ЯК НЕ БАГАТО ПОТРІБНО ДЛЯ ЩАСТЯ…ЯК МАЛО!

Як не баУсі ми живемо у дивному Світі. Брехня тут задля щастя, а зрада в ім’я дружби. Тут вірять у все, але нікому не довіряють. Тут не мріють, а планують і замість співчуття, проходять повз. Кохання припинило бути чимось омріяним, домашні улюбленці, стали лише худобою, а церкву відвідують лише коли «пригріє» . Тут нікуди податися зі своїм відчаєм. Гидкий Світ, але усі ми є його ланкою. Усі частково «терпимо» його…

Не рідко люди одягають маски, йдучи на «бал-маскарал» під назвою життя. Тут багато ролей: обирай яку завгодно… Дозволено бути ким завгодно…навіть собою. Але ось собою не завжди хочеться бути. Не завжди є можливість…А з часом люди й самі не знають хто вони є насправді…

Ми власноруч робимо себе самотніми. Чи вміємо ми спілкуватись? Чи є в нас вміння берегти ту палку хвилину теплоти, яка так не очікувано зароджується в колективі здавалося б зовсім різних, ледь знайомих людей, десь на дні народженні, відпочинку, майдані або магазині, так званому місці об’єднаному спільними інтересами. Але на жаль ми не лише перевчилися спілкуванню але забули про підтримку відносин.

Провчившись з людиною, пропрацювавши багато років пліч опліч, після випуску або звільнення, ми, зазвичай, навіть не обмінюємося поздоровленнями на наступні новорічні свята. А все ж саме з ними ми виходили зі складних обставин, їздили на відпочинок, часом обмінювалися сокровенним і будувати плани на майбутнє. І з усім цим через 10 років розлуки, при зустрічі, забуваючи про минулі образи, ладні стрибнути йому на шию, обійняти. І сказати звичне: “Пробач!”. Ніби й не було цієї розлуки,не було в житті нових турбот, радощів і смутку.

Які все ж дивні ці люди. Ми плачемо під час перегляду телевізійних передач, на кшталт “Ключовий момент”, сердечно аплодуємо та співчуваємо, коли спостерігаємо, як люди зустрічаються й примирюються. Як в їхнє життя повертаються спогади, молодість, і відрізок того життя, в якому було так мало проблем та розчарувань.

А де увесь цей час були і ми? Хіба війна? Забули чи втратили контакти? Ринули в роботу, сімейні чвари…?Ні! Ми потонули у життєвому потоці. Захлиснулися бажанням заробити більших грошей, і остання хвиля, яка втопила нас, хвиля під назвою: “трудитись”. Як нам, на жаль усім, до болю це знайомо! Але ж у цю мить, ми втрачаємо не лише тих хто був колись, ми забуваємо й про тих, хто є тепер. Це наші діти та батьки. Це наше щастя, та наш час. З роками поняття “дружби” для нас не відіграє вже такої значної ролі. Хвороби, розчарування й невблаганний віку зір настирно нагадують про буденне. Нам не рідко здається, що невдовзі почнеться справжнє життя. Але саме йому заважає низка невдач, заторів…безглуздих помилок. Коли стає запізно ми починаємо усвідомлювати, що саме ті затори і були життям.

Згадайте коли в останнє Ви щиро раділи зустрічі з сусідом. Зичили сіл, або стільці для неочікуваної компанії. А колись, ще якихось 5-10 років тому, вони були ледь не членами наших з Вами родин. І при зустрічі з ними ми не обмежувалися коротким “Вітаю”, вони були тими, на кого ми залишали дітей, зичили до зарплатні або просто ті, кому ми відкривали душу за ранковою кавою.

Скажіть, кому з тих, хто далеко, в останнє Ви писали листа? Ні не електронного, не в соціальній мережі. Інтернет забрав у нас частину душі. Ми знайомимося з людьми не знаючи їх почерку. Та він – важливий! І хай почерк той, зовсім не рівний! Хай букви як кардіограма вказують на ритм наших сердець. Пишучи справжнього “живого” листа, ми посміхаємось і плачем, переживаємо забуте і тих хто був колись важливим. Вмикаємо чарівну мелодію, яка несе нас крізь часи і залишаємо характер, настрій, атмосферу, запах й навіть душу , не лише на клаптику паперу, а й на серці того, хто це читатиме. Його ми відчуваємо на дотик, пригортаємо до щоки і він мокріє від сльози однієї, другої… які ми проливаємо переживаючи чиєсь життя. … скажіть мені, як там в душі?чому до гарних колись «НАМ» так швидко і на мертво прикипілі жалкі умови існування? На жаль, більшість цілком і повністю погрузли у вирі жалоби до себе і готові втопити в океані сліз будь-кого, хто випадково спробує вислухати нас.

Ми зійшли на менше спілкування, але почали більше пліткувати. Ще вчора величаючи тих з нашого оточення, хто зараз відпочиває на дорогих курортах, хизується дорогими авто та одягом, майже до рівня “Богів” і ладні в мить свого скупого достатку – жбурнути ножа їм в спину. “А хто ж суддя?”

