Весілля та похорони у сімейній обрядовості закарпатських українців

обрядиЗначну увагу на сторінках газети «Підкарпатська Русь» (1923 – 1936) було приділено обрядам пов’язаним з сімейною обрядовістю.
До традиційної сімейної обрядовості, як відомо, відносяться обряди, пов’язані з природним циклом існування людини – народженням (родильні звичаї та хрестини), одруженням (весілля та вінчання), смертю (похорони та поминки).
У статті А. Ворона «Гуцульські звичаї» описується весілля гуцулів. У всіх складових частинах весільної драми знаходять своє відображення історико-соціальні умови, народне звичаєве право, народна мораль і етика, традиційне вшанування батьків, роду. Автор зазначає, що гуцул не бере ту дівчину, з якою за час парубкування ходить. Жінку для нього вишукують родичі. Подобається чи ні, аби багата. Леґінь не питає у дівчини, чи вийде за нього. Замість того він засилає свашку-підбрехачку. І лише як та принесе заспокійливу вість, він іде до дівчини з двома сватами, завданням яких є поговорити з батьками дівчини про пайку, яку дівчина має дістати. Дівчина перев’язує сватів рушниками.
Друга частина весілля – заводини. Відбуваються ввечері перед весіллям. Молоді, одягнуті у весільний одяг, з дружбами і дружками ходили запрошувати кумів і кумок, нанашків і нанашок на заводини. Ті з собою приносили чи то вінок кукурудзи, чи пляшку горілки. Починали гоститися. Так було в хатах обох молодих. У молодої біля дев’ятої години починали плести вінки з барвінку, які прикрашали пантличками і золотником. Десь біля десятої години приходив молодий до хати молодої і діставав вінок до крисані. Далі гуляли до ночі.
Третя частина весілля – пропій. Перед тим, як іти вінчатися до церкви, молоді устами першого сватача просять у родичів прощення. Потім стара сватачка бере осиновий прутик, ладан, часник і свячену воду. Прутиком обмочує молодих, часником мастить, а свяченою водою кропить і примовляє: «Щоби до вас не мали моці погані очі босоркуна, босоркані і відьми, як не мають моци взятися до цих діл». Відмовивши своє, позіхає і плює на землю: «Ах, іщезли бісьте, погані очі». Бере на лопатку трохи грані (жару), сипле на неї ладан, обкурює ним молодих: «Як до сього дану не має нічого моци взятися, так аби не мала нечиста сила взятися до наших молодих». Все, що знаходиться на лопаті, сипле на поріг, кладе на нього шматок заліза, на яке молоді мають наступити. Дружба кладе через поріг топірець і молоді, переступаючи через нього, йдуть до церкви.
Після закінчення обряду в церкві, молода пара запрошує гостей на пропій. Йдуть до весільних хат: молода собі, а молодий собі. Потім молодий їде за нареченою. Її ховають у комору, а з нею ще й декількох, страшно вбраних жінок. З боку молодого гукають: «Не дай нам довго чекати, ай пускай нас до хати». Коли заходять, молодому виводять одну за одною кілька жінок. Але він їх не приймає:
Ми не єсьмо з ліса,
Нам не ведіть біса,
Бо ми свою позичили,
Навхрест чесничок пришили.
Тоді виводять молоду. Жених бере її, і вони танцюють. Старший дружба бере миску з горілкою (із пляшки не можна) і погар, підходить до кожного і промовляє: «Просить вас пан молодий і пані молода, щоби сьте були ласкаві на пропій». Той, кого запрошують, випиває і кладе до погара свій дар – гроші. При цьому відповідає: «Ласкавісінько, най буде до Вас і Біг ласкавий. Прийміть малий дар за великий».
Обійшовши так усіх, дружба несе гроші старшому сватачу – кумові. Той вінчує: «Насамперед дякуємо Богу Святому, що нас наситив, дякуємо молодим і дякуємо нашим гостям, що не потяготилися до нас прийти і своїми дарунками обдарувати наших молодят». Далі танцюють коломийки до ранку.
