Визначному етнологу із Закарпаття виповнилося 80 років

ТиводарСлово про вчителя
(До 80-річчя від Дня народження Михайла Тиводара)

Справжнім вчителем ми називаємо людину, які здійснила великий ідейний, ціннісний, ментальний вплив на іншу людину (інших людей), а не зводитися до простого інформаційного наповнення «знаннями». Правда, справжній вчитель обов’язково покликає своїх учнів до великих знань, умінь, навиків. Такий вчитель, по суті, кує долю своїх учнів. Протягом свого життя ми маємо багато вчителів, але справжніх – одиниці. Тому, як на мене, справжній Вчитель, як і справжнє Слово, повинні писатися з великої літери.
Одним із таких є професор УжНу Михайло Петрович Тиводар, якого по праву охрестили корифеєм української етнології. Не будемо тут перераховувати його титули і науковий доробок. Він розміщений на сторінці у вікіпедії та і інших публікаціях, тому перераховувати їх зайвий раз, мабуть, непотрібно. Та і завдання цієї публікації дещо інше, розкрити, висвітлити діяльність Михайла Петровича, на власному досвіді, як педагога, вчителя.
Біографічних відомостей про нього в студентські роки я не знав, адже про себе він ніколи не розповідав. Єдине, що мені було відомо, так це те, що він родом із села Бедевля Тячівського району. Лише згодом довідався, що Тиводар має свою давню родову національну традицію. Дід Тиводара, теж Михайло Тиводар був співавтором відомої ухвали всенародних зборів у Хусті про возз’єднання Закарпаття з Україною 1919 року. Його підпис, як писаря, стоїть під текстом Протоколу всенародних зборів у Хусті в ухвалі про возз’єднання з Україною 21 січня 1919 року. Сам рід Тиводарів вкорінений у глибину століть, відносився до місцевої шляхти, більше відомої як бедевлянські немеші. Тому і такою логічною, вмотивованою, стійкою та послідовною є позиція і діяльність Михайла Петровича у царині науки, громадського життя. До сказаного треба додати і те, що Михайло Петрович також був вихованцем великого закарпатця: вченого, письменника, філософа Федора Потушняка. Згодом він напише про його життєвий і творчий шлях монографію “Життя і наукові пошуки Федора Потушняка”.
Перше моє знайомлення з Тиводаром Михайлом Петровичем відбулося в авдиторії на перших лекціях, на першому курсі історичного факультету у 1987 році. Він читав в нас курс етнографії та історії первісного суспільства. Його лекції просто вражали глибиною розкриття тем, чіткістю постановки проблематики, насиченістю фактів, деталей, які доводили ті чи інші висновки. Мова його була проста, логічна і образна. Тому його лекції студентам дуже подобалися. Перед нами вперше відкривалася вся гама життя і побуту народів світу, реконструйоване життя соціуму первісного суспільства на різних його етапах.
Однак, не таким уже й «невинним» видавався, на той час, доцент Тиводар. Михайло Петрович був вимогливим до студентів, вимагав знань, реального освоєння програмового матеріалу. Між студентами зажив репутації, що в нього екзамен на «шару» не пройде, предмет треба вивчити. Тому його предмети вчили майже всі студенти. Дехто з любові, інтересу до предмету, а дехто зі страху не здачі екзамену і відповідно відчислення з університету. Але по при все, ніхто з студентів не згадував його поганим словом. Навпаки, була повага, як до сумлінного і вимогливого викладача, який давав реальні знання.
Михайло Тиводар особливо проявив свій педагогічний хист в організації студентського наукового пошуку. Згадується, як вибираючи на початку першого курсу тему та відповідно наукового керівника я зупинився на етнографічній тематиці. Дізнавшись про мій вибір студенти-старшокурсники в гуртожитку наполегливо порекомендували поміняти тему і керівника курсової роботи, бо в Тиводара не те, що за «тиждень», але й за шість місяців не напишеш курсової. Але я свій вибір не поміняв. Михайло Петрович Тиводар став моїм керівником у написанні курсових робіт, а далі дипломної. Мій вибір дарував мені клопітку, і досить тяжку працю. В нього формалізм не проходив. Треба було реально освоювати ази наукового пошуку. Він вмів в дохідній формі виставити завдання, вимоги до студентської наукової роботи, налаштувати на реальну дослідницьку працю. Перше, що вимагав від мене, так це глибоке володіння проблематикою. Треба було сидіти в бібліотеках, музеях і архівах і перелопатити максимум відомої літератури по заданій темі, тобто історіографію досліджуваної проблеми, залучити до її висвітлення різнорідні історичні джерела і, зрозуміло, що для етнографічних тем провести польові етнографічні дослідження досліджуваного регіону. По вівторках на кафедрі Михайло Петрович проводив прийом студентів, аналізував пророблену нами студентами роботу, давав настанови, консультації, рекомендації. Курсова робота йшла тяжко, але як керівник курсової роботи спуску не давав, не дозволяв перетворювати її на поверхову, чи просто плагіат. Скеровуючи, допомагаючи і вимагаючи, Тиводар невпинно формував у студентів навики дослідницького мислення, логіки і простоти у викладі результатів своїх досліджень, стилістичну та логічну стрункість у викладі текстів, оформленні наукового апарату. Він інтуїтивно відчував ситуацію, вміло поєднував ролі. Коли необхідно тримався на дистанції, а в інший раз ставав близьким, чуйним і доступним.
