцистичну сатиричну діяльність, коли працював у періодичних виданнях. Хоч сатирик особисто людина безпомічна, але дуже для декого небезпечна водночас, бо наскрізь бачить нутро сильних світу цього. Та в мене є захисники:
«Навколо маю друзів багатьох,
Та справжніх їх в окрузі тільки двох.
Бо в них святий пролог. Ще й епілог!
І хто ці щирі двоє? Правда й Бог!»
—На останню тему у вас є багато віршів, адже від природи і доброчесного батьківського виховання ви побожний… Це, мабуть, вихід для багатьох із сатиричних тупиків, у які вони запхалися з дурної голови?
—Згоден. Людина на цьому світі наділена розумом, здатністю думати, пам’ятати, аналізувати, мислити. Цим вона, завдячуючи найперше Богу, відрізняється від тварини, має шанс тримати рейтинг найдосконалішої земної істоти. Проте, на жаль, чимало людей нехтують цим даром відповідальності за розумне життя і поводяться гірше від хижаків. Це спостерігається, на жаль, на кожному кроці як у світовому масштабі, так і на теренах нашої України. Зокрема в Донбасі. Та й не тільки. Геополітичні розбірки полонили світ, а в основі знищення і масованого переміщення народних мас — жадоба до наживи. Це приховується брехливими пропагандистськими рупорами. А ніщо так не ослаблює істину, як її викривлення. Із слабою істиною слабнуть і люди, пропадають ні за цапову душу.
—Які певні ознаки жадоби до наживи, яка деколи трапляється навіть у нашому краї?
—Лицемірство. Воно доходить до різних форм безумства, що суперечать здоровому глузду: це — грошолюбство, ненажерливість, брехня, кривда, підступна жорстокість. Ці риси ведуть до духовної сліпоти, нехтування духовними цінностями, а відтак — до гріхопадіння. Ніякі зміни в Конституції, інші викрутаси законодавства не принесуть добра і щастя нікому, доки люди не навчаться боятися Бога, не стануть в Україні перед ним на коліна. Бо ж тільки послух Богові, виконання Божих заповідей на ділі є компасом, який вказує шлях до правди, справедливості і щастя. Ідіть цим шляхом. Бажаю вам у новорічні дні й надалі лишатися людьми, не ставати сатиричними персонажами….
—Ми повинні чинити те, що повинні й можемо там, де ми є і з тим, що маємо. Але чи так воно є?
—Десь хтось мудрий сказав: добрий до інших — добрий до самого себе, а мир сповнює душу, коли розум керує серцем. Ми не можемо управляти вітром, але здатні кермувати вітрилами, а вони — це наша добра воля і шляхетні почуття. Бог не завжди дає нам, що ми хочемо і що просимо. Але щось ліпше, якщо керуємось його дороговказом. Ми належимо до народу, котрий завжди надіється на фату моргану. Без неї ми давно перестали б бути. А надія, віра — це якір душі, стимул до дії та досягнення сподіваного, що привносить радість у сьогодні… Нема Бога — нема миру, пізнай Бога — знайдеш мир, який наповнює душу, коли Христос керує серцем.
…Ми повинні трудитись і дбати, щоб стати тим, ким повинні бути, щоб не доводилося червоніти і приховувати те, ким ми є. Дай, Боже, нам для цього здоров’я і сили.
«Най же вогняна Коза
Всіх козлів з козлами
Та гріховні сили зла
Зажене до ’дної ями.»
Розмовляв
Василь ЗУБАЧ, газета “Трибуна”.
На знімку: В.Барна вручає письменнику диплом Всеукраїнської премії імені Івана Сварника.


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 5 =