З КОГОРТИ ДОБРОТВОРЦІВ: До 100-річчя народження Олександра Пайкоша

У ці печальні дні похмурої української реальності, коли кругом кривда і сваволя утверджується режимом олігархічних ставлеників – а люди бачать і усвідомлюють свою безвихідь і безсилля – не раз думаєш: як нам не вистачає їх, тих справжніх трудівників-подвижників, котрі невтомно віддавали запал юнацьких сердець, знання, доброту, енергію, усвідомлення високого обов’язку людини, щоб будувати справедливе життя, щоб між людьми панувала Божа Правда, щоб кожна людина була справді вільною, ніким не кривдженою, щоб людська і національна гідність стала невід’ємною складовою кожного громадянина! Вони жертовно працювали в ім’я незалежної України, в умовах чужоземного поневолення прилучали співгромадян до ідеї українства.

У тому легіоні борців за незалежність України гідне місце займає когорта просвітян, заслуги яких у піднесенні культури й зростанні свідомості людей важко переоцінити. Серед них був і Олександр Михайлович Пайкош.

Народився Олександр у Дравцях, що неподалік Ужгорода, у сім’ї землеробів Михайла й Марії Пайкошів 15 вересня 1912 року. Пайкоші належали до небідних людей, мали в кількох місцях землю і навіть коней, тож робочі руки сина були б у родині не зайвими, тому батько бачив майбутнє дітей у продовженні його справи – своїми помічниками на ґаздівстві. Але після закінчення 4-го класу народної школи в рідному селі одного осіннього дня Олександр, випасаючи коней за селом поблизу колії малої залізниці, залишив їх спутаними пасти й по шпалах пішов до Ужгорода, опинився в гімназії, де успішно склав вступні іспити. Так 11-річний дравецький хлопець у 1923 році став гімназистом, потрапивши у цікавий для нього світ наукових премудростей. Гімназія сформувала світогляд Олександра Пайкоша, визначила напрямки його подальшої діяльності. Тут під впливом визначних педагогів і громадсько-культурних діячів Йосипа Бокшая, Володимира Бірчака, Леоніда Бачинського, Андрія Алиськевича, Івана Панькевича він став пластуном, долучився до культурно-просвітницької і спортивної роботи у «Просвіті».

Ось як згадував уже на схилі свого віку Олександр Михайлович про одного із їхніх гімназійних наставників – Володимира Бірчака: «З 4-го класу наставником нашого класу був Володимир Бірчак, який викладав українську мову і літературу Володимир Бірчак був високоосвіченою, інтелігентною людиною, з м’яким характером, він з повагою і достоїнством ставився до нас, гімназистів. У нашому класі були діти різних національностей, але до всіх він ставився толерантно, з почуттям поваги і людської гідності.

Мені, як і багатьом на той час ще національно несвідомим, своїми змістовними лекціями він допоміг визначитися: хто ми є, якого ми коріння діти і звідки походимо. Особливо вкарбувалися мені в пам’яті уроки з історії української літератури про життя і творчість Т.Г.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Стефаника, як і про Г.Сковороду. В.Бірчак був добре обізнаний з історією, літературою і мистецтвом Закарпаття. Глибоко аргументованими були його лекції про творчість письменників-будителів краю: О.Духновича, О.Павловича, А.Кралицького, І.Сільвая, Є.Фенцика, А.Волошина та інших.

Нам, гімназистам, В.Бірчак обґрунтував, що наша рідна мова – українська, яка в 1939 році Урядом Карпатської України була проголошена державною.

В.Бірчак був незмінним організатором і наставником пластових зборів, які діяли під час літніх вакацій у с.Солочин на Свалявщині. У цих таборах розмаїтою була спортивна та виховна робота: спортивні змагання, спортивно-краєзнавчий туризм, а вечорами біля табірної ватри розучувалися українські пісні, танці, як от: «О, Україно, о люба ненько», «Ой видно село…», «Січ іде» та багато інших».

Після закінчення гімназії 19-річний Олександр Михайлович вчителював у селі Чумальово на Тячівщині (1931), відтак був переведений на вчительську роботу в село Кальник на Мукачівщині (1932), де яскраво засяяв його талант педагога і громадського діяча. Молодий учитель став улюбленцем сільської молоді, проводив активну роботу у Пласті, залучаючи юнаків і дівчат до туризму, гри у волейбол, футбол та інших видів спорту, був одним із чільних провідників читальні «Просвіти», керував драматичним гуртком, сприяв діяльності відомого просвітянського хору під керівництвом Федора Повхана, прищеплював дітям і дорослим любов до свого, рідного, до української мови й історії. Наслідки плідної національно-освідомлюючої праці Олександра Пайкоша та його колег у Кальнику Федора Повхана, Михайла Ердевдія та інших яскраво проявилися під час виборів І Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 р., коли понад 99% кальничан віддали свої голоси за список кандидатів Українського Національного Об’єднання.

Після загарбання Карпатської України гортіївською Угорщиною у березні 1939 року О.Пайкош був брутально викинутий з квартири директора школи в Кальнику, запроторений у табір Вор’юлопош, жорстоко катований за свої національні погляди, згодом, для «перевиховання» у святостефанівському дусі, направлений у глибину Угорщини – Чепел коло Будапешта.

У 1945-1952 рр. Олександр Михайлович очолював спорткомітет м. Ужгорода, доклавши великих зусиль для реконструкції стадіону «Спартак», водного басейну, спортивних залів і майданчиків. Великі його заслуги у спорудженні Ужгородського стадіону «Авангард», директором якого був довгий час. З 1967 року і аж до виходу на пенсію, працюючи в обласній раді спортивного товариства «Колгоспник», О.Пайкош багато зробив для зміцнення спортивної бази і розвитку спорту у селах Закарпаття. Зокрема, завдяки йому були розроблені плани-схеми будівництва стадіонів та комплексів спортмайданчиків у Великих Лучках, Кольчині (Мукачівщина), Волівці, Фанчикові (Виноградівщина), Доробратові (Іршавський р-н). Він був консультантом, коли будували стадіони в Мукачеві, Сваляві, а також при впорядкуванні комплексу спортивної бази у студентському таборі «Скалка» та ін.

З кінця 80-х років О.М.Пайкош активно включився в громадсько-культурне і політичне життя краю, був у числі ініціаторів відродження крайового товариства «Просвіта», членом його ради, учасником усіх важливих заходів і подій українського державницькою спрямування, популяризатором і оборонцем української мови, виступав на різних просвітянських зібраннях, вечорах пам’яті, конференціях. 12 грудня 1993 року на урочистих зборах з нагоди 125-річчя матірної «Просвіти» Олександру Пайкошу було вручено Диплом Почесного члена «Просвіти».

Перших днів грудня 2001 року (його серце перестало битися 3 грудня) рідна дравецька земля прийняла його на вічний спокій.

Нині, у день його 100-річчя, хочеться вірити, що йому не суджено забуття, бо актуальні й у наші дні його роздуми: «А тепер я собі думаю: «Невже є ще у нас нащадки бровдіївців, фенциківців, котрі стараються на наші і свої шиї натягнути «угрорусскоє» чи якесь інше чужоземне ярмо?!

Я свято вірю, що волевиявлення наших предків, висловлене 12 лютого 1939 року на виборах до Сойму Карпатської України, захистимо і не дозволимо незначній групці національно несвідомих сепаратистів заважати нашому народові в будівництві єдиної, соборної, незалежної, могутньої демократичної правової Української держави».

Михайло ФЕДАКА,

педагог, ветеран крайової «Просвіти»


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + eleven =