Перша курсова робота особливо тяжко далася мені. Справа в тому, що Михайло Петрович влаштував мені ще й курс з українізації. Я в усному мовленні, а особливо на письмі, послуговувався масою русизмів, розмовляв по суті суржиком. Справа була в тому, що зі школи отримав низький рівень знань з української мови і літератури. Майже кожного року була інша вчителька. Кращою була в мене ситуація з російською мовою і літературою, позаяк всі роки старанно навчала одна вчителька – Волощук Галина Тимофіївна. Свій негативний русифікаційний відбиток також зробила служба в радянській армії. Тому при вступі і вибрав російську. Але погане знання граматики і лексики з української мови породило значні труднощі. При написанні курсової роботи зіштовхнувся з проблемою, що у письмовому викладі допускав масу русизмів. Михайло Петрович, як керівник з написання курсової роботи до цієї моєї вади віднісся більше з розумінням причини чому є така проблема, але з настирливою вимогою вивчити українську мову, освоїти вміння писати грамотно орфографічно та лексично. Приходилося роботу переписувати, а деякі розділи й по декілька разів. Але альтернативи практиці не має. Вимогливість, вкупі з мотиваційним роз’ясненням чому це необхідно зробити додавала сили у праці, у подоланні труднощів, в освоєнні нових навиків, умінь.
Важливе місце для опанування студентами дослідницьких вмінь із збору польових етнологічних матеріалів займала студентська етнографічна практика, яка традиційно проводилась після першого курсу. Моя практика проходила у селі Велятино Хустського району. Тиводар, як керівник наукової практики, організував побут і проживання студентів, чітко визначив завдання в проведенні збору і обробці польових етнологічних матеріалів, навчав прийомів і методів роботи з інформаторами, допомагав узагальнювати зібрані матеріали. Все це робилося легко, невимушено, ефективно і, головне, цікаво.
Захист курсових і дипломних робіт студентами, які їх писали у Михайла Петровича Тиводара проводився завжди на серйозному презентаційному рівні, як дійсний науковий захист. Кращі роботи ним відбирались для науково-практичних конференцій. Адже який науковий доробок може бути без наукових конференцій. Тиводар цьому приділяв неабияку увагу. Тому приходилось їздити і в Львів, і в Чернівці, інші міста захищати свої роботи та виступати на науково-практичних конференціях, які організовувались і за його особистої участі в організації їх проведення в місті Ужгороді та інших містах краю.
Окремою темою є громадянська, ідейна позиція та громадсько-політична діяльність Тиводара Михайла Петровича, яка була за приклад для багатьох студентів. Політика перебудови, демократизації та гласності Михайла Горбачова у другій половині 80-х років створила передумови в Україні для активізації громадсько-політичного життя, пробудження національної свідомості, та боротьби за відновлення незалежності України. Перші незалежні від КПСС часописи, самвидави почали формувати новий нерадянський світогляд студентства, а разом з ним його суспільну активність. Консервативна частина викладачів історичного факультету Ужгородського державного університету чинила великий опір в самоорганізації студентського руху. Але Михайло Тиводар виразно відрізнявся в цьому питанні. Навпаки, він надавав посильну моральну підтримку, спрямовував нас студентів у виразне національно-патріотичне спрямування, учив не боятися системи, чинити їй опір, а як випаде, то і переносити переслідування. Це стосувалося у першу чергу організованого у 1988 році на історичному факультеті «Студентського братства» та особливо під час активізації студентського руху восени 1990 року, що іменується як революція на граніті. Михайло Петрович належав до тих хто організовували у 1989 році Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Народний рух України. Ставши депутатом Закарпатської обласної ради у 1990 році, він очолив у обласній раді депутатську групу опозиційно налаштованих депутатів проти тодішнього обкому КПРС, що називалася «Демократична платформа». Активна позиція Михайла Тиводара з трибуни обласної ради викривала антиукраїнські дії керівництва обкому КПРС, обласної ради, тодішньої закарпатської партноменклатури загалом. Тому, його гостра, безкомпромісна позиція у відстоюванні національного відродження, державницьких устремлінь була прикладом для наслідування.