Четверта частина весілля – розшивання, яка відбувається вранці наступного дня. З молодої здіймають вінки і корону, розплітають коси, щоб заплести нові, вже жіночі. Як заплітають, то приплітають туди трохи вовни і повісмо, причому кума говорить: «Приплітаю ти вовну і повісмо, щоб ти хотіли бути на дворі вівці, а в загороді аби родились коноплі». Вовну і повісмо приплітали також для того, щоб чоловік м’який був і не бив жінку.
Коли заплетуть косу, дають молодій хустку. Вона двічі відкидає її і лише на третій раз приймає. Першим пов’язує хустку молодий. При тому дружба вдаряє своїм топірцем у ґеренду. Скільки зарубок буде, поки молодий в’яже, стільки будуть мати дітей.
Далі дружби розшивають прапорчик При розшиванні дружба все покивує прапорчиком, щоб дзвінок дзвонив, бо тоді про все, що молода зробить у житті, полетить вздовж села вістка, як голос дзвоника. Як розшиють прапорчик, кладуть на молоду рантушок з кишенею, до котрої молодий кидає гроші, а за ним й інші, при цьому співають:
Ой гадайте бо радочку, гадайте,
Та молодій на чоботи складайте.
Потім виносять з комори калачі з діркою, розламують їх і подають гостям. Очевидно, кругла форма калача і розривання його означають виривання одного з членів родини, в даному випадку молодої чи молодого. Далі знову п’ють і гуляють, веселяться.
Значний інтерес становить стаття Т. Ченгері «Похорони в Н. Ростоках». Як відомо, ще до середини XIX ст. на Закарпатті зберігалося чимало архаїчних похоронних звичаїв, окремі обряди поховань відзначаються своєрідною специфікою. У похоронних звичаях переплітаються обряди, які стосуються покійника, і обряди, спрямовані на охорону живих, що свого часу відзначив П. Богатирьов. Коли людина вмирала, для неї виготовляли труну, яку робили з дерев’яних дощок. У ній не повинно було бути жодного залізного цвяха – щоб мертвець не пробив себе, як буде вилізати з гробу в потойбічному світі.
Виносячи труну на двір, тричі вдаряють нею в поріг, щоб покійник не повертався додому. Під час похорону рідні весь час голосять. В літературі це трактується не тільки як прояв смутку, а й як обрядовий звичай. В народі пояснювали наявність голосінь на похоронах необхідністю висловити жаль за померлим, бо не годиться, «щоб ніхто за кимось не плакав».
На цей час ще збереглася давня праслов’янська традиція везти покійника влітку саньми на кладовище. Народ пояснював цю традицію тим, що душа покійника у цьому випадку не може повернутися назад. Цей пережиток був зафіксований і в побуті росіян, і білорусів. В сани впрягали як правило волів або тягнули їх самі, але ніколи не використовували коней. Пояснювали це тим, що коні лише жидів тягнуть. Факт, що везли покійника волами, підтверджують й інші праці.
Серед населення Закарпаття у 20-і роки XX ст. ще зберігалися звичаї проводити ігри при мерці, які носили різні назви: «Лопатка», «Гусак» та ін. На думку сучасних дослідників, ритуальні веселощі при мерці колись були поширені значно ширше не тільки у слов’ян, а й інших народів Європи.
Суть гри «Лопатка» полягала в тому, що з дошки виготовляли лопатку довжиною до півметра, шириною 5-10 см, одну людину садили на лаву і називали її «королем», потім посвячували її і постукували палкою 12 разів. Далі задавали різні смішні запитання, наприклад, «скільки коштує курка на костурі?» і т.д. Коли посвятять, король закриває очі. Хтось із гурту б’є його лопаткою. Якщо вгадає, хто його вдарив, той сідає на його місце, а як ні, то далі королює.
Цікавою була і гра під назвою «Вішатися». Ось коротко її зміст: хлопець береться за одвірок і висить. До нього підходить інший хлопець і запитує: «Що там робиш?» – «Вишу». – «Та чому ся повісив?» «Повішеник» відповідає: «Бо ня дівка не любить». І каже ім’я тієї, яку любить. Та мусить йти і цілувати його. Якщо не хоче йти, то присутні примовляють: «Згине чоловік, а то на твою душу». Так гра продовжувалася до самого ранку.
Павло Федака


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 + 20 =