СОБАКИ УКРАЇНИ І СЛОВАЧЧИНИ ДУЖЕ СХОЖІ Та й життя в обох країнах не дуже відрізняється

Сельменці 6Нещодавно я встав, як пам’ятник, на горбкуватому асфальті Ужгорода і заридав, як святий перед черговими церковними поборами. Та і як було не радіти: нова Україна дала мені фантастичне щастя — в разі того, якщо  маю внутрішній паспорт, я, виявляється, можу спокійно поїхати до Львова. Так і сталося. Я там побував. Місцеві націоналісти радісно мене поплескували по плечу; «Якщо ти приїхав — значить, свій… Маєш паспорт, як і породистий пес тих українських синів, які на поїздах не їздять — «в падлу…»

Я, щоб ви знали, не тільки з’їздив до Львова. Я ще й назад повернувся, і мене випустили з поїзда, хоч перед тим я думав відносно цього різне і трусився, як наш національний патріот Абрам над власним послідом.

Поки мене не було, в Ужгороді пройшли переміни: з Міжгір’я приїхав великий екстрасенс Михайло Юрик, і з’явилася нова радість, яка ще не з’являлася до цього часу. Чародій цілком конфіденційно, «не для преси», сповістив мені, що під час останніх медитацій, над мощами безневинно убитих собак, із духами представників місцевої (навіть, тс-с-с!) обласної адміністрацій, а також із деякими небесними богами трохи нижчого рангу йому стало достеменно відомо, що моя  просто неймовірна поїздка до Львова не є межею можливостей для порядного, як кілометровий стовп, громадянина України.

—Є можливість, — прохрипів він мені на вухо, — своїми ногами пройти в Європу.

—А-а-а-а-а-а-а-а!!! — пронизливо закричав я від великого щастя, що охопило мене, як простого гуцула при звістці про те, що йому сьогодні «дасть» донька завідувача відділом районної адміністрації.

—Точно, — щасливо хрипів Юрик. — духи не брешуть. У Малих Сельменцях Ужгородського району, якщо покажеш паспорт із візою (а вони, сам знаєш, у нас є волею верховинських богів і особисто маестро Золотого Тільця) — тебе після деяких церемоній пустять понюхати Європу, чхнути від кайфу і повернутися назад без грошей.

Згадав, що колись посприяв публікацією в Центрі, щоб цей пункт переходу в Щастя відкрили.

І ми пішли.

Автобус метав нами з боку в бік під час проїзду через законослухняні села прикордонної України. Метання спричинювала певна розбитість доріг з мудрою державницькою метою, аби в наших організмах не застоювалися небезпечні шлаки.

Цигани везли величезні клунки різного добра, назбираного на дорогах реформ.

Щасливо віяв вітер із вікна, від чого екстрасенс оптимістично кашляв без жодної зупинки на відміну від автобуса, що вперто спинявся, брав людей і віз усе ближче до Європи.

—Мені зробили операцію на видалення міжхребцевої грижі, — усміхнено похвалився наш супутник. —  Тепер я можу точно сказати скільки ям від Ужгорода до Європи.

—Скільки? — спитали ми не для «контори», а просто з природного інтересу до накопичення інформації.

—197.

—Буде більше, — пророче сказав екстрасенс. — Зміни в Україні продовжуються.

Оперований радісно засміявся і, тягнучи за собою то ліву, то праву ногу, забіг у піцерію на пиво.

На кордоні нам дуже зраділи. Так, як можуть зрадіти тільки українські представники своїм українцям. Тобто, ДУЖЕ зраділи. В наших сумках нічого не було, тому радість стала ще більшою З нами носилися деякий час, як представники титульної нації з писаною торбою. Це було так приємно!.. Тільки мене дуже здивувало, що підозру викликало те, що я схуд і перестав немовбито бути схожим на фото в закордонному паспорті. На мою думку, підозру мали би викликати ті, що поправилися. Останні ж ідуть урозріз із прогресивною програмою сучасних реформ. А от худі — то глибоко національні організми. Та, зрештою, мої антинаціональні сумніви вирішилися на мою національну користь. Українські представники прийняли рішення, що в паспорті наклеєний саме я, а не хтось інший. Посприяв цьому своїми біополями і Михайло Юрик. Ми пішли словацькою вулицею, яка продовжувала те ж українське село, але вже в європейському варіанті.

