Самоназви Закарпатців

У двотижневику «Літературна неділя» який виходив у 1941–1944 р.р. видруковано чимало записів народних пісень, матеріалів історичного, етнографічного та етнолінгвістичного характеру. Десятки народних вірувань, документальний запис і науковий аналіз яких важко переоцінити, опублікував у часописі Федір Потушняк.

Декілька статей часопису присвячено питанням етнічної історії та етнокультурних процесів українців Закарпаття. Це, насамперед, стаття Ф.Потушняка «Як народ ділить себе», яка з погляду теперішніх подій в Закарпатті  є дуже повчальною. Автор вказує, що населення Закарпаття прийнято поділяти на такі етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули, але народ ділить себе інакше. Ознаками для поділу йому служать передусім одяг, особливості мови, духовні й матеріальні прикмети. Так, на заході нашої етнічної території живуть крайняки і спишаки, поділені на сотаків, цатаків, сеперяків, бо по-особливому вимовляють поодинокі букви (ц, с, п). Частина населення Ужанщини і Земплінщини, після воєн Ракоці, посувалася частково на схід і змішувалася з місцевими жителями, даючи їм свою головну прикмету «лемкати» – говорити «лем». Лемаки тягнуться із заходу до Латориці, Тур’ї. Нижче Тур’ї, аж до Імстичева і Рокосова, живуть долиняни (долішняни). На захід від Мукачева мешкають дички (говорять замість груша – дичка), а на схід — долішнянські лемаки.

Верховинці від Довгого вгору, між Латорицею і Тересвою, поділяються на верховинських лемаків (вище Сваляви) і бляхів, або лишаків (нижче Сваляви, навколо Березників, Керецьків, Кушниці). Бляхи тому, що тверді, як бляхи, або тому, що церкви у них криті бляхою, до того ж носили колись у волоссі світлі гребінці, що світилися, як бляха (професор Годинка виводить назву «бляхи» від «влахи» — волохи). Лишаки таку мають назву тому, що вживають слово «лиш».

Від «бляхів» на схід аж до Тереблі живуть ціпаші або бизні. Ціпаші отримали назву тому, що сходять з ціпами на долину молотити, а бизні – бо схильні до розбою (з них вийшли опришки: Шугай, Липей, Кливець). Біля Кошельова, Горінчева і до Тереблі живуть вавуни: вони вживають слово вун, замість «і» вживають «у», глибоке і виразне.

Вгору від Требушан (нині Ділове) живуть «тарабанці», бо вживають слово витарабанився (виліз).

Жителі окремих сіл називають своїх сусідів різними прозивками. Ці називки є прикладом народного гумору. Кіблярські «папоротяники» називають жителів біля Тур’ї «турянами» або «няйкошами», бо ті кажуть «няй буде», худлівчан «мороквашами», бо ті живуть на мочарях. У Тур’ї Реметах словаків та інших колоністів називають «жаблярі» і т.д.

Всі ці назви є лише народною звичкою, прозивками дражнять один одного поодинокі локальні групи населення. З часом їх гострота притуплюється, зміст слів забувається або набуває нового значення. Тому і не дивно, що одні заперечують ту назву, що їм дають інші. Автор вказує, що, незважаючи на деякі відмінності, руське (українське) населення Закарпаття відчуває себе єдиною етнічною спільністю. І не тільки відчуває, але й усвідомлює.

Конкретний аналіз називці «бляхи», про яку говорилося вище, дає Ф.Потушняк у своїй статті «Бляхи» [197, c. 165–166]. Автор повідомляє, що дехто виводить цю назву від назви історичного народу, ототожненого з нинішніми румунами. Слово це є вже у Аноніма. Але автор вказує, що «blachus» — це златинізоване хронікарем слово «vlach». Такого ж погляду дотримувалися й інші дослідники: Меліх, Кранджалов, Кадлец. Слово «vlach» відоме у інших народів у таких формах: укр. – волох, волошин, болг. – влах, серб. – влах, чеське – valach, мадяр. – olasz і т.д., але в жодній мові не виступає у формі «блях». З цього, як влучно зазначає Ф.Потушняк, виходить, що blachus є лише транскрипцією слова vlach і тому наше «блях» не може походити від vlach. Слово «бляхи» вживається тільки в одній околиці, в інших невідоме і має свій певний зміст як прозивка. Між бляхами поширена стара пісня-дражнилка:

Я волошин, я, я, я,

З тих волохів з-за Діла.

Щоправда, назва волохи могла відноситися і до русинів, як вказує Бідерман, тобто вона може означати просто пастуха, на що звертають увагу й інші вчені. Бляхами, вважає Ф.Потушняк, називали групу людей і тому, що вони мали скоріше муровані церкви, вкриті бляхою, на відміну від тих, які мали дерев’яні церкви. Це в очах селян було почасти порушенням традиції, гріхом, одночасно і викликало заздрість. Назва могла піти і від того, що у волоссі носили світлі гребінці-бляхи; пояси прикрашали світлими бляшками. Так пояснює цю назву і сам народ.

Павло Федака


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × three =