Особлива роль належить Тиводару у розкритті та поборенні антиукраїнського, антидержавного змісту діяльності закарпатського обласного керівництва у розігруванні інсценізованого Москвою та Будапештом так званої русинської карти, проектів автономії краю, які були спрямовані проти утвердження незалежності та соборності України. Його чітка безкомпромісна позиція у обласній раді у єдності з майданом на площі Народній зірвали небезпечні плани Москви, які планувалися втілити руками закарпатської комуністичної номенклатури восени 1991 року.
Михайло Тиводар, варто також зауважити, ідейно розбив цей псевдо рух. Його гострі наукові полемічні статті висвітлювали антиукраїнське, сепаратистське тло так званого русинського руху народженого в кабінетах КГБ та інших спецслужб іноземних держав для поборення українського національного руху на Закарпатті. Особливо потужною була його публікація «Політичне підґрунтя псевдотеоретичних пошуків «закарпатського багатонаціонального народу». В даній статті науковими доказами на голову були розбиті всі ідейно-політичні потуги інсценізовані закордонними спецслужбами та місцевим неокомуністичним чиновництвом по боротьбі з молодою українською державою через організацію на Закарпатті сепаратистськи налаштованого утвореного ними Товариства карпатських русинів та декларування цими ж середовищами сепаратистських гасел із вимогами автономії, або й незалежності Підкарпатської Русі.
Така чітка громадська, політична позиція у поборенні антиукраїнських проектів Москви на Закарпатті додавала Михайлу Тиводару ще більший авторитет у патріотично налаштованого студентства. Це практично був наочний приклад досвіду політичної боротьби з позицій українства, відстоювання українських національних інтересів.
Окремо хочу виразити слова вдячності Михайлу Петровичу, як науковому керівнику із написання та захисту кандидатської дисертації. Після закінчення університету у 1992 році в мене не було планів наукових пошуків. Але Тиводар добре вивчав своїх учнів і їх можливості. Йому була притаманна одна важлива риса. Студентів, які закінчили навчання, що мали потенціал до подальших наукових студій він так просто не відпускав. В такий розклад потрапив і я. По закінченню університету, приїжджаючи в Ужгород я періодично навідувався до нього на кафедру. Кожного разу він мені ненав’язливо пропонував прикріпитись до кафедри, взяти тему для написання кандидатської дисертації.
Ставши пошукачем на здобуття наукового ступеня, Михайло Петрович спрямовував мене на якнайширше дослідження джерельної бази, історіографії питань, які досліджуються. Для нього важливим була глибина вивчення теми, а не швидкість її написання. Він допомагав проробляти кожний розділ, кожне окреме питання теми, націлював на їх всебічне розкриття та вміння викласти результати своїх пошуків, правильно оформити посилання, допомагав у організації публікацій статей у фахових наукових виданнях. В такий спосіб Тиводар формував науковий спосіб мислення своїх пошукачів, аспірантів. Він підходив до кожного індивідуально з позицій життєвих обставин в яких знаходилася кожна окрема людина. На когось міг натиснути, а комусь перенести строки виконання роботи. Зокрема так він поступав у моєму випадку.
Підсумовуючи вищенаведене, можу з певністю сказати, що Михайло Петрович Тиводар став для мене вчителем у найширшому розумінні цього слова. Допоміг мені освоїти необхідні фахові навики історичного, наукового та педагогічного мислення. Моє особисте громадянське становлення проходило і на його твердому «вірую» у відродження української національної свідомості, культі українських національних та державницьких цінностей і звичайній людській шляхетності. З такими переконання іти по життю і просто і складно одночасно. Адже стійко займати життєве кредо, триматися істини є нелегко, а часом і небезпечно. Але тільки через такий шлях утверджується людська особистість, а в сумі багатьох особистостей, ціла нація.
Цей короткий життєпис моїх відносин з Тиводаром Михайлом Петровичем присвячую до важливої події у його житті. Ця подія є не лише подією його особистого життя, життя його родини, але й усієї творчої, наукової спільноти, всієї громадськості краю і України. 7-го Лютого 2016 року Михайлу Петровичу виповнюється 80 років від Дня народження. З нагоди цієї ювілейної дати хочеться виразити слова вдячності та побажати йому доброго здоров’я, адже у ювіляра є дуже багато творчих задумів, наукових проектів.

Отож хай щастить Вам Михале Петровичу.

Петро Ференц для “Трибуни”


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

8 − 5 =