Висновки не забарилися. Людей на цій вулиці не видно, як у нас. Цебто, немає паніки («рятуйте, німці йдуть!») — всі зайняті, забезпечені, не бояться відключення води і електрики, наступів «донецьких» або «львівських» суб’єктів з підозріло товстими пиками в паспортах. Село не порване присутністю старого, віджилого. Останнє органічно вписується в архітектурне лице, чекає еволюційної заміни чимось новим, але водночас виваженим, апробованим і потрібним саме тут. Можна було побачити (Юрик аж заплакав і заспівав гімн Духновича) такі хижі, які були в старовину. Бульдозери до них не поспішали. Олігархи не гострили на ділянки зуби: не було агонії майнового вампіризму, як у нас. Місцеві собаки відразу, як і наші, прийняли нас за своїх, визнали, що ми їм цілковиті друзі, хоч і без своєї навіть поганенької будки в майновому активі.

На вулицях не було  жодної сміттєвої урни, але не було і сміття. Ми в цьому перегнали їх — у наших селах є і урни, і сміття поза ними. Місцевим бюджетом явно у Словаччині «маніпулювали», але в інтересах людей. Ми це робимо в інтересах лише великих людей.

Торгових «крапок» було дуже мало. В нас же кожна хата — форпост хоч якогось торгівлі. Інакше, напевно, не виживеш.

Через кожні півгодини з цього села ходить автобус на Капушани, а звідти на Міхаловці. Тобто, потреби у власному авто великої нема. У Словаччині завжди встигаєш за своїм простим щастям. У людей є постійна гарантована робота. Словаки біля шлагбаума не чергують, щоб підвезти або в Україну, або в Словаччину — тільки наші. Та їдуть, одначе, все менше. Водій рейсового автобуса, що віз нас назад, сказав, що митники благають словаків: «Піднімайте економіку України, купуйте наші товари для блага всієї неозорої України, ніяких нам «відкатів» не треба, в бідності ми народилися, в бідності й помремо…» Але ці заклики чомусь погано діють. Словаки перестали їздити з колишньою активністю. Михайло Юрик вирішив утрутитися в цей антиукраїнський процес, покласти йому край. Невдовзі в хащі урочища Кам’янка буде проведений молебень із обранням президії з духів місцевої та крайової адміністрацій і деякими небесними богами, щоб словаки їздили і купували українське з великою завзятістю. Передумови для цього створені. На словацькій стороні, наприклад, є стоянка для автівок. Не хочеш бити машину на 197-х вибоїнах від Малих Сельменців до Ужгорода — постав її там.

Циркуляція народу вселить оптимізм і в наших цілком зубожілих митників, міркував Юрик.

—Чого ж вони зубожіли? — наївно перепитав я.

—О-о! — за стилем тібетських мантр заспівав Михайло. — Наша міжгірська еліта їздить  за щастям до Ужгорода, як і ужгородська — до Києва. Коли ми беремо свій серйозних заробіток у розмірі 70-79 гривень на день, то, повертаючись, в елітарному кафе перед автовокзалом з’їдаємо по мисці борщу. А от митники цього дозволити собі не можуть: за весь час я не бачив там ні одного з них.

Ми разом заплакали над гіркою долею українських митників. Тим більше, що скоро буде День журналіста, і вони будуть своїм друзям давати дорогі подарунки з останніх своїх заощаджень. Ми не хотіли лишитися без подарунка. А командувач Європейського медіа-фронту з Капушанської вулиці Міклош Кошутенко пообіцяв і надалі відстоювати права патріотичних українських митників перед викликами сучасності.

Собаки двох країн підтримали це рішення радісним гавкотом.

Так на собачому рівні і ми з Юриком інтегрувалися на одну годину в Європу. А далі нас чекають нові виклики — поїздка у Львів за «секунд хендом», у Німеччину — за «хенде хохом», а в Японію за останнім екзальтованим криком: «Банзай!»

Василь ЗУБАЧ,

толерантний закарпатський афро-японець.

На знімках: образки закордонних приязних Сельменців, де кожний готовий дати тобі шовдарь.

Сельменці 11 Сельменці 9 Сельменці 5Сельменці 2


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − 2 =