Так хто з нас, маючи близьких, і як часом здається вірних друзів, ми все одно лишаємося з собою на самоті. Як нам бракує того, хто накриває стола на 4 години ранку, коли скрегоче в серці. Наслідки цьому очевидні для розуміючих очей. Нас видає анкета в одній із соціальних мереж, згодом ще одна. Заповнюючи інформацію “про себе” і додаючи більше друзів, ми намагаємося зробити себе кращими, словами великих людей, словами з не прочитаних книжок, побачених у чиїхось закладках і скопійованих у наші статуси, ми ніби заповнюємо прогалини власного життя. Білі плями. Неможливо для усіх бути благими та праведними, пройти крізь полум’я не обпікшись, та виринути з води не намокнувши. Якби я була практикуючим психологом, я б сказала, що одна з причин нашої самотності, розчарувань в друзях є саме ця жалка електрична підробка людської долі. Тому-що все, що ми не відчуваємо – не є справжнє. І завдячуючи економічній освіті назву це : “Лише маркетинговим кроком” який ми не рідко приймаємо за реальність. Ми знайомимось, закохуємось, сваримось та розлучаємось… – ВІРТУАЛЬНО! Наука довела, що відносини більші за просто спілкування, це – хімія. Наш запах, тембр голосу, та міміка. Так! Інтернет – причина нашої самотності, дарма, що не можу належно довести це.

Ми не вміємо гарно проводити свій час. Без чарки, вечірок до забуття всього що відбулося вчора, наші зустрічі в колах друзів не обходяться. Нам вічно чогось бракує. Ми запевняємо себе що життя стане на багато краще, коли ми одружимось, закінчивши школу вступимо до вищого закладу, заробимо більше й більше грошей, переберемося до більшого міста або взагалі обміняємо країну. Та все ж безпечніше жити у власній темряві, ніж в чужому світлі. Часом пізнавши головне, ми «скиглимо» в самоті, спостерігаючи, як ті колись близькі нам, перетворюються на людську шкарлупу. Але коли самі ж нарешті дотягнемося до омріяної “зеленої” купюри. Ми залишаємо на самоті тих, хто тримав нас за руки в темряві, у вирі невдач та неосвіченості. Що нам чутно на такій висоті, чи залишається в нас місце для людської хрипкості? Ми лише й вміємо,що скаржитись на нашу власноруч обрану владу. Ми з захоплення спостерігаємо за людьми, які відстоюють свої права на мітингах, але все ж згідні довірити своє життя тому, чиї вуста в муці та салі.

Та чи завжди виправдана така ціна? Чи варте це нашого справжнього щастя? Наших близьких? Від більшої кількості грошей в кишені сонце не засяє яскравіше над нами.

І ось лише втративши щось насправді безмежно коштовне, ми, на жаль, починаємо це цінувати!

І знову з шаленим смутком розуміємо які ми самотні. Чи варте це посмішок. Нашого щастя та веселощів, які перебувають з нами, коли на серці смуток, а на докір всім проблемам, опів на 12 у наших дверях , без запрошення, з*являються близькі серцю нам люди.

Ми забуваємо усі радощі, але постійно згадуємо невдачі. А коли їх збирається вдосталь, знаходимо привід відвідати друга.

Давайте частіше радіти простим речам, щиро кохати, посміхатись, жити, бо для щастя потрібно зовсім не багато, зовсім не те, що нам часом здається конче необхідним. Шукайте суть життя, належне ставлення до природи, до людей, на вулиці безліч тих, хто безглуздо зникає. Шукайте справжні почуття. Щирі, вірні, палкі і вічні. Шукайте долю, близьких по крові і по духу людей. Шукайте самих себе! Шукайте! Якщо Ви житимете у відповідностями зі своїми цінностями, то Ваше відчуття себе особистістю, відчуття власної цільності і відчуття внутрішніх орієнтирів, дасть Вам спокій. Ви почнете оцінювати себе з середини, а не за думками оточуючих або гірше у порівнянні себе з ними. Ми самі створюємо перешкоди для себе і навіть не замислюємося, чого нам буде це варте. Але згодом лише і залишається терпіти і запевняти себе, що страждаємо ми не дарма.

Щасливих відразу помітно. Щастя – ліхтар, яке віддзеркалюється в наших очах, особливим, ні на що не схожим сяйвом, Мерехтять в них безліч вогнів и майже до непізнаваності змінюючи погляд. Так напевно немає нічого більш вабливого, ніж погляд , двох закоханих. Скільки ж тепла і ніжності в тих очах! Тому напевно, щастя – це коли кохаєш і коханий! Коли пишаєшся власними дітьми й займаєшся улюбленими справами. Але що якщо поглянути у глиб. У самі хащі людської душі, вічно бажаючої й суперечливої, душі, яку буквально роздирають на клапті безмежно виникаючі питання, образи, невдоволення, душі якій усі навколо й перш за все своє існування здається кволим і абсолютно безглуздим. Чи спроможні люди з такою душею знайти ту саму іскру? Нажаль, ні! Значить, що щастя – це й коли задоволений власним «Я», своєю зовнішністю, освіченістю і поведінкою, людьми, які тебе оточують і світом у якому живеш! … а ще, щастя – прокинутися зранку, з ледь помітною посмішкою на вустах, відчути запахи рідної домівки, зігрітись променем палаючого соня й почути спів ранкових пташенят. Щаслива мить, коли безмежно вдячний прокидаєшся і дякуєш Тому хто десь на небесах, що бачиш Світ та впевнений у «завтра» й спокійно засинаєш із серцем без гріха.

. «Посієш думку, пожнеш вчинок; посієш вчинок, пожнеш звичку; посієш звичку, пожнеш долю» – тлумачить афоризм. Досить чекати дня або ночі, коли помреш і знову народишся! На страждання вже немає жодної хвилини. Час навчитися розрізняти відтінок і колір, дерево і тирсу. Нам не дано зрозуміти долю. Дано нам тільки навчитися. Головне робити те, що ми любимо. І любити те, що робимо. Бути поряд з тими, кого любимо, і любити того, хто поряд. Щиро, не зраджуючи собі. Тоді життя ніколи не буде прожите дарма.

Людмила Куклишин для “Трибуни”


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 + fourteen =